Поміж абсолютним порядком та цілковитим хаосом. Рецензія на повість Прімі Мохамед «Убивця лісу»

Не лише романи завойовують серця — коротші форми у фантастиці можуть бути не менш вигадливими та захопливими. Прімі Мохамед — індо-карибська письменниця, яка мешкає у канадському Едмонтоні, — зібрала цілий букет нагород у галузі фантастики не лише за свої романи, а й за повісті (у міжнародній англомовній системі цей жанр називають novella), зокрема за «Убивцю лісу». Українською мовою цю книжку маємо можливість читати у чудовому перекладі Мії Марченко завдяки харківському видавництву «Жорж».

Прімі Мохамед — науковиця, у сфері інтересів якої молекулярна генетика та екологія. Остання є важливим ключем для розуміння ідейної складової «Убивці лісу». Тож придивімося уважно до самого тексту.

Повість без початку та кінця — таке судження про «Убивцю лісу» спадає на думку одразу після прочитання. Адже стрімка, динамічна, напружена дія починається уже з перших речень: люди Тирана вночі забирають головну героїню — Веріс — в одній нічній сорочці у холодний і страшний замок («стіна позаду трону залишалась рясно прикрашена черепами»). Тут Тиран дає їй нездійсненне (або майже нездійсненне) завдання, невиконання якого означатиме смерть не лише її близьких — тітки та діда — а й усього села. Такий стрімкий хід подій викликає у читача враження «із кручі — у воду». А після небезпечних драматичних пригод, перемежованих важкими розмислами і складними моральними виборами героїні, ми опиняємося у точці відкритого фіналу, який у традиціях найкращих відкритих фіналів ставить більше питань, ніж дає відповідей. І одне із цих питань, відповідь на які зовсім не очевидна, — а хто власне такий (чи радше — хто така) убивця лісу? Із подій, поданих у повісті, це зовсім не очевидно.

Ця книжка дуже алегорична, повна міфологічних, архетипних образів та символів. Тиран на чолі жорстокої держави-загарбниці; прадавній ліс та моторошний магічний світ В’язовічність у ньому. А між ними — двоє дітей, дівчинка та хлопчик, таких необхідних обом цим світам. І жінка, Веріс Торн, яка єдина змогла повернутися живою із В’язовічності і повернути звідти дитину. Жінка, яка вирушила здійснити неможливе. Вдруге.

Твір надзвичайно насичений, багатоаспектний та неоднозначний. Відкритий до багатьох інтерпретацій. Одне з можливих таких прочитань — родинне, адже обрис розділеної, розбитої родини вгадується за моделлю світу цього темного фентезі. Для такого прочитання ми пропонуємо подивитися на Тирана та його світ — як на Батьківське, повністю відділене, відтяте від Материнського, і тому без жодної противаги, яка б збалансувала його, воно аж захлинається в агресії, жорстокості, абсолютній владі. Натомість В’язовічність — Материнське у його хворобливій патологічній формі: чуттєва та повна життя природа без чіткої логіки та правил, таємниче та ірраціональне, буяння розмаїтості форм без чіткого змісту. 

Говорячи про архетипи Жіночності (інтуїція, чуттєвість, м’якість, зв’язок із природою) та Маскулінності (закон, воля, активність, структура, дисципліна), Карл Юнґ зазначав, що конфлікт між жіночим та чоловічим у людині спричиняє її «розірваність навпіл». Чи не про такий конфлікт у межах родини, держави та цивілізації своєю авторською метафоричною мовою розповідає Прімі Мохамед?

З такої перспективи цікаво подивитися на В’язовічність як на материнську сторону в усіх її проявах. Це щось глибоке та манливе, місце на позір без обмежень та водночас із багатьма небезпеками. В’язовічність показана у творі як нескінченний простір у лісі, де може відбутися що завгодно та як завгодно. В ньому стежки хаотично розповзаються по всіх усюдах та з часом зникають, а в самому лісі без них можна легко безпричинно загубитися.

На початку оповіді Веріс ледь не зіткнулася з істотою, що нагадувала шовковий шалик, якраз коли та поїдала оленя. Це можна інтерпретувати як тугу материнську любов: вона огортає, але з часом починає душити, так чи інакше — навіть якщо свідомо не бажає цього. При чому, якщо ворушитися та протестувати, то стає лиш гірше.

Далі перед нами постає доволі незвична картина — галявина, а на ній маленький будиночок, оточений охоронцями, — напівмертвими (уже гниючими, але рухомими) тваринами. Цих гидких істот також можна витлумачити як материнську опіку, а особливо як надлишкову. Вона є, але її настільки багато, що вона починає гнити та лякати, не давати простору. Сам будинок — кривий та нерівний по швах, однак все одно від нього віє чимось дитячим та ностальгійним. Щось дитяче, навіть миле, проте без жодних правил та меж всередині.

Тиран — король цих земель, який прийшов до влади кілька років тому, встановивши на них жорстоку тиранію. Його сходження на трон супроводжувалося війною, і відтоді він править залізною рукою.

Коли Веріс прибуває до палацу, він відмовляється укладати з нею будь-які угоди. Натомість наказує їй вирушити і врятувати його дітей, супроводжуючи це погрозами. Ми також бачимо його ставлення до матері своїх дітей — він не поважає її зовсім, ставиться до неї з презирством, і видно, що вона дуже налякана.

Діти не сприймають її як матір, адже вона не проводить із ними часу й майже не спілкується — батько суворо забороняє їй це. 

Тиран сам займається вихованням спадкоємців. Зі старшої дочки він виховує майбутню правительку: вона супроводжує його на полюваннях, вивчає науки, навчається керувати державою. Сином же він майже не займається — держава для нього в пріоритеті, тож усю увагу він віддає справам і підготовці доньки до влади. З сином він спілкується рідко, рідше бере його на полювання і загалом приділяє значно менше уваги.

Ще Тиран буквально «заковує» усіх  своїх громадян у холодне каміння — він зводить величезний кам’яний палац, прокладає численні дороги у своїй новій державі. Він — повна протилежність В’язовічності.

Тиран має двох дітей: доньку Елеанор і сина Арама. Коли історія добігає кінця, ми бачимо, що батько знаходить спокій, бо до нього повертається саме старша дочка. Для нього Елеанор — не просто дитина, а страх і надія в одній упаковці, символ спадщини, на яку покладено всі його очікування. Молодший син Арам у його очах — загадка, непередбачуваний, з хаотичними стежками, що ведуть куди завгодно.

Елеанор рухається передбачуваною дорогою: усе вирішено за неї, майбутнє розкладене, наче карта. Арам має свободу, але її ціна — ризик помилитися, заблукати або втратити шлях. Його стежки відкриті, складні й непередбачувані, і саме через це вони живі. Арам може загубитися навіть у знайомих місцях, але саме через це його шлях сповнений сенсу і випробувань.

Хтозна, можливо, саме там, де ми губимося і пробуємо нові шляхи, і народжується наше справжнє «я»?

Веріс Торн є стрижнем і найяскравішим контрастом у повісті Прімі Мохамед «Убивця лісу», оскільки її образ свідомо розбиває стандартний шаблон фентезійної героїні. Замість юної та імпульсивної дівчини ми зустрічаємо зрілу сорокарічну жінку зі значним життєвим багажем та травмою минулого. Її вимушене повернення до проклятого Північного лісу — це не добровільний героїчний квест, а акт примусу: Тиран наказує їй знайти своїх дітей, бо інакше він знищить її рідне селище. На відміну від типового фентезі, де на героїв падає відповідальність за світову катастрофу, «вина» Веріс лише у тому, що вона єдина колись змогла повернутися звідти живою (і вивести звідти дитину). Її місія вимагає вчинити неможливе, перетворюючи історію на глибоку психологічну драму виживання.

Її зрілість проявляється в прагматичній підготовці та стратегії в Лісі. Героїня не кидається у бій імпульсивно — вона бере купу потрібних речей і свідомо контролює свої емоції, адже знає, що «ліс все відчуває». Поведінку Веріс можна розділити на дві фази. У першій, до того, як вона знайшла дітей, вона була ввічливою з Лісом, керуючись наляканою, але розсудливою стратегією виживання. Після знаходження дітей починається її внутрішній моральний конфлікт.

Ключовим моментом є брехня Веріс Лісу. Вона знає, що це найбільше табу. Чому вона це робить? Цей вчинок — її остаточний акт звільнення та самовизначення. Вона обирає порятунок і майбутнє, розриваючи узи абсолютної залежності від давньої магії, що прагне спокути. Ця боротьба за виживання, а не за славу є її трагічною перемогою. Той факт, що після такого епічного протистояння її життя залишається незмінним, лише підкреслює її статус нетипової героїні: її мета — не змінити світ, а зберегти крихку нормальність для тих, кого вона любить. Це тиха, але глибока перемога.

Повість Прімі Мохамед побудована не в останню чергу на здогадах читача. Щоби зібрати у себе в голові цю історію у певну цілість, яка має сенс, ми маємо відповісти на чимало важливих питань, починаючи від того, що закладено у назві, і завершуючи тим, що по суті сталося у фіналі. Тож питання для читацьких клубів, традиційно внесені окремо, саме у цьому випадку становлять настільки необхідну частину читацької роботи, що без неї важко зрозуміти уповні ідейну та філософську складову твору. Тож ваша черга, дорогі читачі. 

1. То хто ж, на вашу думку, «Убивця лісу»?
2. Який образ у повісті видається особисто вам найстрашнішим?
3. Що для вас символізує кривий будинок у В’язовічності? Які деталі у ньому здаються найбільш промовистими?
4. Протягом повісті Веріс постійно повертається до думок про свою провину. Та чи винна вона насправді у чомусь?
5. Чи співчуваєте ви Тиранові як батьку? 
6. Яка глибинна причина того, що Арам залишився у В’язовічності?
7. Що сталося б, якби у В’язовічності залишилася донька Тирана, а не син?
8. Чому Тиран лишає Веріс жити (хоч вона і не виконала уповні його наказу)?
9. Хто, на вашу думку, присилав кошик з їжею для Веріс?
10. Які емоції у вас викликав Ліс? Чи можна витлумачити його як потойбічний світ?

Ідея написання цієї рецензії виникла під час засідання підліткового клубу книжкових досліджень «ЖоржЛаб» під керівництвом Галини Ткачук. Неймовірно швидко (та несподівано для керівниці) група підліток знайшла спільний ключ до прочитання книжки — розділена родина. Цей матеріал — спроба розгорнути цю інтерпретацію: кожна учасниця обрала свою мікротему та написала маленький текст, який став фрагментом спільної рецензії.