У 2001 році в Україну з візитом прибув Папа Іван Павло ІІ. Це була особливо важлива подія в регіонах, де найбільш поширеною є греко-католицька церква, бо папа був людиною, яка допомогла цій церкві повернути собі легальний статус після десятиліть радянських репресій. В останній день року, що передував тій події, народився Артур Дронь, поет, сьогодні двадцятитрирічний військовослужбовець з біблійним позивним «Давид», чия друга поетична книжка «Тут були ми» наприкінці 2023 року вийшла у «Видавництві Старого Лева». 50 віршів, оформлені ілюстраціями Катерини Сад і фрагментами листів, які діти надсилають солдатам на фронт. Книжка починається згадкою про візит Папи, який можна відтворити завдяки відео, на якому понтифік каже: «Дощ падає — діти ростуть». Сьогодні, говорить ліричний герой Артура Дроня, «солдати падають — діти ростуть», тобто змінилася система рівноваги світу.
Ми всі походимо з дитинства. «Усі-бо дорослі спершу були дітьми, хоч мало хто з них про це памʼятає», — слова письменника, але що важливіше для українського читача нині — військового авіатора Антуана де Сент-Екзюпері з присвяти до «Маленького принца» (до речі, єдиної прижиттєвої книжки автора, яка вийшла друком у 1943 році). Це книжка, написана військовим під час війни, в якій він брав участь. Попри те що в дискурсі вона існує радше як твір шкільної програми, який вважають надто обтяженим значеннями для школярів і пригадують звідти кілька кліше про приручання і сюжет про хлопчика з лисом і квіткою, це — класична воєнна література від комбатанта, в якій виникає дитина, що має право ставити дитячі запитання й давати дитячі пояснення.
Прикметно, що дитина в Екзюпері — фактично, прибулець із космосу: настільки неприродним є дитинство в час Другої світової війни. Більшість тих, хто свідчить з зони бойових дій та прифронтових територій сьогодні, окремо говорить про дітей: утрачене дитинство, найвищий рівень несправедливості, найбільшу жорстокість, які війна накладає на дитячі життя.
Тут військовий, зустрічаючи матір полеглого товариша, «не дивиться жінці в очі, як її син у дитинстві, коли відчував провину»; військовий, звертаючись до товариша, каже «закінчився наш останній обстріл, // а у вухах — // ніби дзвоник // велосипедний»; герой каже, що «ми тут рідко говоримо про надію, // чи про патріотизм чи // про Батьківщину. // Але якщо говоримо, то це завжди // про дітей»; дівчина бідкається до героя, що він «жахливо дорослим став» і каже, що востаннє відчувала себе вдома у реальності до вторгнення; врешті на запитання «хто ми?» звучить відповідь «ми діти». Реальність дому в ліричного героя повʼязана з дитинством, тобто щоб відчувати себе вдома, треба зберігати дитячі риси — здавалося б, не дуже потрібні риси у воєнний час.
***
«Ми були тут, але нас // ніколи про це не спитають», — говорить герой Дроня, міркуючи про акценти в переживанні воєнних досвідів, збереження позиції субʼєкта та запитання, які ставлять пізніше ті, хто не був «там». Наголос стоїть на побратимстві й на рівній мові, тому ті, хто не розділив досвід, не здатні спитати про справді головне. У тексті Василя Герасимʼюка «Коса» ( «Діти трепети», 1991) вояк УПА після оповіді про зимівлю в криївці, де жінці-упівці він не дає відрізати довге волосся як образ останньої краси, відповідає на запитання ліричного героя про те, що трапилося, коли надійшла весна і повстанці вийшли з криївки: «Потому нема, // Чи цікавить геройство? тортури? тюрма? // Може, зрада? відступництво? Може, // доля кожного з нас аж по нинішній час? // Міг би я розказати про кожного з нас, // але це тобі не допоможе». Описи найстрашніших речей, які пережила людина, не гарантують розуміння того, що вона пройшла, — парадоксально в умовах, коли ми підтримуємо ініціативи з документування злочинів в очікуванні майбутнього трибуналу. Проте насправді тут немає суперечностей, адже судовий процес і особисте спілкування між людьми чи поетичний текст, який таке відтворює, — різні речі.
Герой «Тут були ми» говорить, що головне — те, що до військових на нулі все одно приходить Миколай «у відбитих руских бліндажах» і приносить мандаринки й снікерс, а бабуся по телефону запитує про погоду й розказує про те, як діти йдуть на шкільну лінійку у вересні. Важливою є увага до людини без атрибутів, особливо в час граничної жорстокості, де приватні деталі можуть здаватися аномалією. Героєві дзвонить бабуся зі словами: «Не кажи, не кажи, де ти є. // Але чи там, де ти є, // вже починались дощі?». Ці нібито дрібні запитання про погоду, спогади про прогулянки — прояви нормальної рутини.
«З обмороженими обморожуйся, // з контуженими блюй в окопі», — це нагадує сучасні рекомендації з психологічної допомоги, які впроваджують українські психологи в межах військових підрозділів услід британським, які засновані на системі «рівний — рівному». Система допомоги після травматичної події полягає в тому, що приховувати щось від побратима не має сенсу. Тобто тільки емпатія до іншого допоможе спробувати досягти розуміння. Реальним побратимом читач стати не здатен, але й поезія занурює у неможливий до пережиття досвід — і наближає читача до розуміння цього стосунку.
«Поезія, написана на фронті, — це майже ніколи не поезія про війну. Це тексти, в яких війна завжди присутня, але вони не про неї», — каже автор у інтервʼю. «не пиши “війна”, // напиши: // ніхто з них ніколи // не позбудеться того вечора» говорить герой у тексті про те, що віршам зі словом «війна» віритимуть менше. Дронь включає до книжки тексти, написані до й після вторгнення, демонструючи, що для його поетичної мови 24 лютого не є вододілом. Українські письменники в різних варіаціях проговорюють, що сьогодні важливо говорити про свою спільноту і її історію, показуючи українців більшими за сучасну війну. Так само як людина, що вціліла від травми, є більшою за свою травму, так і історія українського суспільства й навіть безпосередніх учасників бойових дій у російсько-українській війні є більшою за факт російської агресії і воєнних злочинів.
***
У поезії Дроня відчутне читання інших поетів: очевидно важливим автором для нього є Остап Сливинський. Цей діалог звучить і в попередніх текстах поета, сьогодні він викликає в мене особливий інтерес. Сливинський, нині активний волонтер, упорядник кількох антологій воєнної літератури, є у своїх опублікованих натепер поетичних книжках поетом часів, які згадую як кращі: фестивалів, культурних обмінів, безпечного відкриття нових текстів і такого іншого. Артур Дронь добровільно відмовляється від рівня свободи, очевидно важливого для поета (формулює свій актуальний стан фразою «якби був вільним», коли заохочує читачів свого інстаґраму відвідати поетичні читання Івана Малковича в Києві, на які сам потрапити не може), й отримує іншу рамку для написання віршів, яка визначається наказами. Проте поетична мова є чимось більшим, ніж покірним приймачем режиму воєнного стану, тому діалог між поетами продовжує прозоро зчитуватися.
У вірші «Любов» з книжки «Зимовий король» (2018), в якій присутні рефлексії Революції гідності й початку війни, герой Сливинського каже, що «Любов // не обіцяє, не виправдовує, // не переконує, не слугує доказом, // не відвертає війну. // Хай іде. // Хай іде до цивільних, // хай іде до старих і дітей». У Дроня натомість «Любов риє окопи, і живе в них, // і гризе лід із розрізаної пляшки, // коли хоче пити у мінус двадцять», тобто любов переміщається на фронт, стає там присутньою. Послання до Коринтян як великий сюжет, який використовують багато авторів, може звучати по-різному, що бачимо на цих прикладах.
Християнські мотиви у «Тут були ми» автор підкреслює: він є християнином і для нього особисто — це не так загальнозрозумілий культурний код, а саме опрацювання біблійних текстів, які мають для нього практичне значення, у поетичній мові. Однак ця книжка побудована на архетипних образах, попри конкретику імен та історій. Є теми не менш важливі, на яких не зупиняюся детально: ландшафти міста й окопів, літературний канон, зміна сюжетів Біблії у фронтових умовах, слова, якими говорять про смерть.
Бути молодим поетом досить довго означало їздити на літературні фестивалі й пити вино у літню ніч на тлі урбаністичних пейзажів. Сьогодні це свідомо спрощене трактування змінюється з воєнною та військовою поезією незалежно від того, чи є в авторів саме бойовий досвід, — просто змінився час. Героїв віршів книжки «Тут були ми» не можна звинуватити в інфантильності, однак можна назвати дитинними через тип уважності до приватних деталей. Дитинність виявляється чинником, який дозволяє зберігати людськість і гуманізм у нелюдських, негуманних умовах, у яких багато запитань так і залишаться без відповідей.
