Під час фестивалю «Дні есеїстики» Анатолій Дністровий поділився, що з початку повномасштабного вторгнення веде щоденник, адже фіксувати пережите тепер як ніколи важливо. А Юрко Прохасько розказав, як відтворює спомини свого дитинства як дещо сокровенне й абсолютно антивоєнне.
У пошуках форми, яка надається для документування воєнної реальності, зупинімо погляд на щоденнику. Він дозволяє зафіксувати перші враження, відчуття та рефлексії про пережите, які за місяць чи рік унівець вивітрюються з пам’яті. З одного боку, щоденник — це приватний безпечний простір, де можна бути чесним із собою, а з іншого — у ньому можна занотувати досвід цілої спільноти, покоління чи нації. Так, намагаючись зрозуміти цю війну, ми потягнулися до щоденників, мемуарів і спогадів людей, які пережили Другу світову.
Яким є щоденник про війну та людину на війні, Сенсор спробував з’ясувати під час нагородження Премією імені Юрія Шевельова (далі просто Премією) разом із шістьма письменниками та письменницями — Андрієм Бондарем, Іриною Славінською, Андрієм Гуменюком, Тетяною Терен, Катериною Зарембо та Володимиром Єрмоленком.
Авторські колонки як форма щоденника
Письменник, есеїст і перекладач, член капітули та лавреат Премії імені Юрія Шевельова за 2021 рік з книжкою «Ласощі для Медора» Андрій Бондар поділився, що не веде щоденника на папері. Його щоденник — у соцмережах. Починаючи з 2006 року письменник регулярно дописує авторські колонки до різних видань. Так, із текстів до «Газети по-українськи» у 2012-му склалась збірка «Морквяний лід». Чи можна назвати їх щоденником того часу? Бондар каже, що так.
«Якщо узагальнити, то моя творчість — це такі собі щоденники, бо щоденник перебуває десь на межі журналістики й есеїстики. Категорія “день” є у журналістиці, а є у щоденнику. Щоденник — це фіксування хронології, того, що з тобою сталося в той чи інший момент. Тексти книжок “Морквяний лід” та “І тим, що в гробах” (2016) містять елементи щоденника, тому що ці тексти дуже часто стосуються реальних подій. Для мене творчість розпадається на реальні й вигадані події. У моєму письмі реальне та вигадане перетікає одне в одного. Думаю, що творчість з’являється якраз тоді, коли у щоденники втручається вигадка».
За Бондарем, щоденник може бути і есеєм, і романом, і поезією — тобто це радше форма, а не жанр. Водночас це добрий спосіб, щоб сьогодні кожна людина могла описати свій досвід війни. Ведення щоденника — це автотерапія, бо людина одужує, коли описує те, що з нею сталося.
Андрій Бондар
Андрій Бондар захоплюється творчістю французьких прозаїків та есеїстів Луї-Рене Дефоре, Ів Бонфуа, Філіппа Делерма, американця Еліота Вайнберґера, а також відзначає філософські есеї Еміля Чорана та наукову есеїстику Хорхе Луїса Борхеса. Як перекладач і поціновувач польської літератури Бондар згадує письменників-модерністів Кароля Іжиковського та Вітольда Ґомбровича (у 2015 вийшов друком Бондарів переклад Ґомбровичевого роману «Транс-Атлантик»).
Серед знакових для себе авторів щоденників письменник називає Жуля Ренара та Пола Боулза. Щоденнику Ренара присвячена назва книжки «Ласощі для Медора»: Медор — це герой з історії-парадоксу Ренуара, де господар з’їв свого собаку, залишив його кістки й побивався, що пес уже не спробує таких ласощів. Для Бондаря щоденники Ренуара — це шедевр французької літератури, який треба читати всім, хто пише. А ще він рекомендує щоденники Ернста Юнґера з подорожей в Африку, Азію та Латинську Америку. І, звісно, воєнні записи, зокрема книжку «В сталевих грозах».
Фіксація досвідів мешканців тилового міста
До довгого списку цьогорічної Премії імені Юрія Шевельова увійшла книжка журналістки й письменниці Ірини Славінської «Повітряна й тривожна книжка». У ній немає дат, лише назви есеїв. Припускаємо, що для авторки важлива прив’язка саме до подій, що відбулися, — трагедій, загальних мікроперемог та особистих перемог. Славінська зазначає, що есеї створені спеціально для цієї книжки впродовж осені 2022—2023 років. Тексти містять автобіографічний компонент, але не є щоденником. Для письменниці це письмо не календарне, тобто прив’язане не до конкретних днів, а до досвідів. Водночас є певні тексти, які говорять про пережиті моменти, як-от 31 грудня 2022 року — особлива для Києва дата, коли столиця зазнавала суттєвих обстрілів з російського боку вдень і вночі.
Ірина Славінська
«“Повітряна й тривожна книжка” прикидається книжкою про щось суто побутове: помаду, сукні, речі, які довелося залишити вдома. Але за першим шаром ховається щось, що говорить про українську культуру повсякденності, наші історії та досвід, який ми спільно пережили. Зокрема у книжці я підкреслюю досвід так званих мирних тилових міст, одним із яких, на перший погляд, видається Київ».
Славінська розповідає, що не веде щоденника з підліткового віку. Протягом перших двох тижнів з початку вторгнення письменниця робила щоденникові записи, фіксувала щось побутове: чи поїла, скільки часу вела ефір. Для неї така «писанина» виконувала утилітарну функцію: допомагала структурувати пережиті дні.
Важливими текстами з автобіографічним мотивом для письменниці є «Проби» Мішеля Монтеня як родоначальника жанру есеїстики та книжка «Позивний для Йова» Олександра Михеда.
Нестримна реакція на війну
Лауреат спеціальної відзнаки Премії від Радіо Культура у 2023-му письменник, живописець та військовий Андрій Гуменюк не веде щоденника. З початку вторгнення автор книжки «Африка. Пісні війни» вів нотатки, де фіксував події, вислови та власні думки — щоб не загубити суттєве. За словами Гуменюка, писати день у день, сухо, конкретно, без усіляких поетичних завихрень для нього дуже важливо.
Андрій Гуменюк
Під час вручення спеціальної відзнаки Гуменюк сказав, що якби не війна, книжки «Африка» не було б. Андрій Гуменюк — перш за все художник, тож схильний висловлюватися фарбами й працювати з великими полотнами. На фронті таких можливостей немає, тож Гуменюк знайшов альтернативу — слова. У передмові до «Африки» письменник підкреслює, що його книжка — не мемуари, а розмова з собою і з читачем. Для Гуменюка письмо стало обов’язковою практикою, яка допомагала давати раду отриманому на війні досвіду.
«Війна дала стільки питань мені самому, що на більшість з них я так і не знайшов відповідей. Виникла потреба писати, тож я спробував. Так народився персонаж, з яким ми сперечаємось. Моя головна мета — зрозуміти себе. Зрештою, ми пишемо, малюємо і творимо про нас самих. Нотатки й слова спонукають мене розібратися з собою».
Щоденник: між приватним і публічним
Виконавча директорка ПЕН Україна та членкиня капітули Премії Тетяна Терен з початком вторгнення епізодично вела щоденник, коли відчувала потребу зафіксувати те, що відбувається, — наприклад, під час волонтерських поїздок авторів ПЕН. Тетяна Терен розповідає: тоді отримувала такий насичений досвід, що розуміла — його потрібно вберегти. Вона поділилась, що активно використовує метод ранкових сторінок як спосіб саморефлексії. Водночас щоденні спостереження авторки набувають форми оповідань.
Терен розповідає, що з початком російського вторгнення у ПЕН багато говорили про цінність щоденників і фіксацію досвіду проживання війни. А щоденникові записи українських авторів та авторок з перших місяців війни публікували в Україні й перекладали для читачів за кордоном.
Аліна Бондаренко і Тетяна Терен
Існують щоденники публічні та приватні — на широкий загал або для особистого вжитку. Деякі письменники пишуть лише для себе, не бажаючи публікувати приватні записи. На запитання, чи етично читати або публікувати чужий щоденник, якщо автор не давав на це дозволу, директорка ПЕН відповідає, що приватні щоденники загиблих письменників переходять до правонаступників спадщини. Вони ж зі свого боку вирішують, що робити з ними далі.
Серед приватних текстів, які цінує Тетяна Терен, є щоденники та листи. Зокрема вона називає щоденникові записи Григора Тютюнника, мемуари Ірини Жиленко та Анатолія Дімарова. Для Терен кожен із цих текстів — це частина історії літератури, яку нам пощастило побачити.
Щоденник як сукупність досвідів спільноти
Авторка ще однієї книжки з короткого списку Премії «Схід українського сонця» — аналітикиня й письменниця Катерина Зарембо — не веде щоденник постійно. Однак фіксує гострий досвід та перетворює на публічні тексти. Катерина Зарембо вірить, що з точки зору архівації досвіду не існує непотрібних текстів. За словами письменниці, нам бракує літератури про російсько-українську війну, зокрема текстів про досвіди переселенців.
Під час вручення диплома Зарембо розповіла, як хотіла, щоб робота над книжкою «Схід українського сонця» стала її пригодою. Книжка рясніє сухими фактами про динаміку вживання й поширення української мови за останні 100 років на Луганщині та Донеччині чи про розвиток спільнот регіону. Проте окремі фрагменти написані від першої особи, а це, зазначила Катерина Зарембо, — справжня розкіш для неї як науковиці. У цих історіях авторка ділилася власними переживаннями, бо вони часто відгукуються читачам.
Катерина Зарембо та Вадим Карп'як
Серед знакових книжок, які мають елементи щоденника, Зарембо називає «Повітряну й тривожну книжку» Ірини Славінської та «Позивний для Йова» Олександра Михеда. Каже, що це могли б бути просто щоденники, але у центрі кожної — досвід, зафіксований та осмислений у якийсь день. Письменниця вважає, що щоденник може слугувати вихідним жанром для появи важливих книжок про сьогодення.
«Насправді у книжках Славінської та Михеда проговорені досвіди, які конкретно зараз, у моменті історії, що триває, часто викликають сором. Залишу інтригу читачам, щоби вони самі пошукали ці фрагменти. З цими книжками стає зрозуміло, що ми не одні у своєму зніяковінні та відчутті дискомфорту. Ці свої почуття ми можемо проговорити принаймні у межах діалогу “читач — автор”, а таке читання часто стає терапевтичним».
А ще Зарембо згадує епістолярій Юрія Шевельова та Оксани Забужко «Вибране листування на тлі доби: 1992–2002». Звісно, авторка розуміє, що листування — це інший жанр, але він наближається до щоденника, бо в ньому є дата й зібрані різноманітні події, досвіди й переживання.
Катерина Зарембо зауважує, що фіксація досвідів та названі нею книжки важливі в контексті порозуміння всередині української нації.
Документування реальності: на межі жанрів
Філософ та есеїст, президент Українського ПЕН, голова капітули та лавреат Премії за 2018 рік за книжку «Плинні ідеології» Володимир Єрмоленко розповідає: з початком повномасштабного вторгнення вів щоденник. Згодом у зв’язку з поїздками до прифронтових територій та зустрічами з різними людьми, щоденникові записи Єрмоленка витіснило репортажно-рефлексійне письмо. Письменник погоджується з припущенням, що його подкасти й публічні виступи є своєрідними щоденниками.
Володимир Єрмоленко
Письменник розповідає, що на багатомовному сайті Ukraine World, головним редактором якого він є, вони з командою час від часу публікують щоденники, а ще працюють над книжкою свідчень про російсько-українську війну, яка теж містить щоденникові записи.
«Письменники перейняті ідеєю документування реальності. Коли стикаєшся з воєнною реальністю, яка тебе пронизує, розчавлює, не дає простору для фантазії чи рефлексії, то найперше, що можеш робити, — це документувати, що з тобою відбувається, фіксувати внутрішні чи матеріальні деталі, навіть найпростішими словами. У цьому контексті я говорив би ширше — про щоденниково-репортажно-документальну літературу, або документальну літературу. Бо щоденник — це те, що стається з тобою, але часто ти переповідаєш те, що відбувається з іншими людьми».
Взірцевими працями для Єрмоленка є щоденники Володимира Винниченка, мемуари Григорія Костюка та Юрія Шевельова, великою мірою написані в щоденниковому стилі. Серед щоденників, які сколихнули весь світ, називає записи Сьюзен Зонтаґ. Наостанок Єрмоленко наголошує: виродження епістолярного жанру треба заповнювати щоденниками, репортажами й розмовами. Останні існують у форматі подкастів, замінюють листування двох-трьох людей, яким є що сказати одне одному, а також фіксують події, відчуття й думки.
***
З 2013 року Премію імені Юрія Шевельова щорічно вручають за художню та наукову есеїстику, опубліковану протягом останнього року. Нагорода отримала назву на честь Юрія Шевельова, який започаткував модерну українську есеїстику. Цьогоріч за премію змагалося 13 видань. Перемогла книжка Олександра Михеда «Позивний для Йова». До короткого списку Премії увійшли книжки Галини Петросаняк «Наш сусід Альберт Гофман» та Катерини Зарембо «Схід українського сонця». Засновники Премії — Український ПЕН, Києво-Могилянська Бізнес-Школа [kmbs], видавництво «Дух і Літера», Центр юдаїки та Український науковий інститут Гарвардського університету.
