Усім хоч раз у житті доводилося кудись повертатися. Або ж усі ми хоч раз замислювалися, що хотіли б щось повернути. Або просто якась річ випадково потрапляла нам на очі й викликала ностальгію. Вороття до минулого може бути спокійним, адже ти повертаєшся додому, або тривожним — із тієї самої причини. Може бути фізичним, а може — емоційним. І всі ці різні стани розглядає нова антологія сучасної прози від Litosvita «Повернення».
На конкурс до видання другої збірки творів випускників і випускниць курсів від Litosvita подали загалом 235 текстів. Журі — викладачі школи письменності Ростислав Семків, Богдана Романцова й Ганна Улюра — відібрали 20 найкращих робіт, які й увійшли до антології «Повернення». Книга сповнена як думками про минуле, так і мріями про майбутнє. Описує як буквальне повернення до рідного краю, так і повернення на рівні підсвідомості. Розглядає як події на Землі, так і поза її межами.
Першу збірку творів випускників і випускниць Litosvita «Переступи» видали минулоріч. Вона зображала й осмислювала зрушення, перехід від старого стану до нового, інколи повністю невідомого. І якщо «Переступи» — це крок уперед, то «Повернення» — крок назад. Або біг. Або авіарейс. Головне — назад, додому.
Про те, як по-різному оповідання антології подають ідею повернення, — у рецензії.
Між життям і смертю
Із початком повномасштабного вторгнення люди особливо активно почали переосмислювати культуру пам’яті. Самі кладовища набувають нових сенсів: вони не тільки про скорботу і вшанування пам’яті загиблих, а ще й про встановлення особистого зв’язку з попередніми поколіннями родичів, про відчуття, що ти, як частина своєї родини, маєш певну історію. Така думка втілена в оповіданні «Сльози змій» Олександри Совської, де головна героїня повернулась на могилу дідуся.
Персонажка також розмірковує, що, можливо, краще не мати жодної згадки про померлу людину — тоді її не так боляче втрачати. У цьому розумінні спогади можуть бути певним багажом, який ми всюди носимо з собою (у думках, у фотоальбомах, в особистих речах) і який якраз-таки й змушує нас кудись повертатися.
Не завжди ми маємо змогу прийти на могилу, щоб вшанувати пам’ять близької людини. Так з’являються нові символічні місця й навіть маленькі деталі чи речі, які дозволяють нам зберігати зв’язок із загиблими. Наприклад, у героїні оповідання Яни Сасіної «Мітка» таким символом став виріз на стовбурі дерева. Своїми спогадами, збереженням їх у пам’ятних речах ми продовжуємо життя тих, кого вже немає з нами, і вибудовуємо з ними абсолютно новий зв’язок, вищий, духовний.
Крім цього, ми вважаємо за потрібне виконувати передсмертні прохання близьких, аби таким чином задовольнити їхню душу (і паралельно не накликати на себе їхнього гніву з потойбіччя). Так, в оповіданнях «Матір пана Мюріца» Ірини Міщанчук і «Хутряні капці» Юлії Желізко покійні родичі навідуються до героїв уві сні й спонукають виконати їхні забаганки. У цих творах зв’язок із померлими вибудовується через їхні улюблені речі: колір, пиріг чи капці. А вже дорослі персонажі ніби повертаються в дитинство, схиляючись перед наказами старших, уже померлих близьких.
Та не менш важливим є не загубитися серед спогадів і не перестати приділяти увагу тим, хто поруч зараз. Не дозволити гніву, тузі чи нервозності пересилити любов. Із цим викликом зіткнулась головна героїня оповідання Дарки Батинської «Карамель із валідолом», яка повернулась додому, аби побути з бабусею, поки мати у від’їзді. Не все проходить гладко: дівчина зривається на родичку через її поганий слух. Утім, ситуація змушує персонажку замислитися: бабуся ж ні в чому не винна і сама ніколи не кричала на онучку, натомість завжди лагідно заспокоювала. Тепер черга дівчини подбати про неї. Текст — суміш щирих емоцій, родинного тепла, ностальгії, що викликають непереборне бажання зателефонувати власній бабусі й просто сказати: «Я тебе люблю».
Ностальгійний затишок
У передмові до збірки Ростислав Семків влучно зауважує, що деякі оповідання фіксують ту ностальгійну реальність, що, можливо, збереглась тільки в цих текстах. Справді, під час читання світ навколо ніби завмирає, метушня стихає. Ти більше не в стрімкому великому місті. Навколо лише краєвиди українського села, річка, стежка, як в оповіданні «Про природу» Вікторії Фещук чи в «По-людськи» Марії Баглай. Ти відчуваєш запах м’яти, теплого молока й свіжоспеченого маківника, як у «Ребеці» Марічки Косійчук. Бачиш навколо різнобарвні квіти: троянди, нарциси, тюльпани, півонії, гортензії, що їх продає головна героїня оповідання Наталії Торбич «Квітковий ринок».
Ностальгією сповнені не тільки пейзажі чи аромати — пам’ять зберігається у фізичних речах. Наприклад, рослинні візерунки звичайного килима можуть розповісти цілу історію однієї родини, як у «Ковер-Кавьор-Килим» Вікторії Климчук-Длугач. Подарований молодій парі на весілля виріб бачив їхні сварки й примирення, знав їхнього сина від моменту, коли його новонародженим уперше принесли додому, до його дорослішання. Паралельно чи то з розмов своїх хазяїв і їхніх гостей, чи то з новин по телевізору дізнавався про останні події в Україні: тема здобуття незалежності поступово змінювалась на згадки про АТО, Схід, «Азов»…
Килими на стінах ніби стали своєрідним символом цілого покоління, пройшовши свій життєвий шлях поруч із господарями. Нехай передаровані з рук у руки, нехай місцями потерті, нехай, на перший погляд, усі однакові — кожен несе в собі чиюсь пам’ять, історію кількох людей одразу або навіть чиєсь недбало написане в дитинстві ім’я на етикетці: «Андрій-ко».
Ніхто не забороняє вигадувати власний образ, який стане символом повернення до комфорту в страшному невідомому житті. Віра в щось надземне допомагає віднайти в собі сили, поновити надію й стає унікальним джерелом підтримки. Так, плюшевий зайчик з однойменного оповідання Анастасії Шапоренко стає вірним другом маленького хлопчика. Світ навколо буквально невидимий для героя, тож обійми пухнастого супутника стають для нього чи не головним проявом тепла й затишку.
Як і чому повертаються люди
Інколи нас може змусити повернутися певна справа, як-от Олеся з оповідання Ірини Зеленої «Найкрасивіша дівчина в селі» повернулась у рідний край, аби продати стару хату по смерті батька. Уже вдома ми поринемо в спогади, які так чи інакше будуть пов’язані з близькими нам людьми, які або досі є в нашому житті, або вже стали частиною минулого. Утім, у деяких випадках старий зв’язок можливо поновити. Так і Олеся зустрічається з давньою подругою Людою. Обидві дівчини змінилися, виросли, їхні шляхи виявилися абсолютно різними. Однак спільна пам’ять зблизила їх навіть через стільки років після випуску зі школи.
На сторінках антології рідні душі здатні навіть перероджуватися в інших істот, аби знову повернутися в наше життя. Так, дух вовчого пастиря в однойменному оповіданні Мальви Київської перетворює загиблих воїнів на вовків, аби возз’єднати їхні душі вже у своїй зграї. Або в «Босими ногами по камінню» Іванни Дмитрук близька подруга повертається в подобі кота, аби й надалі супроводжувати свого приятеля з дня в день.
Хтось повертається, аби продовжувати виконувати свій обов’язок. Як шкільна вчителька в «Банкеті» Юлії Ільченко кожного року поверталась до школи, щоб віддавати учням усю себе (як у переносному, так і в прямому значенні). Та не завжди повернення — це добрий знак. Зокрема, героїня Тоня оповідання «Віточка» Ганни Дем’янюк повертається до будинку знайомої, аби обманом і капостями позбавити ту успіху й визнання, про які сама персонажка мріяла все життя. Цікаво, що й саму Тоню невдовзі спіткає інше повернення — відплата їй її ж монетою за заздрощі й злісні умисли.
Що про повернення думає війна
Повернення додому стало ціннішим для нас від початку війни. Бо тепер не завжди знаєш, чи це безпечно, чи там ще є хтось, хто на тебе чекає, чи там ще є твій дім. «У мене заберуть хату!» — невтомно повторює Оксані, героїні з «Жовтого дому» Катерини Холод, її мати. У жінки ментальна інвалідність, і її начальник наполягає, аби донька відвезла її в лікарню. Коли ж дівчина каже, що заклад надто близько до кордону й це небезпечно, бо може бути вторгнення, керівник матері ледве не висміює її: «Боже, яка війна? Що ви мелете?» Ніби це щось надприродне, вигадане. Ніби це не триває в країні вже вісім років (за хронологічними рамками оповідання).
Після 24 лютого слова Оксаниної матері набувають нового значення. Та й звучать вони тепер інакше: «У мене відібрали будинок!»
Ліричний герой «Замальовок з повномасштабки» Олега Андроса знав на 99% відсотків, що станеться наприкінці зими 2022-го. Згодом пішов воювати, бачив квітчасті розриви фосфорних снарядів, чув «виходи» й «приходи», тікав з побратимами від «Градів», що розривають залишки понівечених будинків. Колись пам’ять у них тільки накопичувалась, колись там теж лежали візерунчасті килими, які вбирали в себе історію господарів, колись там збирались люди за столом і співали пісні, можливо, там навіть пекли маківника.
Тепер поміж цих руїн переховуються бійці й бійчині. Звичайні люди зі своїми скаргами й проблемами. З різним життєвим досвідом, із різною долею. Усім їм потрібне повернення. Із фронту, до спокійного й безпечного життя. Поміж цих руїн живуть і місцеві. Прибирають уламки розбитих від нещодавнього прильоту вікон, іноді навіть збираються на вулиці поспілкуватися в перервах між «Градами». Поміж цих руїн головний герой думає про Лисячу бухту, що в Криму, мріє… ні, планує поїхати туди з дівчиною після закінчення війни. Прагне повернення з передової. Повернення України до мирного життя.
Фото — Христина Процик
Хтось був змушений шукати новий дім, тимчасовий або ні. І люди вигадують, як створити знайомий затишок на новому місці, як-от Лілі з оповідання А. Кассандриної «Матрикарія з Восьмої авеню». Героїня заставляє орендовану квартиру в Мангеттені квітами, малює на меблях ромашки — такі самі, які колись росли біля її будинку в Україні, і невпинно чекає повернення на Батьківщину. Чи воно можливе? Лілі вірить, що так. «Хай тільки вони підуть із нашого спаленого міста, — каже вона своїй дівчині. — Хай тільки їх проженуть назад до пекла. Тоді я заберу тебе додому, і ми відбудуємо наш дім і засіємо сад рум’янком…»
Головна героїня Sinus amoris Уляни Кривохатько готова віддати власне життя, аби провести останні хвилини отруєної людством Землі разом з нею перед зіткненням із кометою. Ніщо не може відволікти її від спостереження загибелі планети. У її випадку персонажка вже ніколи не зможе повернутися на Землю, де виросла. І не тільки тому, що від цілої планети нічого не залишиться, — сама дівчина не має шансу пережити вибух.
Повернення може бути різним, і це яскраво демонструють оповідання антології. І навіть якщо з першого погляду це про зв’язок із минулим, це також може бути великий крок уперед. Бо ми не знаємо точно, як саме змінилося те пам’ятне місце за час нашої відсутності. Повернення може принести спокій, а може навпаки — страх. Може стати зоною комфорту або місцем, яке ми вже «переросли». Може бути фізичним рухом, а може — збіркою від Litosvita.
