«Оринин. Роман про стелепного чоловіка» — це дебютний текст архітектора Сашка Столового, який виріс на Слобожанщині, кохається у рідній локальній культурі й прагне поділитися своїм захопленням із усіма українцями. Автор називає себе культурним амбасадором села Козіївка на Харківщині, хай де він є — в Києві в Токіо чи деінде. Столовий збирав оповідки з уст родичів та односельців для себе, а потім ці історії перетворилися на книжку про Козіївщину та її людей.
Чим прикметний текст Сашка, на що подібний та кого зацікавить, — у рецензії від Наталії Колегіної.
Чому Оринин? Чому стелепний?
Хто такий цей Оринин? Усе просто — це Дем’ян, син Орини з роду Козиків, яка залишилася без чоловіка й виховувала хлопця сама. За козіївськими звичаями, якщо дітям перепало підійматися з материних плечей, а жінці — весь рід підіймати, то всіх подальших його представників прозивають неодмінно по матері. У підзаголовку ж зазначено «Роман про стелепного чоловіка», а «стелепний» у слобожанському діалекті, яким написаний роман, означає «метикуватий, кмітливий».
Отож, історія вибудовується довкола Дем’яна, тобто Оринина. Спершу дізнаємось, як він дорослішає, вбирає знання й звичаї своєї малої батьківщини. Далі бачимо, як уже дорослий Дем’ян іде воювати під час Другої світової, повертається й облаштовує власне сімейне життя вкупі з Вірою Ломачковою. А наприкінці роману Дем’ян — уже дід, виховує онука й засіває в його малу голову зернини козіївських «премудрощів» про світ. Маємо отаку-от нехитру фабулу — без карколомних перипетій і сюжетних викрутасів. Однак у цій зграбній історії Сашко Столовий зачіпає й ширші контексти слобожанського життя минулого століття. Зокрема тут ідеться про радянську окупацію та репресії: Голодомор 1932–1933 років, «продразвьорстку» й розкуркулення, таку собі «панщину» в колгоспі. Хронологія роману охоплює часовий проміжок, що триває аж до відновлення Незалежності та 2000-х за президентства Леоніда Кучми.
З одного боку, «Оринин» — це локальний історико-біографічний роман, якщо вважати головного героя Дем’яна Козика, або ж Оринина, визначною постаттю у житті Козіївки. З іншого ж, це роман-хроніка, в якому сторінка за сторінкою відкриваємо для себе історію роду Козиків починаючи від кінця 10-х — початку 20-х років XX століття й аж до часу Незалежності чи то пак до наших днів. У центрі тексту — Дем’ян, чиє життя триває у різних ролях: сина, чоловіка й діда; за ними й названі розділи книжки. Таким чином, «Оринин» доповнює ряд інших романів-хронік в українській літературі: тут «Марія» (1933) Уласа Самчука, «Століття Якова» (2010) Володимира Лиса й багато інших текстів.
Культурне тло й тяглість традиції
Окрім фрагментів із життя Оринина, окремою сюжетною лінією книжки стає календарно-обрядовий цикл козіяр. До радянських розкуркулень жителі Козіївки та прилеглих сіл мали власні господарства, працювали на них, а їхній життєвий цикл вимірювався природним плином часу й зміною пір року — весна, літо, осінь, зима, і так знову й знову. Важливим у житті козіївської громади водночас був і церковний календар — Миколая, Різдво, Великдень. Так тривало й за часів червоного терору, коли радянська влада закрила церкву та заборонила релігійні ритуали.
За життя Оринина перед нами постають козіївські традиції в усій своїй повноті. У дитинстві Дем’ян їсть на Миколая бублики-соболі, які бабуся Катерина Хведорівна дістає на богодухівському базарі. Смачно й з любов’ю письменник описує святковий стіл на Миколая, коментуючи, що той стіл — немов саме село:
«Вобще празниковий стіл дуж схожий на Козіївку, якшо дивитись на неї зверху, з даху старого млина. Як наче божими очима. Кожен полумисок зі стравами так накладено, шо ті голубці чи вергуни — точнісінько як стріхи чотирискатні на кожній хатині. Макітра пухне варениками з капустою один в один клуня Свирйонова, не менш. На краєчку мочені яблука та кавунчики солоні, уже ждуть, шоб кажному губи мастити. Маринована опішнянка з киричівкою поміж застільної мінікопії села, стоять край села гамазеєм, ма’ть найдорожчим з того шо й торкали Дем’янові харчові вподобання».
У часи «голодовки» гостинчиком для хлопця стають керамічна фігурка замість традиційного пряника й кілька мішечків борошна, з якого напечуть пасок на Великдень. А коли настає весняний празник, баба веде онучка за руку до напівзруйнованої церкви й показує, як святили паску до радянських заборон.
Як природний цикл вимагає від козіяр щорічних ритуалів, так і в циклі людського життя одна подія змінюється іншою. Повернувшись з війни, Дем’ян сватається до коханої Віруні. З розділу «Свайба» дізнаємось, як відбувається традиційне слобожанське весілля: зі стрічками у кінських гривах; перекиданням палки через хату, щоб визначити, хто головуватиме в домі, бо як перелетить — то жінка, а ні — чоловік; «поїздом» нареченого через усе село й іншими звичаями. Цікаво, що у Козиків є й власні традиції: Дем’янів прапрадід козак Сильвестр заповів на Миколая дітям діставати «особенний пряник»:
«Хлопчикові — козака-вершника, шоб малий не забував, хто він і ким обізатєльно стане, як виросте. А дівчинці — бариню красивезну, аби знала, шо вона велика хазяйка стане, як виросте».
Зрештою, роман «Оринин» — ще й про тяглість традиції, бо ж усі родинні звичаї передаються тут з уст в уста й відтворюються наступними поколіннями. Так і вже старий Дем’ян Оринин передає набуті знання восьмирічному Сергійкові, який з охотою пристає на дідові пропозиції то ні світ ні зоря піти на рибу, то трелювати дерева у глибоких ярах Козіївщини. Якщо прибрати сюжет, де головним героєм є Дем’ян Оринин, роман міг би стати таким собі нонфікшином про звичаї й побут Козіївщини — чимось на кшталт етнографічного дослідження «Звичаї нашого народу» Олекси Воропая. Але написаний місцевою говіркою та з легкою жартівливою подачею.
Козіївські «премудрощі»
Козіяри — мудрі люди. Однак буває й так, що наймудріша настанова будь-кого з Козіїівки — мовчати й своє на умі мати. Так, у голодні роки метикуватого Дем’яна до мовчання закликають матір Орина й односелиця Казимирівна. Дорослі тихо перемовляються про червону хворобу, а хлопець знай мотає на ус. Тільки що користі, якщо малий, як і ніхто в Козіїівці, однаково не може нічого з тим удіяти?
Багато років по тому, незадовго до занепаду радянського союзу, у місцевому генделику «У Ланьки», де козіяри збираються після роботи обговорити проблеми насущні, вже зрілий Дем’ян раптом допетрає, у чому біда козіяр, як і всіх українців. Мовляв, у критичний момент нам забракло стелепності, щоб відстояти своє, боронити власність і землю та не пускати чужинців. Оринину гірко, що українці так легко «зжилися» з радянською владою:
«Боюсь, друзі, шо під час великої боротьби в війну проти спільного ворога, фрійців триклятих, ми забули, що мати общих ворогів це не дорівнює дружбу водити. Забули ми це. І впустили ворога до себе в дім, і з ним забратались. І тепер граємо в того “товариського хвутбола” з ним, радіємо, обіймаємось, читаємо газети, слухаємо радіво, ходимо на куткові дивицця телевізор, строїмо школи і клюби, і все це під чортовим лозунгом “Та слава Богу хоч живі!”».
Любов та взаємодопомога як спосіб буття
Незрозуміло, чи Сашко Столовий так любить рідну Козіївку, аж недобачає у ній хиб, чи справді це село таке ідилічне. А може, це спроба створити безпечний простір, якого нам так бракує тепер? За романом, усі козіяри без винятку — люди, які не забаряться прибігти сусідові на допомогу, коли сутужно. Так, коли у сусідів палає клуня й усе майно, Дем’ян і ще пів села негайно летять на поміч.
Не лише до людей, але й до природи козіяри ставляться з особливою пошаною та трепетом. Орина з бабусею малювали червоною глиною на печі всіляких звірів, яких стрічали то в лісі, то в річці. Був серед них величезний, ледь не казковий, сом, який вусами лоскоче коровам коліна, коли ті напуваються на мілині. Були й боязкі Сміхурівські дрохви, який заледве вгледиш — ховаються по кущах. Світ природи цінний для козіяр, а тому до тварин вони ставляться по-доброму:
«То хіба люди такі дурні, щоб усіх дрохв унічтожить? Це ж треба бути зовсім без клепки в голові. Ото дивіцця, які казкові птиці нашой пів печі прикрашають, бережіть їх».
Розширюємо контекст
Завдяки автентичному мовленню рідного села — такій собі козіївській говірці у межах слобожанського говору, — якою пише Сашко Столовий, роман «Оринин» кортить поставити на один щабель з іншим грандіозним текстом, написаним однією з гуцульських говірок, «Дідом Иванчіком» (віднайдений у 1999-му) Петра Шекерика-Дониківа. Але, на відміну від гуцульського тексту, слобожанський не потребує перекладу літературною мовою. Так, багато слів, на перший погляд, здаватимуться незрозумілими, але їхнє значення можна здогадатися з загального контексту або й заґуґлити врешті-решт. Коли ж читаємо розділи про витівки тринадцятирічного Дем’яна і його друга Павлика, на гадку спадають пригоди Яви та Павлуші з «Тореадорів з Васюківки» (1972) Всеволода Нестайка.
Зрештою, роман «Оринин» — це добре написаний текст, який зачіпає не гострим сюжетом, а атмосферою сільського життя на Харківщині. А ще він показує: роман про українське село може бути легким, задерикуватим і дотепним, а не тужливим чи трагічним. І найголовніше — «Оринин» дає порцію стелепності, щоб дбати про своє, вкорінювати його та передавати наступним поколінням.
