Здолати дракона, розбити «скляну стелю» — і знайти себе в дзеркалі

«У скляному лісі» — перша збірка київської письменниці Марини Пономарьової, сходознавиці за фахом. Книжка вийшла 2023 року в серії дебютів #Проявляйся від видавництва Creative Women Publishing — цей проєкт дає змогу висловитись авторкам-початківицям, підсилюючи їхні голоси. 

У збірці читачі й читачки знайдуть переважно фентезійні оповідання. Марина Пономарьова зображує світи, у яких дівчат приносять у жертву драконам, гномки прагнуть мандрувати, снігові люди влаштовують змагання зі сноубордингу, а зачаровані големи поступово усвідомлюють власні волю й бажання. Кілька історій, однак, ближчі до містики чи навіть жахів, адже в них ідеться про привидів і вовкулак. В оповіданні «Атлантида» фантастичний складник дуже умовний, а «Китовий ліс» тяжіє до наукової фантастики, хай і не містить складних технічних пояснень. 

Утім, фантастика для Марини Пономарьової — це лише інструмент, який дозволяє підсвітити проблеми жінок: жодна магія не рятує від мізогінії, зокрема й увнутрішненої, якщо суспільство лишається патріархальним. У скляному лісі жінці доводиться щодня виборювати суб’єктність, доводячи оточенню, що вона сама може і буде вирішувати свою долю.

Завжди корисно поглянути на проблему збоку. А ще цікавіше — показати її в таких обставинах, щоб абсурд ситуації просто-таки стрибав в очі. Трохи фантастики й гротеску дозволяють зауважити нові грані звичних явищ (найчастіше — вельми непривабливі). 

Саме за таким принципом побудовані оповідання Марини Пономаренко. Зубна фея Еля, попри жахливі умови праці, намагається за ніч назбирати «Усмішку» — 32 дитячі зуби, — щоб отримати бонус від усемогутньої корпорації. Продюсер на знімальному майданчику вимагає зробити мантикорі макіяж і зачіску, щоб вона мала «жіночніший» вигляд. Тілом змученої ельфійки торгують у борделі. А ось міфічні істоти — усі жіночої статі — кидають до казана символи свого поневолення: люстерка, кайдани, коралові ліфи й жаб’ячий слиз для депіляції. 

Звісно, авторка не перша вигадала цей прийом — у нього багата історія, а зараз, здається, він переживає нову популярність. З останнього згадуються стрічка Damsel Хуана Карлоса Фреснадільйо (2024, в українському прокаті — «Діва проти біди») і роман Валерії Малахової «Інститут шляхетних убивць». Сюжет фільму обертається довкола долі трьох жінок: принцеси-нареченої, яка відмовляється бути жертвою, дракониці — матері, яка мститься за загиблих дітей, та королеви, готової на будь-який злочин, аби захистити власних. А в «Інституті» одна з підтем — штучне обмеження волі дівчат-магічок, які насправді не поступаються чоловікам у могутності.

Будь-яка дистанція допомагає «освіжити» глядацьке бачення, а додавання одного-двох несподіваних елементів чи створення «оберненої» ситуації — розширити горизонти звичних уявлень. Наприклад, Леся Українка в «Оргії» розгортає історію давньогрецького митця, який обирає не коритися римським загарбникам, — але українські читачі чудово розуміють, що йдеться про відносини України та Росії, про вибір: служити чужій культурі — чи зберегти вірність собі. А Лесь Мартович в оповіданні «Винайдений рукопис про руський край» нібито «перекладає» зміст стародавнього римського рукопису про життя корисної робочої скотини — «муссікусів». Однак читачі й читачки одразу впізнають українське селянство — «мужиків». І напівграйливий тон твору підсвічує абсолютно нестерпне становище цих людей.

У класичних науково-фантастичних серіалах соціальні проблеми людства незрідка демонструють на прикладі мешканців далеких планет. Особливо багатий на подібні історії «Зоряний шлях»: скажімо, в частині «Нове покоління» є епізод про світ, де жінки значно сильніші й більші в розмірах від чоловіків, тож дискримінують останніх лише на підставі своєї фізичної переваги. Так фантастика стає засобом боротьби зі шкідливими упередженнями.

В оповіданні Марини Пономарьової «Щоденник однієї подорожі» сюжет у чомусь схожий: юна гномка, яка втратила родину, опиняється у широкому світі поза межами рідної шахти. На неї несподівано звалюються усі «радощі» життя самотньої молодої жінки: не можна ходити вночі, не можна носити нічого короткого, щоб уникнути зґвалтування; за кожну копійку треба боротися, бо поступливість розцінюють як слабкість; зрештою, не можна самій вирушити в подорож (ба навіть сходити до пабу!), якщо дорожиш життям і не прагнеш закінчити його як живий товар. Тож героїня ухвалює найлогічніше рішення: перетворитися на чоловіка за допомогою чарівного зілля, хай розплатою за таку трансформацію і стане смерть. 

Зміна статі, набуття фізичної сили дозволяє змінити оптику: тепер ми бачимо чоловічий світ ізсередини. І він разюче відрізняється від жіночого — принаймні свободою дій. 

Але якщо жінка, перетворившись, так легко дає раду чоловічій роботі — виходить, вона таки рівноцінна чоловікові істота? Виходить, чоловіки контролюють, принижують і ображають жінок тільки тому, що мають фізичну перевагу?

І чи насправді вони такі вже сильні — чи за недбалою брутальністю ховається вразливість і страх бути виключеним зі спільноти? Стати іншим — боляче.

У творах Марини Пономарьової активно діють різні міфологічні істоти, яких радше можна зустріти в європейській демонології: зубні феї, снігові люди, вервольфи з гарпіями, големи й мантикори. Відбиток фаху авторки, яка вивчала японську й китайську мови, можна помітити в оповіданнях «Китовий ліс», «Кінцуґі» та «Атлантида» (в останнього, до речі, сильний вайб водночас «аніме про школярів» і жанру «кайдан» — страшних історій, — і це створює приємний ефект впізнавання для поціновувачів). Однак незалежно від антуражу вигаданого — чи умовно «нашого» — світу майже в кожному тексті наскрізним лишається образ скла.

Скло — символ багатошаровий і багатозначний. Воно прозоре й крихке — але може стати тією невидимою стіною, яка обмежує свободу жінки. Гострі скалки ранять — але часом можна звільнитися, тільки розбивши скло.

Надщерблене люстерко, у якому колись відбилося обличчя коханої, стає єдиною зброєю для персонажки, що опинилася в драконовому шлунку («Неспалені відьми»). Із розбитого дзеркала виходить героїня-примара, нарешті усвідомивши мету свого існування — просто бути, бодай у посмерті відчути те, чого прожити їй не дали («Я,  у дзеркалі»). Замок, до якого зносять зуби феї, буквально скляний — але це не робить робочі взаємини й систему розподілу винагород за працю прозорішими («Скляні зуби»). 

В оповіданні «Гарпійськ» скляні амулети примушують гарпій бачити себе потворними, небажаними, а головне — товстими. Фетшеймінг стає зброєю загарбників: гарпія, яка вважає себе товстою, просто не здатна злетіти, а отже, чинити опір. Зняти ці зачаровані медальйони неможливо — лише вирвати разом з плоттю. Усвідомлення своєї сили передбачає внутрішню готовність пожертвувати звичним (безпечним, хоч і нестерпним) станом речей. 

«Невинна» скляна куля, в якій «живе» проєкція космічного кита, насправді обмежує його волю і зрештою стає причиною важкої хвороби. У ліс на спині тварині вростає скло, а промені зірок, заломлені через нього, як через лінзу, випалюють рослини і нищать звірів («Китовий ліс»). Невидимі скляні жінки нефігурально тримають на своїх плечах земну твердь — і, попри заклик пам’ятати про них, навіть маленькі дівчата, на яких, імовірно, чекає така сама доля, забувають про них уже до вечора («Атлантида»).

А найпотужніший, мабуть, — образ скляного сноуборда, на якому снігові чоловіки приписують змагатися сніговим жінкам, коли вже останні набралися нахабства вдиратися в «традиційно» чоловічі види спорту. Точніше, така жінка поки що одна — але раптом вона виграє? Чоловіки завбачливі, але й дівчина — Ньєвес — теж. Оповідання «Снігові перегони» варто прочитати хоч би для того, щоб дізнатися, як Ньєвес впоралася із цим викликом. Це зовсім не наївна історія. У фіналі героїня з’ясовує те, що ми з авторкою вже знаємо з досвіду: щоб чогось досягнути «на чоловічому полі», жінці потрібно працювати вдвічі більше — і зовсім не факт, що це досягнення зрештою визнають.

Попри те, що основний фокус збірки — все-таки на жінках, їхніх нещастях і перемогах, силі й слабкості, оповідання зі збірки «У скляному лісі» не здаються одноплановими. Навпаки: розмова про долю жінок у патріархальному суспільстві стає відправною точкою, приводом торкнутися значно ширшого кола проблем. Не випадково на початку цієї рецензії ішлося про українських класиків: Марина Пономарьова говорить і про взаємини загарбників із поневоленими, і про безсоромне визискування — на теми цілком традиційні для нашої літератури. 

Ці теми болісно відлунюють у низці текстів. Люди-загарбники переназивають місто Гарпійськ на містечко Скельне, щоб стерти навіть пам’ять про колишню велич народу гарпій. Прирікши цих жінок на постійний виснажливий голод, вони ще й знущаються із їхньої жадоби до їжі. А тих гарпій, які усвідомлюють обман і звільняються, убивають співвітчизниці: коли окуповано свідомість цілого народу, зусилля однієї істоти замало навіть для досягнення особистої свободи. 

Зубні феї зі «Скляних зубів» ризикують життям щоночі, щоби чоловіки-сортувальники на горішніх поверхах замку скористалися плодами їхньої роботи. Але ця історія щасливіша від попередньої: організований протест дозволяє дівчатам досягти своїх цілей — власне, елементарного соціального пакета робітника.

В інших оповіданнях Марина Пономарьова — то приділяючи їм більшу увагу, то торкаючись лише мимохідь — порушує низку серйозних проблем: захисту тварин («Китовий ліс»), забруднення («Повний місяць»), гомофобії («Щоденник однієї подорожі»), дружби між кардинально різними істотами, яка лише здається неможливою («Вогники»).

«Повний місяць» — мабуть, найоптимістичніше і найсвітліше оповідання збірки: його герої-підлітки виявляють дива екологічної свідомості, гендерної неупередженості й емпатії. Хлопчикові Джиммі зовсім не потрібен пакет, щоб сховати куплені для сестри прокладки, бо від пакетів умирають дельфіни, а про місячні «мають знати усі, не тільки дівчата». Хлопчаки-друзі Джиммі висміюють дурнувату рекламу гігієнічних засобів, у якій дівчата скачуть, як п’яні, і поливають усе синьою рідиною. Натомість знають, що менструальні чаші — екологічніші від прокладок. Але й на прокладки Джиммі не шкода грошей! Він-бо хоче «повернути собі найкращу подругу й сестру-близнючку». «Повний місяць» скидається на утопію, у якій цілком непогано було б оселитися. Це легка й смішна історія з доволі очевидним, але від того не менш дотепним фіналом.

Оповідання збірки «У скляному лісі» — різні за емоційною тональністю оповіді, їхній образний ряд — прозорий і зрозумілий, а проблематика — сучасна, хай яким був би фентезійний антураж. Можливо, когось із читачок героїні надихнуть прислухатися до себе й повірити у власні сили, а читачів — глибше зрозуміти своїх партнерок і жінок загалом. Зрештою, немає нічого поганого в тому, щоби бути як Джиммі. Навпаки, Джиммі — крутий. І це ви ще не знайомі з його сестрою!