13 листопада в Мистецькому арсеналі відкриють виставку «Василь Стус. Поки ми тут, усе буде гаразд». Цей проєкт — спроба осмислити й відрефлексувати життя поета, де особисте і творче максимально перепліталися, зануритися в контекст епохи, у якій жив Стус, показати його як особистість, наближену до наших часів. Виставка триватиме до 8 лютого 2026.
Кураторка проєкту Ольга Мельник наголошує, що на виставці не варто очікувати переказу біографії Василя Стуса: «Ми обрали кілька сюжетів, які дозволяють зрозуміти поетичний, літературознавчий, публіцистичний доробок Стуса. Важливо, що розповідатимуть про це учасники та свідки подій поетового життя. В буквальному сенсі — це буде пряма відверта розмова, розповідь без купюр, що занурює у контекст 1960–1980 років, де мистецьке і політичне, особисте і суспільне взаємопов’язані та взаємозалежні».
Ми поговорили з кураторкою Ольгою Мельник про те, з чого починалася ідея виставки, що на ній буде представлено і яку роль у проєкті відіграє сучасність.
Афіша виставки
З чого почалась ідея виставки і як довго вона з вами?
Ідея проєкту про Василя Стуса виникла під час традиційного брейнсторму щодо подальшої програми діяльності Мистецького арсеналу роки два тому. Ми обговорювали нові формати і тематику, які були б суголосні настроям нашої аудиторії. Пізніше, коли обирали назву виставки, ми ще раз пересвідчилися, що тема, очевидно, знайде відгук. Принаймні Стусове «Поки ми тут, усе буде гаразд», одразу резонувало.
Пригадується, як у найтяжчі тижні на початку російської агресії доводилося чути від багатьох: «Не поїду з Києва, бо, здається, якщо поїду, місто одразу впаде». Тож, схоже, у нас і героїв нашого проєкту однакова мотивація — наче конкретні люди стверджують присутність України. І про таку спільну дію різних поколінь спробуємо говорити в межах нашого проєкту.
Що в процесі її підготовки виявилося (або досі є) найбільшим викликом?
Передусім, складно було зупинитись у відборі експозиційного контенту. Наші герої залишили по собі, попри намагання комуністичної влади відкинути їх на маргінес, доволі потужний, так би мовити, архівний слід: на папері, у фотографіях, аудіо і відео матеріалах — адже це вже новітній час з відповідними технічними можливостями. І хотілося поділитися цією прецікавою інформацією з ширшим колом, тож представити в експозиції ще й ще більше. З такою спокусою доводилося весь час боротися, бо існує певний поріг сприйняття виставкового матеріалу відвідувачами. Мусили обмежитись окремими сюжетами, залишаючи за лаштунками виставкового простору безліч оригінальних матеріалів. Тож найскладніше було вчасно поставити крапку.
Чернетка вірша Стуса
Як би ви описали цей проєкт людині, яка не працювала з нею?
З одного боку, непроста експозиція, яка вимагає інтелектуальних зусиль і емоційної чуттєвості. З іншого, цей проєкт легко зрозуміти і відчути, бо ми фокусуємося на етичному виборі між світлом і темрявою, який доводиться робити людині незалежно від конкретних історичних обставин.
Яке місце на виставці займає сучасність і чому вона там важлива?
У глобальному сенсі час, який відділяє нас від Василя Стуса є вкрай незначним. Фактично сьогодні ми існуємо в тому самому історичному просторі, і нас турбують схожі проблеми. Тож поняття сучасності тут доволі ситуативне. Завжди поряд із нами присутні пасіонарії, які працюють задля суспільного блага. Про таких людей варто розповісти.
Чим найбільше може здивувати виставка глядачів і глядачок?
Зазвичай, коли перелічують «родзинки» виставок, то передусім мають на увазі матеріальні об’єкти. У нашій експозиції таких буде представлено чимало, зокрема твори Алли Горської, Галини Севрук, Віктора Зарецького, які незмінно привертають увагу відвідувачів. Але хотілося, щоб виставка також створювала особливі емоції. Наприклад, дуже сподіваємося, що завдяки відеосвідченням вона здивує глядача щирістю.
Григорій Сивокінь, Іван Світличний, Юрій Бадзьо, Богдан Горинь. Оточення Василя Стуса в 60-ті
В експозиції будуть представлені робочі матеріали до стрічки «Просвітлої дороги свічка чорна» Станіслава Чернілевського й Володимира Шовкошитного. Їх відзняли у 1989–1990 роках. Відеокасети зберіг і надав для проєкту оператор Богдан Підгірний. Це чорновий матеріал із інтерв’ю спогадів про Василя Стуса, який не увійшов до фінальної версії фільму. І це дуже відверті оповіді без пафосу.
Під час підготовки проєкту були також записані спогади учасників траурної ходи з перепоховання Юрія Литвина, Василя Стуса і Олекси Тихого 1989 року. У них не лише про смуток, але про цілком житейські враження і ситуації, які тепер здаються дивними і навіть кумедними.
Які запитання ви б хотіли, щоби глядачі поставили собі після перегляду? Або ж на які теми поміркували?
Сподіваюся, що після відвідання виставки у відвідувачів виникне непереборне бажання взяти книжку й читати Стуса, Світличного, Дзюбу, багатьох інших — твори й спогади про час і людей, які, за великим рахунком, творили історію.
Що ця виставка змінила особисто для вас і в професійному досвіді, і в ставленні до Стуса?
Мені дуже подобається працювати з мемуарними джерелами. Щодо Василя Стуса і його кола існує величезна кількість спогадів. І це дуже захопливе читання, яке відкриває Стуса як особистість, яка поєднувала парадоксальні риси. З одного боку, «гордий і гоноровитий, як китайський імператор», стійкий і безкомпромісний. І водночас «людина без шкіри», чутлива і вразлива. І для мене було важливим відкриття цього другого боку Стусового образу.
