З 23 по 25 березня в Ризі тривала третя міжнародна конференція книгарів та книгарок Rise Bookselling Conference. Ця подія зібрала близько 300 учасників книговидавничої галузі з 30 країн: від власників незалежних книгарень до представників великих мереж і національних асоціацій. Це одна з небагатьох нагод для книгарів та книгарок зібратися разом, щоб обмінятися думками, запланувати спільні проєкти, обговорити актуальні проблеми, врешті відчути себе частиною більшої спільноти. Цьогоріч серед ключових спікерів конференції був засновник книгарень «Сенс» Олексій Ерінчак, який ділився із закордонними колегами досвідом ведення бізнесу в умовах тривалої війни.
Контексти різні, а проблеми — спільні
Національні книжкові ринки доволі різні: у когось більше перекладної літератури, хтось цікавиться передусім текстами рідних авторів та авторок, десь читають переважно прозу, а десь часто звертаються до поезії. У кожної країни є свої премії, економічні умови, закони, що регулюють вартість книжок, пільги для книгарень та бібліотек. Та попри всі ці відмінності, більшість книгарів та книгарок стикаються зі схожими викликами. Навіть якщо порівнювати діяльність українських книгарень із бізнесами у країнах без війни.
«Я був здивований тим, наскільки схожі проблеми ми переживаємо: демпінг із боку великих гравців, неконтрольовані знижки в мережах, що належать видавництвам, а також низькі зарплати в галузі, які ускладнюють пошук і втримання професійних кадрів та стримують розвиток.
Так, це інші масштаби, інші контексти — але біль схожий. Водночас очевидно, що на нас тисне ще й війна, і багато наших проблем накладаються на базовий виклик — просто вижити. Але саме тому солідарність і розуміння з боку європейських колег були для мене дуже цінними. Вони підтвердили, що ми не в ізоляції», — розповідає Олексій Ерінчак.
Та водночас спільні проблеми не означають однакові шляхи до їх розвʼязання. Про український книжковий ринок останніх трьох років часто говорять у контексті стрімкого розвитку, збільшення видавничих планів, зростання продажів, розширення кола читачів та читачок. І хоча визначення на кшталт «буму» є перебільшенням, про що часто говорять представники галузі, адже сьогоднішні процеси — це радше спроба опанувати всі прогалини в жанрах та перекладах, що утворилися та існували за часів панування російськомовної книжки, український ринок справді жвавіше реагує на сучасні тренди. Через гнучкість та постійну напруженість, до яких схиляє, чи то навіть змушує, війна.
«У мене склалося враження, що більшість розмов були про те, як втриматися. Як не втратити команду, читача, ритм. Це був чесний, тверезий тон — і, мабуть, дуже показовий. І це те, що нас вирізняє. Ми змушені бігти там, де інші можуть дозволити собі йти. Тому ми не просто спостерігаємо за явищами на кшталт буктоку — ми намагаємося з ними жити. Використовувати цю енергію, шукати в ній нові підходи до популяризації читання. Тоді як наші колеги за кордоном часто сприймають букток радше як зовнішній, не завжди позитивний фактор, який руйнує усталений порядок. Для нас це питання виживання й розвитку водночас. Тому ми працюємо з новими форматами і вчимося не боятись експериментів», — ділиться спостереженням Олексій Ерінчак.
Випробовування війною
Багато малих і середніх бізнесів світу обʼєднує криза, яку вони пережили в умовах ковіду. Тривалі локдауни не сприяли офлайн-діяльності, особливо важливій у розбудові спільноти довкола книгарень, перетворення крамниці, де можна придбати книжку, у справжній простір для своїх людей. Проте жоден із викликів ковіду не можна порівняти з обставинами, у яких опинилися книгарні, видавництва та інші учасники книжкового ринку України від початку повномасштабного вторгнення. І хоча справді, стан постійної загроженості підбурює до швидких реакцій на останні новинки індустрії, тримати цей темп протягом уже кількох років — неабияк важко. І закордонні книгарі та книгарки це усвідомлюють, багато в чому навіть захоплюються діяльністю українських колег.
«Мені здається, багато хто з європейських колег дивиться на нас із великою повагою — і водночас із внутрішнім запитанням: “Як ви взагалі це робите?” Ми всі пережили ковід, і це справді був серйозний удар для малих і середніх бізнесів. Але війна — це інший масштаб випробування. Війна — це не просто криза. Це боротьба за виживання, коли треба і працювати, і тримати себе в купі, і підтримувати інших. Саме тому багато учасників конференції підходили після мого виступу не з питаннями, а зі словами вдячності. Бо для них ми — приклад стійкості. І не пафосної, а людської: коли книжки не просто продаються, а допомагають триматися. Коли простір — це не просто магазин, а місце сили. Коли бізнес — це водночас і турбота. І це, мабуть, найкраща відповідь на те, як вони нас бачать», — коментує Олексій Ерінчак.
Тенденції, що обʼєднують
Звісно, не лише виклики є спільними для українських та закордонних книгарів та книгарок. Глобалізація значною мірою уніфікувала читацькі досвіди людей із різних країн світу, як негативні, так і позитивні. Скажімо, сьогодні легко можна долучитися до книжкового клубу Дуа Ліпи й розділити своє знайомство з новим текстом Ольги Токарчук з тисячами інших людей, що зробили так само. Та водночас для більшості з нас читання стає неабияким тренуванням на зосередженість та сповільнення, адже швидкий темп життя і все коротші форми контенту віддаляють нас від регулярних зустрічей із книжкою. Про цю та подібні тенденції говорили й учасники конференції Rise Bookselling Conference.
Олексій Ерінчак виділив кілька ключових напрямків тих дискусій:
— Падіння концентрації. Популярність надкороткої форми — зокрема відео — впливає не лише на тип споживаного контенту, а й на здатність читати довгі тексти. Грубий роман був викликом у всі часи, але сьогодні, коли він конкурує з відео, що триває близько хвилини, прірва між людиною та книжкою більшає. Занепокоєння цією дистанцією звучало в багатьох розмовах.
— «Фастфудизація» книжки. Зростає обсяг однотипних за сюжетом і швидких у виробництві та споживанні текстів. Це далеко не завжди відбивається на ціні, тож такі книжки коштують часом навіть дорожче за книжки, відзначені критиками та літературними преміями. Паралельно з цим існують масові знижки, особливо в онлайн-магазинах, які знецінюють книжку як культурний об’єкт з інтелектуальним складником.
— Книжка як інфраструктура демократії. У дискусіях форуму відчувалося спільне розуміння, що книжки, читання, книгарні — це не просто індустрія. Це те, що формує критичне мислення, емпатію, здатність до вибору. Саме тому стратегії розвитку читання стосуються значно ширших перспектив, аніж просто збільшення кількості людей у книгарнях і бібліотеках. Це також про свідоме та вдумливе суспільство, що не піддається провокаціям та здатне аналізувати інформацію самостійно.
Поширенням читання серед різних верств населення часто займаються державні культурні установи, адже це важлива частина зрілого суспільства. В Україні стратегії розвитку читання щороку презентує Українській інститут книги, який створює інформаційні кампанії, залучає громадські організації, фонди та медіа до створення спільних проєктів, щоб зменшити дистанцію між книжкою та людиною. Особливу увагу приділяють дітям, адже, за даними міжнародного дослідження якості освіти PISA-2022, саме читання було найпроблемнішим складником їхнього розвитку. І хоча причини варто також шукати у психологічному стані школярів в умовах війни, це тенденція, яку ми розділяємо з іншими країнами, зокрема зі Словаччиною.
«Після публікації чергових результатів PISA дослідники зі Словаччини підрахували: близько 41% дітей у країні живуть у домівках, де менш як 25 книжок. Це дало підстави припустити, що низький рівень читання може бути напряму пов’язаний із відсутністю доступу до книжок у ранньому віці. У межах експерименту в кількох початкових класах просто поставили полички з книжками — без жодних зобов’язань чи контролю. Діти могли брати їх і робити що завгодно: гратися, гортати, читати або просто розглядати. І вже в січні — одразу після вивчення алфавіту — першачки самостійно обирали книжки у вільний час і обговорювали прочитане з іншими. Програма виявилася настільки успішною, що її поширили на всю країну. А вчителі, які спершу поставились до ініціативи скептично, згодом стали її головними прихильниками й популяризаторами», — розповідає Олексій Ерінчак.
До речі, окрім спільної проблеми, ми ще маємо спільні способи її розвʼязання, адже полички з книжками у класах зʼявляються і в українських школах.
З глобальною проблемою погіршення стратегій читання справді повинна працювати держава, проте книгарні як менші агенти книжкової галузі також можуть зробити чимало. Йдеться про створення власних читацьких клубів, розбудову активної спільноти, організацію книжкових подій, врешті продаж цікавого мерчу, який би привертав увагу тих, хто поки лише приглядається до першого зі шкільних часів грубенького роману. Так працюють зі своєю аудиторією і закордонні книжкові крамниці, і книгарні в Україні.
«Після мого виступу на мене чекала несподіванка. Виявилось, що досвід “Сенсу” не просто цікавий — він надихає! Люди були щиро вражені тим, скільки ми встигли зробити всього за три роки, та ще й під час повномасштабної війни, з регулярними обстрілами Києва. Наші стратегії з популяризації читання, підходи до формування команди, внутрішньої взаємодії, побудови бренду, роботи з мерчем, дизайну просторів, наші події, активності в соцмережах, партнерства й соціальні ініціативи — усе це викликало щире захоплення. Для багатьох “Сенс” став прикладом того, як можна поєднувати книжкову справу, культуру, підприємництво й стійкість. І я щиро вірю: у нас є чим ділитися зі світом», — коментує Олексій Ерінчак.
Спільний шлях до читацького майбутнього
Зрештою, попри різницю в масштабах та деталях роботи ринків, книжкові галузі України та світу доволі схожі. Ба більше, ми маємо що запропонувати іншим країнам, які поки з більшими ваганнями реагують на виклики сучасності.
«Я їхав на конференцію як представник книгарні з, грубо кажучи, “третього світу”, а повернувся з чіткою впевненістю: наш ринок абсолютно конкурентний і може багато чого дати світовій книжковій спільноті. І це не лише про натхнення тим, як ми розвиваємось під час війни, борючись із наслідками російської окупації українських земель і свідомості. Це ще й про професійну якість. У нас справді є чому повчитись. І це дуже мотивує. Ми точно на правильному шляху», — підсумовує Олексій Ерінчак.
