Поезія як спосіб рефлексії й заповнення порожнечі навколо. Інтерв’ю з поетом Богданом Куценком

Богдан Куценко — вінницький воєнний журналіст і поет. З початку російсько-української війни 2014 року їздив як волонтер на території АТО та ООС, а після початку повномасштабного вторгнення 2022 року долучився до міжнародної журналістської спільноти й став провідником для представників іноземних ЗМІ у гарячі точки фронту.

У 2023 році у «Видавництві Старого Лева» вийшла перша поетична збірка Богдана Куценка «Літо, діти, осінь, зима, війна і весна». Книга складається з шести відповідних до слів у назві розділів, кожен із яких містить об’єднані спільною тематикою й почуттями вірші. Деякі вірші Богдана Куценка було покладено на музику або перетворено на пісні.

В інтерв’ю говоримо з поетом про його творчість і вплив його волонтерської та журналістської діяльностей на його поетику.

Я дійсно доволі довго пишу, вже майже більше ніж 20 років. Спершу, напевно, як це часто буває з чоловіками, саме кохання надихнуло на щось подібне. До того в школі це були смішні витівки, на кшталт переписування якоїсь поеми, щоб висміяти когось із викладачів чи однокласників. Мені подобалось комбінування готового віршованого тексту й нових сенсів, які ти сам можеш туди закласти. Також, коли друзям треба було написати якийсь вірш, вони приходили до мене. А в 90-ті поезія відійшла на задній план, бо, самі розумієте, усім тоді хотілося бути бандитами.

Тоді моя поезія не мала жодних орієнтирів на Україну, на певні національні ідеї. Ми були останнім класом у моїй школі, який чогось усе ж намагалися затягнути в піонерію. Я був єдиним, хто встав і сказав: «Я за вільну Україну. Не піду в піонери». Хоча насправді тодішні ми взагалі не розуміли, що таке Україна, для чого вона й чому, що означатиме для нас. Протягом усієї нашої історії Україна не воювала з Росією тільки тоді, коли України не було на державному рівні. Коли ж вона існувала, то перебувала в стані війни з одвічним ворогом: чи під одним гнітом, чи під іншим, чи під обома одразу, чи більше, ніж під обома, одночасно.

На суто українську мову я перейшов, коли разом з друзями ще 2014 року проходив вишколи з тактичної медицини. Я помітив, що мова насправді має критичне значення, бо коли ти повзеш до пораненого побратима, ти маєш звернутися до нього українською, щоб показати, що ти не ворог. Бо інакше вже в цей момент він може стискати в руці гранату, готовий вчинити самогубство, або й тебе ще за собою затягти. У таких ситуаціях мова є своєрідним індикатором — свій/чужий.

На початку повномасштабного вторгнення спершу я відправив дітей і дружину за кордон, бо з 2014 року багато чого бачив, тож розумів: нас ніхто не шкодуватиме. На кожне місто є розстрільні списки активістів, «неблагонадійних» для Російської імперії людей. Я розумів, що вони не жалітимуть ані дітей, ані жінок, анікого. Тому для мене пріоритетним тоді було убезпечити сім’ю, а далі вже думати, як діяти. Десь на тому етапі, коли всі поїхали, коли ти повертаєшся до свого дому, а там висохли останні квіти, плюс 8 градусів, нікого немає, ти розумієш: ти мусиш щось робити. Ти мусиш зайняти свою голову якоюсь роботою.

Мене багато сварили, у тому числі та сама Катерина Калитко, що я несерйозно ставлюся до вже готових на той час віршів, що не роблю з них книжку. Для мене ж були важливішими інші речі. Як доросла людина, я ніколи не казав, що я в першу чергу поет, бо завжди був кимось ще, кимось більш важливим. І коли в мене з’явився час, з’явилась оця пустка вдома, я зрозумів, що поезія може стати для мене, напевно, таким рятівним колом, яке тебе трошки підтягне. Не те щоб дуже високо, але на певний період часу воно тобі зарадить.

Моєму марнославству було достатньо якогось пабліка, умовно, у фейсбуці, де є кілька сотень людей, із якими я спілкуюся. Доволі пізно почав відвідувати різні літературні фестивалі, та й був усього на двох-трьох із них десь у 2010-х. Ніколи не шукав, кому читати вірші, писав для себе. А коли під час повномасштабної війни усвідомив, що завтра може не бути, зрозумів, що треба все ж укласти збірку, видати та їхати далі. Було б дурістю цього не зробити. Що там з тобою буде — це вже десята справа, а книга матиме власний шлях. Це вже щось, що ти повністю відкріпив від себе, що вже від тебе не залежить.

Перший тираж продався за місяць чи два, чого я точно не очікував. Довелося робити другий. Збірка відгукнулась багатьом людям, багато хто чекав на неї. Деякі читають мене вже 10-15 років, ми іноді перетиналися, спілкувалися. Є настільки прекрасні люди, з якими ми з 2014 року їздили одними й тими ж східноукраїнськими шляхами, надсилали одне одному фото з різних донбаських міст, мовляв, вгадай, де це. З кимось досі не бачилися з 2022 року, але читаємо вірші одне одного й через них відчуваємо певний зв’язок. Тому, як на мене, і збірку було опубліковано дуже вчасно.

Виключно за власною інтуїцією. У той момент щось було мені актуальним, щось — абсолютно чужим. Від цієї збірки в читачів може скластися певне враження про мене як поета, хоча є багато тем, які не увійшли до неї, як-от більшість якоїсь такої брутальної, любовної, вуличної лірики. Просто коли ти живеш чимось конкретним, думаєш про нього, то про це якраз і слід говорити. Так я й обрав вірші до збірки.

Зокрема діти, як один з тематичних підрозділів моєї книги, для мене це щось безтурботне, неземне, це радість і чистота; вони не ототожнюють себе ні з чим, і ні з ким — вони просто маленькі люди, які живуть своїм життям. Саме в дітей я почав вчитися радості, щирості, безкомпромісності в деяких питаннях, пізнавати прості бажання, просте ставлення до всього навкруги. Мені не було 18 років, коли в мене народилися діти. Я вже був достатньо, на мою думку, дорослий, тому переучувався в них знову, пригадував те, що встиг забув з дитинства.

Мені на думку спадає відповідь, що літо — це перша річ, яку я побачив на світі, бо народився влітку. І я обожнюю цю пору року. Ти можеш заночувати де завгодно, кожен кущ і кожна дюрка може бути тобі домом. Улітку ти, скоріш за все, довше протягнеш, ніж у будь-яку іншу пору року. Літо, як мені особисто здається, добріше. Щоправда, у контексті війни виникають інші думки: на фронті влітку страшенно смердять трупи, немає що пити, а спрага жахлива — тобто є зворотна сторона. І ми про неї раніше не думали, бо проводили літо біля річки, моря, сільських хат.

Тепер приходить розуміння, що лагідне літо може бути також дуже страшним. Аналогічно й зима перестає бути красивою. І весна, коли все квітне й зеленіє, у тому числі й посадки, через які лізтимуть окупанти, а ми не бачитимемо їх у тепловізор. Або восени ті самі посадки облисіють — і вороги будуть бачити нас. Зараз люди починають подумки прив’язуватися до абсолютно інших алегорій і порівнянь. Отут ми насправді й пізнаємо ту природу, яка колись була ворогом людини, від якої ми втекли в ці свої міста, будинки, від якої ми віддалилися.

Спочатку відбувається певне заніміння, бо масштаби всього цього жаху, на перший погляд, не співставні з мистецтвом. Утім мені здається, поезія — це великий дар людини, крізь який вона може відрефлексувати. Це певний спосіб терапії, коли щось відбулося, і ти записуєш свої думки про це на аркуші паперу, у нотатках у телефоні — байдуже де, і це позбавляє тебе певної частини того минулого, яке ти прожив.

Я часто згадую свого діда, який жив у Харкові біля мосту до зоопарку. Пам’ятаю, спиш улітку в його квартирі, вікна відчинені й чути, як ревуть леви. А тепер ти приїздиш у той Харків і чуєш, як усе вибухає, рветься. З якихось провулків вибігають жінки, у стані жаху кидаються на машину, благають, щоб їх забрали. А це такі, знаєте, класичні моспархатівські жінки: «Ми нє знаєм, хто ета стрєляєт, чому це відбувається?» Але ти все одно зупиняєшся, забираєш, кого можеш, і тікаєш з ними, бо вони ж у будь-якому випадку люди.

Мене останнім часом дуже дратує питання, як зробити так, щоб усі підтримували однакові ідеї. Нічого ніколи не працювало на повний загал, хіба коли в Радянському Союзі використовували масові розстріли й репресії. У вільному суспільстві завжди залишатимуться люди, які будуть висловлювати власну позицію, певний час ховатимуться, потім знову повставатимуть. Ми могли би в 90-ті роки зробити, як балтійські країни, Інститут негромадянства. Могли би багато чого, але не зробили. А зараз, мені здається, змінити щось уже неможливо. Тобто ми досі живемо в цьому дивному агрегатному стані, коли ми ні там, ні там.

Пригадую одну мою журналістську ротацію, найтяжчу. Тривала вона приблизно місяць. Ми не їздили на лінію бойового зіткнення, натомість працювали в шпиталях з пораненими різного ступеня. Два тижні провели в обласній психоневрологічній лікарні імені Павлова в Києві. Ніколи в житті не викурював більше трьох цигарок за день, а там на добу витрачав три пачки. Я просто кожен день сидів з пораненими військовими на курилці й слухав їхні розповіді про фронт.

Чи варто осмислювати війну зараз — це як запитати, чи варто прокидатися зранку, чи варто дихати. Людина все одно аналізуватиме війну, буде висловлювати свої емоції, формувати тези, коли їй самій хотітиметься того, коли їй стане до цього слів. А комусь, можливо, не стане ніколи. За когось треба буде сказати іншому чи іншій, бо ця людина сама не напише й рядка.

На мою думку, проза не настільки концентрована, одномоментна, як поезія. Якщо це не белетристика, не романістика, не якісь твори з довгими описами емоційних станів. Поезія може проілюструвати певну емоцію максимально влучно й глибоко, нехай навіть це якихось п’ять рядків, але люди візьмуть їх, покладуть до нагрудної кишені під серцем і носитимуть всюди із собою.

Відповідь дуже проста: я не знаю. (сміється) Як для людини, яка пропрацювала дуже багато років у корпоративному бізнесі, для мене в пріоритеті організованість, логічність, речі, які мають конкретну мету й завершуються конкретним результатом. Я щасливий, що поезія ніколи не була чимось, що мене годує, що означає для мене ще щось, окрім власної творчої й емоційної свободи.

Я писав так, як хотів, що, як мені здається, і повинні робити митці. Я не покладався на те, як на це відреагують читачі, чи відреагують взагалі. Звісно, ти приймаєш соціум і його певні рамки, але це не має перемішатися з твоєю творчістю.

Я би сказав, мені просто фартануло. Це не моя заслуга, я ніколи не займався музикою сам. Мене намагались віддати в музичну школу попри моє небажання, але вступний іспит туди я не склав, чим був дуже задоволений. Згодом познайомився з вінницькими музикантами. Роман Кріль, Микола Доляк — це вінницький гурт «Очеретяний кіт», дуже круті чуваки. Це прекрасні пісні на слова саме подільських авторів, які ніколи не були мейнстримом в Україні й ніколи не будуть, бо наше суспільство досі віддає перевагу Ламборгіні, зайвій оголеності в кадрі.

Це зламало деяких музикантів, вони відмовилися від свого унікального мистецького меседжу на користь попси, щоб заробити більше. Українському суспільству треба гоп ца-ца, Сердючка… Але як казав наш вчитель Анатолій Секретарьов: «Ніколи не йдіть за публікою, не біжіть за схваленням, не женіться за оваціями. Робіть те, що хочете й маєте робити».

Гурт «Очеретяний кіт» гастролює всією Україною, займається волонтерством з 2014 року. Були і в Мар’янках, і в Авдіївках — в усіх крайніх точках нашого тодішнього фронту. І ось ми з ними якось спілкувались й вони запропонували покласти вірші на музику. Так усе й почалося. Згодом із Володимиром Войчишиним, теж з «Очеретяного кота», ми зробили окремий проєкт. Співпрацював і з музикантами Олегом Кадановим, Костянтином Бушинським. Є ще багато творчих задумів, але наразі на цьому дещо важко концентруватися, бо це тепер, скажімо, не найактуальніше.

Леся для мене занадто фантазійна мисткиня. Тобто я радше звертаю увагу на більш конкретні зображення, прості, менш деталізовані, можливо. Я думав створити ілюстрації на базі своїх фото зі старого інстаграму, який заблокували через купу скарг від росіян. Ті фото були дуже мінімалістичними, як вірші без знаків пунктуації. На них щось відбувалося, але не до кінця було зрозуміло, як і що саме.

Я познайомився з Лесею, знову ж таки, завдяки музикантам, спільним друзям. Ми потоваришували й почали спілкуватися. Якось побіжно я сказав їй, що шукаю ілюстратора для своєї збірки, на що вона обурилася: «У сенсі, ти шукаєш? Ось, сидить людина перед тобою, хоче малювати для твоєї книги. Давай, припиняй оце».

Я не був упевнений, що ми зійдемося за стилями й мотивами у творчості, тож запропонував Лесі створити кілька ескізів до якихось віршів, що резонують їй, і показати мені, аби подивитися, чи підходить таке ілюстрування. І коли вона це зробила, я просто закрив рота: Леся дійсно дуже тонко, влучно й життєво передала суть віршів. Наша співпраця була креативною і жвавою.

У цьому плані Леся виступала диктаторкою. Вона взагалі викладала керамістику й сама працювала в цьому напрямі. У мене є дві прекрасні чашки її роботи. Леся створює дійсно круті, деталізовані малюнки, її робота така кропітка. Я би не зміг займатися нічим подібним. Обрати стиль китайської порцеляни було повністю її ідеєю, коли вона мені це запропонувала, я одразу погодився: «Ок». А вона, пам’ятаю, мене перепитала: «”Ок”? У сенсі просто “ок”? Ти що?» (сміється)

Є велика різниця між художнім ескізом і готовим результатом. Бо, наприклад, коли мені показують нарис, я взагалі не бачу, у що це може перетворитися далі. Але коли ми почали прив’язувати ілюстрації до текстів, коли й мені почала в них проступати якась емоція, я повністю поклався на її бачення. І мені досі дуже-дуже подобається результат.

Так, класична фіналочка. (сміється) Я пишу короткі тексти на межі між поезією й прозою, як би це, можливо, дивно не звучало. Мені не подобаються романи — ані читати, ані писати. Я не та людина, яка може думати про одного персонажа пів року-рік. Для мене краще, аби його доля й визначні події в його житті закінчувалися у межах короткої влучної історії. Але це не про смаки, а більше про особисту потребу.

Віршів насправді дуже багато. За них треба сідати й укладати. Першій збірці два роки, і в цей момент уже можна створювати й другу. Але зараз до мене приїхали діти з-за кордону й вирішили залишитися тут. Тож я зараз з двома синами, сьомий і дев’ятий клас, із цією фронтовою журналістикою. Тепер у мене немає порожньої хати, яка спонукає мене до роботи над поетичною збіркою, тож поезія відійшла дещо на задній план.