10 думок картвельської письменниці Екатеріне Тоґонідзе

Картвельська журналістка, активістка й письменниця Екатеріне Тоґонідзе у своїх творах розробляє тему, практично ігноровану в літературі її країни, — проблеми людей з інвалідністю та їхнє положення в суспільстві. Як письменниця вона дебютувала у 2011 році зі збіркою оповідань «Анестезія», де герої шукають, як полегшити свій біль. Книга стала найкращим дебютом року на найпрестижнішій в Сакартвело літературній премії SABA. А нещодавно у видавництві «Комора» вийшов український переклад роману Екатеріне «Асинхронія» про сіамських сестер-близнючок Ліну й Діану, абсолютно різних за характерами, але однаково приречених пізнати людську жорстокість.

Крім того, Екатеріне Тоґонідзе — авторка однієї з трьох історій про жіночий досвід війни в мальописі, створеному в межах проєкту «Графічні історії з Вірменії, Грузії та України» за підтримки програми ЄС «Креативна Європа». Твір Екатеріне заснований на реальних подіях і розповідає про долю біженки з Абхазії. Мальопис вийде друком також у видавництві «Комора» у 2025 році.

В інтерв’ю з Екатеріне поговорили про її громадську діяльність, творчість і про те, як на тлі протестів розвивається картвельське мистецтво й культура.

У 2012 році на Книжковому ярмарку в Лейпцигу я представляла свій перший, опублікований у німецькому видавництві твір — новелу «Інший шлях». Вона розповідає про хлопчика з дислексією, який не розумів, що з ним не так, бо тоді цей розлад був геть невідомий у Сакартвело. Дитина, яка не вміла читати чи писати, вважалась лінивою або відсталою, через що протягом життя герой зазнавав утисків з боку матері, вчителів і однокласників. Аби захиститися, хлопчик почав брехати, що в нього поганий зір. Тобто фактично приховав свій дивний розлад за іншим, більш зрозумілим і поширеним у суспільстві. Так люди почали серйозніше ставитися до його проблеми й виявляти співчуття.

Згодом герой потрапив до школи для дітей з порушеннями зору. На ярмарку одна німкеня запитала мене, як насправді функціонують такі освітні заклади в Сакартвело. Мені було дискомфортно від цієї розмови: співрозмовниця не дивилась мені в очі і засуджувала мою абсолютну непідготовленість до її запитань. Насправді я вигадала деталі про школу для своєї історії, і це здивувало жінку: «Тобто ви пишете на тему, що вас турбує, але не маєте жодного уявлення про те, як насправді живуть люди з інвалідністю?»

Коли вона вже збиралась іти на потяг (що здивувало мене, адже вона була на вигляд літня, та їй не забракло мотивації й грошей, аби поїхати на літературну подію в інше місто), вона дістала із сумки маленьку палицю й розклала її у велику тростину. Так я дізналась, що вона була незрячою. Наостанок жінка сказала мені:

Мені знадобився рік, аби усвідомити урок життя, який мені дала ця прекрасна німкеня. Я змогла побачити реальність, у якій люди з інвалідністю можуть жити, як їм хочеться, кращий і рівноправний світ. Я почала комунікувати з громадськими організаціями, а згодом і сама долучилась до них, щоб відстоювати права людей з інвалідністю.

Десять років я працювала в журналістиці, та згодом відчула потребу змін. Мені хотілося більше свободи, часу, творчої виразності, глибшого дослідження проблем, ретельнішого осмислення власних почуттів, думок і вражень. Хотілося насолоджуватися багатством і варіативністю мови, говорити про різні аспекти життя й водночас фокусуватися на деталях, які можуть не висвітлюватися в новинах чи статтях. Я прагнула інтровертної розкоші працювати наодинці з власними думками в суцільній тиші й спокої. І так я стала письменницею.

Не можу сказати, що це було свідомим рішенням. Я ніколи цього не прагнула. Писати почала вільно, я могла б видалити надрукований текст у будь-який момент, та виходило щось цікаве, тож продовжила. Я відкрила для себе новий світ, завдяки якому мала змогу встановити новий зв’язок із людьми.

На відміну від журналістики, література не концентрується на завданнях, що саме треба висвітлити, а відображає життя органічно. Якщо в сакартвельських художніх творах бракує персонажів з інвалідністю або вони неправильно представлені, то це через відсутність чи хибне розуміння цієї теми в суспільстві.

Існує кілька серйозних і гарно написаних текстів про інвалідність. Однак деякі автори часто дивляться на людей з інвалідністю крізь призму жалю або надмірного (але помилкового) захоплення, зображуючи інвалідність як якусь надздібність. Такі погляди лише підсилюють стереотипи й можуть бути так само шкідливими, як і пряма дискримінація.

У радянські часи існувала відома фраза: «У СРСР немає інвалідів». Такі люди вважалися непотрібними в суспільстві. Пізніше деякі сакартвельські політики в гонитві за прихильністю виборців поширювали слоган «Інвалідності не існує». За їхнім задумом, завдяки певним ресурсам, інфраструктурі й рівноправ’ю інвалідність мала б зникнути й усі могли б жити повноцінно. Але насправді слоган дуже наближений до радянського: замість визнання людей з інвалідністю та їхніх потреб, влада вибирає їх позбутися.

Ще одне важливе гасло «Нічого про нас без нас» підкреслювало, що людей з інвалідністю слід залучати до суспільно-політичних процесів, які впливають на їхнє життя. Цю фразу тривалий час використовували організації, які боролися за права людей з інвалідністю та рівність. Згодом слоган скоротився до «Нічого без нас», тобто жодна сфера життя не має виключати людей з інвалідністю і що всі заслуговують на доступ до ресурсів та можливостей, адаптованих до індивідуальних потреб кожного й кожної.

З одного боку, може здаватися, що обговорення ідеального світу з добре захищеними правами людини безглузде, поки війна триває або, як у випадку Сакартвело, залишається тимчасово припиненою (ворожі війська все ще перебувають на нашій землі). З іншого боку, боротьба за права меншин завжди актуальна, бо саме суспільство є сумою всіх цих меншин, а війна, на жаль, тільки збільшує кількість людей з інвалідністю.

Уперше я дізналась про сіамських близнюків ще в дитинстві. Як єдина дитина в родині я завжди заздрила тим, у кого були брат чи сестра, з якими можна було пограти. Уже в підлітковому віці подивилась фільм про сіамських близнюків, де один із них помирає першим, залишаючи другого чекати власної загибелі. Другий брат не просто побачив смерть, а й відчув її, пройшов через це цілком свідомим. Ця сцена мене одночасно і шокувала, і зацікавила тим, як мистецтво може передати почуття й емоції так точно.

Пізніше я стикнулась з багатьма іншими історіями сіамських близнюків: деяких успішно розділили, в інших особливості будови тіл не дозволяли провести операцію. Бували й випадки, що близнюки самі вибирали радше залишитися разом. Що більше я заглиблювалась у цю тему, то більше мене захоплював цей незвичайний спосіб існування: дві переплетені душі, одне тіло.

Фінальним поштовхом до написання власного роману «Асинхронія» стала історія американських сіамських близнючок Ебіґейл і Бріттані Генсел, народжених у 1990-х роках. Сестрам пощастило народитися в країні, яка надавала їм основні права: на освіту, на кар’єру, на повноцінне життя. Тоді я почала замислюватися: а що, якби вони народилися в Сакартвело, де за 70 років радянська влада сформувала нетолерантне до інакшості суспільство?

Це нелегка тема. Кілька разів я відмовлялась від цієї ідеї, переконана, що читачі не хотіли б поринати в таку незвичайну історію. Але Ліна й Діана — сестри з мого роману — уперто закарбовувалися в моїй свідомості, оживали в ній усе більше з кожним днем. І коли я думала про них, то не бачила «інопланетян», жодним чином не пов’язаних із нами. Я бачила двох звичайнісіньких підлітків, сповнених людських емоцій: пристрасті, страху, радості й туги.

Звісно, життя сіамських близнючок особливе. У моєму романі бабуся Ліни й Діани забирає їх далеко від міста, аби убезпечити від соціуму, який боїться всього незнайомого й відштовхує його. Їхній батько втілює жорстоке конформістське мислення, яке зруйнувало багато картвельських сімей: коли дитина народжувалась з інвалідністю, багато чоловіків, не бажаючи нести тягар сорому або відповідальності, покидали родину.

Повна ізоляція, у якій живуть Ліна й Діана, коли вони бачать зовнішній світ хіба через телебачення й журнали, — це не фантазія. Це відображення болючого минулого Сакартвело, коли сім’ї ховали дітей з інвалідністю вдома під замком, ніколи не показувалися з ними на людях, не отримували ані підтримки з боку уряду, ані прийняття з боку суспільства. Що глибше я занурювалась у проблему, то менше мене хвилювало, чи відверне ця історія читачів подібно до того, як люди уникають осіб з інвалідністю, не бажаючи розуміти їхні проблеми.

Самі імена сестер акустично нагадували мені Інь та Ян, якщо вимовляти їх картвельською, — так ці символи з’явилися й у романі. Образи з китайської філософії ідеально виражають рівновагу між протилежними рисами героїнь, на які вони покладаються впродовж життя: Ліна емоційна й легковажна, Діана серйозна й розсудлива. Також символи ілюструють подвійність буття: світло й темрява, життя і смерть, радість і горе не можуть існувати одне без одного, один елемент не матиме значення без другого.

Ліна з Діаною біологічно не можуть вижити порізно, оскільки їхнє тіло неподільне. Два життя, одна смерть. Так само й з ментальністю: вони не підготовлені бути незалежними одна від одної, бо не знають, як бути «в однині». Вони народились разом, кожен крок, який робили, був результатом їхньої співпраці. Вони мусили узгодити, іти ліворуч чи праворуч, бо рухатися в різних напрямках було неможливо. Так, дівчата дуже різні й часом конфліктують, але також Ліна й Діана перебувають у гармонії одна з одною, бо вони разом єдине ціле.

Кілька років тому я працювала над історичним нонфікшном про героїв Картвельської Демократичної Республіки (1918—1921) з метою описати їхні біографії креативно й просто. Одним із таких людей був тодішній педагог і політик Ісидор Рамішвілі.

Під час роботи над історією я дізналась, що Ісидор разом з деякими іншими діячами вклав гроші в наймане вбивство російського керівника духовної семінарії. Цей епізод його біографії був доволі складним, а оскільки я мала на меті створити позитивний портрет героя, мені варто було б знайти виправдання цьому його вчинкові. Мушу визнати: я подумки засуджувала наміри Ісидора. Урешті-решт вилучила його з книги й обрала іншого діяча.

Після публікації нонфікшну розпочалось повномасштабне вторгнення Росії в Україну. Ці події нас шокували, ми припинили спати й працювати — тільки дивилися безперестанку новини й жахалися. Для картвелів початок повномасштабної війни в Україні був сильною ретравматизацією, що оголила старі рани, змусила замислитися про минуле й майбутнє Сакартвело з нової перспективи.

Я почала розуміти ідею ворогів краще й усвідомила, що так званий мир, у якому Ісидор намагався боротися за свободу, суверенітет і незалежність, насправді був прихованою, непрямою війною. Я дуже пожалкувала, що відмовилась писати про нього у своїй книзі. Відчувала сором за власне ігнорування нескінченного конфлікту між імперіалістичною Росією й будь-якою іншою країною, що стала їхньою ціллю.

Потужний слоган, що з’явився протягом останніх протестів, — «Мистецтво незалежне, живе й політичне» — ясно виражає значення й динаміку картвельського мистецтва сьогодні. Уже тепер з’являються антиутопічні тексти, але я знаю достеменно: те, що буде написане після цих жахливих подій, буде ще гіркішим і вагомішим. Людство нині переживає таку кризу, що знову пробачити повторення старих помилок буде неможливо.

Нині в Сакартвело суворо придушується свобода слова й художнього самовираження. Здійснюються незаконні арешти й фізичні напади на активістів і митців. Існує низка законів, які забороняють творити на певні теми. Зокрема, Закон про іноземних агентів, який фактично повторює такий самий російський: за ним громадські організації піддаються контролю й стигматизації, а митців, які критикують уряд, переслідують. Твори, що суперечать панівним політичним і соціальним нормам, забороняються. Зокрема, це впливає й на будь-які наративи, пов’язані з ЛГБТК+, а найгірше — закон збільшує рівень агресії й насильства щодо цієї спільноти.

Фестивалі, конкурси, літературні премії, які стимулюють і пожвавлюють картвельське культурне життя, придушуються. Оскільки митці оголосили бойкот проросійській владі, зокрема міністру культури Сакартвело, єдиною надією залишається фінансова підтримка з боку міжнародних організацій. Саме вони наразі є таким собі островом свободи для письменників і письменниць (і також картвельський PEN).

Задум мальопису — розказати засновані на інтерв’ю з біженцями історії про воєнні травми. Моя розповідь про те, що під час війни в Абхазії люди тікали на кораблях через Чорне море. Я познайомилась з родиною капітана, який на своєму судні здійснив кілька таких операцій і врятував сотні людей, ризикуючи власним життям. На борт допускали лише жінок і дітей, утім, був єдиний виняток: одному чоловікові дозволили втекти на кораблі разом із дружиною, бо вона була на дев’ятому місяці вагітності.

Пального було обмаль, на борту перебувало так багато людей, що корабель ледь не тонув. Судно не пустили в порт у місті Поті, тож капітанові довелося продовжувати мандрівку. На шляху до Батумі у вагітної пасажирки почалися пологи, і дитина народилась прямо на судні, посеред моря й на піку війни. Мене надихнула ця історія, і я вирішила дізнатися більше. Виявилося, що народжений на кораблі хлопчик виріс і добровільно поїхав воювати в складі картвельського підрозділу в Україні. Так він став героєм мого твору, який був змушений тікати з дому через Росію, а потім уже дорослим вирушив в Україну, аби помститися.

Коли текст був наполовину готовим, ЗМІ повідомили про загибель картвельського військового в Україні. Такі смерті ставали дедалі частішими, що розбивало мені серце. Я закривалась від цього, намагалась ігнорувати й продовжувати писати, утім, пізніше знову натрапила на цю історію, коли військового вже репатріювали до Сакартвело. Я побачила його фото й почала шукати більше інформації. Так виявила, що це був той самий народжений на кораблі хлопчик-біженець з Абхазії.