У супроводі жіночих голосів: історії, якими не діляться. Рецензія на збірку оповідань Людмили Таран «Скандал»

«Скандальна» збірка оповідань від нескандальної письменниці Людмили Таран торкає провокативні теми жіночої сексуальности, старіння, гендеру, правдивости спогадів, ідентичности та прийняття себе.

Літературознавиця Соломія Павличко не дарма назвала Людмилу Таран «ідеальним чоловіком, якого в українському житті не існує». Майстерність та чуттєвість Таран у зображенні жіночої душі, особливостей тіла та характеру важко переоцінити. І хоч вислів Павличко стосувався поезії, бо ми насамперед знаємо пані Людмилу як поетку, проте і в прозі авторка собі не зрадила. Її прозові збірки «Ніжний скелет у шафі», «Артеміда з ланню та інші новели», «Прозорі жінки», «Айвенко, або чоловіки — це…» підсвічують місце жінки в суспільстві, тож свіжа, уже дев’ята збірка оповідань з викличною назвою «Скандал» — не виняток.

Коротка проза — найоптимальніший формат творчости письменниці. На презентації книги в книгарні «Є» авторка розповіла, що спочатку написала новелу «Скандал», а потім вирішила упорядкувати збірку, але обрати ті тексти, що зачіпають дражливі теми. Так до книжки увійшло 22 оповідання. Спільно з героями цих історій читачі вирушають у подорож з дослідження жіночого тіла та процесів старіння, перевіряють, наскільки правдивими є спогади і як багато вони можуть важити, звертаються до себе та своїх цінностей, аби  переконатися: чи знаю я, хто я та ким були мої батьки і пра-пра?

Питання гендеру — царина досліджень Людмили Таран, призма, крізь яку вона пропускає всі свої твори, повсякчас зринає в її збірці оповідань. Вона не боїться описати жінку в якої, хоч і уві сні, проте виростає чоловічий статевий орган, яка підозрює свого чоловіка в гомосексуальних стосунках, а сама соромиться власного потягу до жінок. Зображає й сильних жінок, які добре знають чого хочуть і цілком успішно реалізовують себе та власну кар’єру без зайвої допомоги («Флакончик французьких парфумів», «Колекція коханців», «Любов до смерті»). Ці фатальні жінки дозволяють використовувати чоловіків для сексуальних втіх, натхнення, вигоди. Письменниця дає волю героїням почуватися привабливими, що у 18, що в 30 та навіть старше. Водночас демонструє старіння — як неминучий процес в житті кожної: від щомісячного стікання кров’ю до пітливості, яка викликає роздратування, зморшкуватості та сухої шкіри,  печінкових вікових плям на обличчі, рідкого волосся.

Неоднозначно авторка втілює у своїх текстах образи чоловіків. Їх у збірці можна поділити на два типи: ті, що сприяють моральному зростанню героїнь, та ті, що завдають їм фізичної та психологічної шкоди. 

У «Вероніці Дібровній» чоловік допомагає персонажці відшукати власну історію та дослідити коріння своїх предків, що згодом дає поштовх до визначення її національної позиції. У «Склянці чаю» мужчина рятує жінку, яка доглядає свого чоловіка з інвалідністю, від духовного та тілесного занепаду. І хоч в історії описано подружню зраду, проте читачі проймаються співчуттям та розумінням, адже з коханцем героїня вперше за безліч років почуває свободу, вперше відчуває оргазм, чується сексуальною жінкою. 

З іншого боку, чоловіки в текстах Людмили Таран викликають і почуття небезпеки. Історію з домашнім насиллям зображає авторка в оповіданні «Звичайна історія», бо й справді: як часто жінки зізнаються в тому, що зазнають домашніх побоїв? Таких «звичайних історій» багато і, на жаль, чимало з них замовчуються. Як і в оповіданні «Срібний вік», де випадковий покупець жорстоко ґвалтує жінку, яка продає  книги. Проте вона обирає мовчання, адже — чи можна заявляти в поліцію про зґвалтування, якщо вона сама привела ґвалтівника у власну квартиру?

Ще однією темою є пошук ідентичности та її прийняття. Героїні збірки вивчають себе в досить зрілому віці. Це дорослі жінки, які після певного пережитого тригера звертаються до внутрішнього та чи не вперше в житті запитують: хто я? Ким були мої батьки? Чому я такою виросла? 

Так у «Вероніці Дібровній» героїня після зустрічі зі спорідненим для себе чоловіком знайомиться з єврейською культурою, адже має єврейські корені, хоч повсякчас їх ігнорувала. А персонажка з оповідання «Спляча Аріадна», істинна росіянка з «ґалубой кровью і бєлай костью», приїхавши в Україну, щоб знайти таємничу записку, повсякчас порівнює «Малоросію» зі своїм величним краєм. Наприкінці подорожі губиться в сумнівах: я — канонічна росіянка чи «чухонка з татарською підкладкою»? 

Буває, що авторка наводить нам певний спогад з життя героїнь, аби краще розкрити особистість персонажок, ніби дає нам можливість ближче з ними познайомитися та зрозуміти їхню психологію. Так ляпас від учительки української мови в школі передує переходу з російської на українську вже дорослій Катерині Хохловій. А безхатько, що раптом одомашнює територію під вікном квартири однієї з героїнь, нагадує їй про минуле кохання.

В однойменному зі збіркою оповіданні «Скандал» Людмила Таран показує, як звичайний фільм про дисидентів доводить до істерики героїню, чию історію висвітлили не як належить. Тож врешті жінка наважується розповісти її самостійно. Дисидентство — ще одна важлива та дражлива тема для авторки. Як це — народитися в сім’ї, яку ти не обирала? Усе життя відчувати, що за тобою стежать? Сердитися на батька, «небезпечного елемента», і водночас пройматися до нього співчуттям?

Складно не помітити, як журналістський досвід пані Людмили ліг в написання збірки. Для розкриття персонажів вона бавиться з формою та вираженням змісту. У книжці зустрічаємо три тексти у форматі інтерв’ю,  п’ять — у яких оповідь ведеться від першої особи.

Формат інтерв’ю в оповіданнях та й загалом має певну особливість: інтерв’юери можуть ставити незручні питання своїм респондентам, такі, про які їхні герої можливо й не задумувалися. Цим і користується письменниця. З допомогою провокативних питань вона розкручує сюжетну лінію, і врешті перед читачем опиняється героїня чи герой, заскочені зненацька, збентежені, а тому максимально щирі у власних відповідях. Героїні, що розповідають про себе самостійно, відверті, вразливі та сильні. Вони не мають внутрішніх перепон у тому, щоб поділитися найпотаємнішими думками, бажаннями, травматичними досвідами, адже це буквально потік думки, спогад про щось і рефлексія над ним. Така відвертість також «підкупає» читачів і змушує довіряти. Таран зазначає, що не всі історії в збірці є справжніми. Найбільшим страхом авторки є те, що хтось з її близьких чи тих, хто ділився історіями, впізнає в текстах себе. Тому письменниця вдало маскує життєві перипетії, додаючи в них особистого бачення. Вона вірить, що слово має особливу дію, тому все сказане чи написане іноді може стати справжнім.

Повномасштабне вторгнення та його вплив на свідомість прочитуємо й в інших оповіданнях. До прикладу, «Повітряна тривога» від початку до кінця пронизана напругою, у якій перебуває жінка, що лишилася доглядати стару лежачу матір: як же хочеться до свого білісінького й пахучого онука, але хто догляне ту, що колись дала життя? У такому ж психологічному стані перебуває Ілона, журналістка за фахом, що їде у спеціальне відрядження, страждаючи від кровотечі й повсякчас думаючи про чоловіка Олега, що на війні. Думки жінок рояться, ніби бджоли у вуликах, проте письменниця вдало фіксує їх і розставляє акценти, через що маємо повноцінні багатошарові тексти.

В оповіданнях Людмила Таран вдало жонглює як новими іменами, так і вже відомими — це люди літератури та мистецтва, сильні духом жінки та чоловіки. Тут і сучасні письменники-євреї українського походження — Мойсей Фішбейн та Григорій Фалькович, і російські «мертві» класики типу Цвєтаєвої, Ахматової, Толстого. Зустрічаємо й Чайковського поряд з графинею фон Мекк, талановитих акторок Джину Лоллобриджиду та Меріл Стріп і навіть неординарного художника Пікассо. Декотрі з цих персоналій згадано, аби підсвітити сторони характеру героїнь, або ж розповісти  про їхні художні зацікавлення. На когось героїні прагнуть бути схожими  чи потрапляли подібні життєві ситуації, як і кумири.

Людмила Таран не перша і не вперше пише про жіночу тілесність та право говорити, про старіння, пошук ідентичности й дослідження минулого. Подібні теми зустрічаємо в Слави Світової (збірка «Імена»), у Софії Андрухович (романи «Катананхе», «Амадока»), Оксани Забужко (оповідання «Сестро, сестро», «Дівчатка», «Я — Мілена» та ін.). «Скандал» — ніби логічне продовження розпочатого, водночас — своєрідний експеримент-перевірка: а чи нарешті готові ми до таких тем? Як ми на них зреагуємо? Поведемося на «скандальні» провокації чи ні? Це тест на мораль та засвоєння уроків. 

Літературний світ у «Скандалі» Людмили Таран існує в супроводі голосів. Голосів насамперед жіночих (або ж про жінок), що звучать власними спогадами та переживаннями, проговорюють досвіди, які, можливо, ніколи не мали свого слухача чи слухачки, бо здавалися чи були смішними, болючими, дивними, випадковими, нетиповими, провокативними. У своїй збірці авторка дала нам відчуття: ніколи не пізно долучитися до цього хору і розповісти свою «скандальну» історію, якщо є потреба. Можливо, історія не настільки «скандальна», а подібне відчували та досі відчувають й інші, тож ти не сама. Не бійся і «продовжуй говорити».