«Остання ніч на землі» — мальопис про жіночі досвіди війни, створений у межах проєкту «Графічні історії з Вірменії, Грузії та України», який утілює консорціум партнерів з Вірменії, Грузії та України в рамках програми ЄС «Креативна Європа». Мальопис вийшов цьогоріч у видавництві «Комора». Також проєкт передбачає низку тренінгів та вебінарів для ілюстраторів і фахівців видавничої галузі, відеозаписи яких зараз у вільному доступі.
«Остання ніч на землі» зібрала історії трьох письменниць: Ані Асатрян (Вірменія), Екатеріне Тоґонідзе (Грузія) та Віри Курико (Україна). Ілюстрації створювали Лука Лашхі, Софія Покорчак та Астгік Арутунян. Автори/-ки передають читачеві досвід воєн зі спільним ворогом — Росією. Одночасно з цим розглядають ще одну проблему — байдужість світу до горя інших і потреба привертати їхню увагу жахливими подробицями пекла, яке приносить війна.
«Це розповідь про пам’ять, емоційну й глибоко особисту, і про шрами, які війна залишає в душі, — гнітючі спогади, химерні сніданки під час облоги, новонароджених на переповнених кораблях мігрантів, що з часом перетворюються на міф. Про отруту війни, яка просочується в ДНК як прокляття, що передається з покоління в покоління. І про любов та співчуття, які здаються нелогічними і відчайдушними, але стають єдиною опорою, коли війна стискає лещата», — слово від редактора Міхеіла Ціхелашвілі.
У мальописі «Остання ніч на землі» художники/-ці застосовують гру кольорів: після стриманих, холодних сцен — теплі, після темряви — ніжне світло. Така зміна не лише тримає увагу, а й відтворює психологічні хвилі, у яких перебувають героїні — від відчаю до радості, від страху до надії. Ілюстратори застосовують різні стилі, які водночас контрастують та поєднуються один з одним. Саме завдяки цьому візуальна мова мальопису стає багатоголосою — кожна історія звучить по-іншому, але всі разом створюють цілісну розповідь про досвід війни.
Війна і жінки
Мальопис розпочинається з монологу Міхеіла Ціхелашвілі, в якому він розповідає про свою бабусю і її подругу, які пережили Другу світову війну.
«Війна — це не лише чоловіча справа, як нав’язує масова культура. Війна не зникає за лінією зіткнення й там, де не чути вибухів; вона продовжує існувати — у важкій тиші домівок, де жінки, не втрачаючи віри, щодня вперто чекають своїх рідних».
Мальопис складається з трьох історій, у кожній з яких у центрі жінка. Через описані життєві досвіди читач може відчути різні спектри емоцій, що супроводжують їх під час війни.
Перша історія «Людська ріка» розповідає про Нану, яка із самого народження вже відчула агресію ворога. Дівчина народилась на кораблі посеред Чорного моря, поруч із сакартвельськими біженцями. Люди втікали від війни Абхазії та Сакартвело 1992–1993 років, яку спричинили дії Радянського Союзу. Персонажці складно назвати точне місце свого народження — немає землі, яка відчувається для неї як дім.
Нана є уособленням сильної дівчини з тяжким минулим. Через згадку про загиблого на війні хрещеного та протести на вулицях Сакартвело у березні 2023 року героїня вирішує, що не може більше сидіти на місці. Постать Нани в цій історії ніби нагадує нам, що війни є ланцюгом бажання помститися за вбитих. Дівчина, попри страх, хоче бути причетною до боротьби, адже лише гуртом можна перемогти ворога. Одночасно з внутрішніми тривогами, Нана залишається сильною і не бажає здаватися слабкою.
У центрі другої історії «Остання ніч на землі» українка Віра. Тут спостерігаємо вже за темою кохання. На прикладі героїні бачимо різноманітні емоції, які переживають жінки з подібними історіями. Страх, тривога, смуток, та попри це — віра у зустріч. Ця історія про вміння чекати на безцінні моменти з коханою людиною та про безумовну віру в краще.
Третя історія «За один мем до війни» занурює нас у найпохмуріший вимір мальопису — світ, де жінка постає як носійка пам’яті, болю й мовчазного спротиву. Образ Ніхто 070 — це образ жінки, яка прагне документувати жахи, та одночасно розуміє, що людське страждання не можна звести до тексту чи зображення. Вона вбирає у себе досвід поколінь, стаючи своєрідним «вмістилищем» чужих голосів і трагедій.
«Тягар смерті неможливо передати словами, перетворити в оповідку. Я не розумію, чому бодай комусь із нас потрібно описувати пекло. Чому хтось має потребу документувати пекло у фотографіях?».
Якщо Нана і Віра діяли через протест чи віру в повернення, то Ніхто 070 чинить спротив через збереження людяності у світі, де її стирають. Вона — символ тих, хто, втративши ідентичність і навіть ім’я, продовжує нести в собі пам’ять про загиблих.
Образ війни у чоловіків
Повсякчас ми не можемо збагнути, звідки в деяких чоловіків така мотивація воювати, попри поранення, пережитий полон і багато іншого страшного, що принесла війна. У другій історії, що розповідає про досвід України, звучать цікаві монологи військових.
Перший герой, Коля, зізнається, що сприймає війну як «коханку». Йдеться не про честь чи славу — це радше пристрасть, схожа на закоханість: спершу страх, потім хвилювання, захоплення, і зрештою — повне занурення. Водночас він порівнює війну з грою, у яку чоловіки, за його словами, люблять грати. Та, мабуть, найпронизливіше звучить його визнання: на фронті він почувається спокійніше й навіть у більшій безпеці, ніж у мирному житті. Коля є уособленням чоловіків, котрі вже залежні від війни, і тому йому значно тривожніше без пострілів та вибухів, аніж з ними.
Другий герой, Батько, сприймає війну майже буденно. У його розмові відчувається філософський потік свідомості: він каже, що справжня війна для нього — вдома, адже має четверо дітей, а тут, на фронті, життя навіть спокійніше. Та за цією нібито легкою іронією проглядає ніжність: він щодня телефонує дітям та говорить із любов’ю про дружину. Цей герой, насправді ж, є типовим батьком, котрий пішов воювати задля кращого життя для своєї сім’ї. Це образ людини, котра здатна віддати життя заради близьких.
Новий жахливий світ
На рівні образів та символізму цікаво простежити за оповіддю «За один мем до війни». У третій історії постає світ Сірої зони й нагадує паралельну реальність, що лякаюче схожа на Росію — державу, де тотальний контроль і викривлена пропаганда стирають межі між правдою й вигадкою. Тут діють ті самі «безликі сили», керовані Сценаристом, які визначають, що думати, як жити й кого вважати ворогом. Мемоїди — це втілення людей, позбавлених власної волі, що сліпо виконують накази, не замислюючись над наслідками. Їхня залежність від «сценарію» відтворює механіку російської державної машини, де будь-який прояв автономії сприймається як загроза, а прагнення до свободи — як злочин.
Ця історія нагадує антиутопію Орвелла «1984» з його жахливим тоталітарним режимом. Але тут замість Старшого Брата постає Сценарист.
Сіра зона — це не просто територія без кордонів, а метафора імперського простору, який живиться насиллям, колонізацією і страхом. Усе тут побудовано на принципі «розділяй і володарюй», знайомому ще з радянських часів. У цьому світі життя перетворене на гру за виживання, а людська гідність — на змінну величину, яку легко стерти, якщо вона не відповідає сценарію.
Цей світ є відображенням системи, що живе брехнею, маскує вбивства під «операції» йта нав’язує світові ілюзію стабільності. Її модель дуже близька до сучасної Росії — країни, що прагне знищити будь-яку автономію, перетворивши людей на мовчазних виконавців чужої волі.
Підтримка тут стає чи не єдиною формою людяності, що лишається. Вона проявляється тихо — у співчутливому погляді, у спільній пам’яті про втрати, у мовчанні, яке розуміють без слів. В умовах, коли Сценарист намагається стерти індивідуальність, будь-який прояв співчуття стає жестом свободи. Вони не можуть змінити світ, але можуть не дати одне одному зникнути — і саме в цьому народжується сила.
Пошук сенсу жити під час війні
У цих історіях війна не має героїв — лише людей, які намагаються зберегти себе серед безглуздого руйнування. Можемо простежити подібність до книг Еріха Марії Ремарка. Де герої, як і наші, втомлені, але живі — вони шукають сенс у дрібницях, у дружбі, у підтримці, коли навколо зникає будь-яка логіка. Ремарк показує, що навіть посеред смерті може жити любов до життя, і саме вона стає останнім форпостом людяності.
Цей проєкт з-поміж інших вирізняє те, що це оптика саме жіночих досвідів. Ця тема розглядається також у книгах Вікторії Амеліної War & Justice Diary: Looking at Women, Looking at War та Анни Шили «Жінка війни». Як і героїні Амеліної та Анни, персонажки мальопису — жінки, які дивляться на війну не зверху, а зсередини, проживаючи її щодня. Їхні історії — про фіксацію правди, про спробу зберегти людяність, коли світ перетворюється на поле документування насильства, про вміння жити з болем та проживати всі емоції.
