«Властиве» — це невеличкий, але наповнений складними емоціями та глибокими сенсами роман, п’ятий у доробку німецької письменниці Іріс Ганіки. У ньому авторка досліджує теми постпам’яті та колективної пам’яті, а також занурюється в особисту драму головного героя Ганса, який переживає життєву кризу.
Як правильно пам’ятати? Як пам’ятати Голокост та інші світові трагедії на інституційному рівні — і то так, щоб він не перетворювався на вульгарну індустрію розваг? Як оцифрувати архіви, щоб пам’ять була не такою крихкою, як папір, який може згоріти у полум’ї чи зотліти з часом? Як сучасним німцям позбутися провини за злочини супроти інших націй та етносів, скоєні попередніми поколіннями, і чи це взагалі можливо? На ці та інші запитання Іріс Ганіка шукає відповіді на всього 180 сторінках роману «Властиве».
Про що роман, кому та як його читати, розповідаємо у матеріалі.
Жанр: роман про постпам’ять з елементами роману-колажу
Кому буде цікава: тим, хто цікавиться постпам’яттю, зв’язком між поколіннями та колективною відповідальністю за злочини минулого; тим, хто прагне дослідити людину у кризі; тим, хто полюбляє читати про нереалізоване кохання.
Рівень складності: для читачів та читачок, які мають досвід читання книжок про особисту й колективну пам’ять, злочини нацистів і Голокост
Рік першої публікації: 2010
Професійний бекграунд та літературні зацікавлення Іріс Ганіки
Письменниця Іріс Ганіка народилася й виросла у Баварії, у 1979 році переїхала до Західного Берліна, де живе донині. У 1980-х роках вивчала загальне та порівняльне літературознавство та сучасну німецьку літературу у Вільному університеті. Цікавилася сілезьким бароко та драмами Даніеля Каспера фон Логенштайна та Йоганна Крістіана Галльманна. Магістерська робота Ганіки була присвячена поверненню епосу в сучасному романі на основі текстів Джона Дос Пассоса «Мангеттенський трансфер» та Альфреда Дебліна «Берлін Александерплац».
Крім того, Іріс Ганіка послідовно цитує рядки з тексту швейцарського німецькомовного поета й прозаїка Роберта Вальзера: «Was weiß ich, ich schreibe, weil ich es hübsch finde, so die Zeilen mit zierlichen Buchstaben auszufüllen» («Що я знаю, я пишу, бо вважаю гарним заповнювати рядки вишуканими літерами»). Для неї слова Вальзера стали своєрідним письменницьким мотто.
Дебютувала авторка у 1992 році з повістю «Катаріна, або Зобов’язання існування» (Katharina oder Die Existenzverpflichtung). За понад 30 років письменницької кар’єри створила дев’ять книжок, серед яких є видання про лаканівський психоаналіз з погляду терапевтки та пацієнтки «Ставка на несвідоме, або Те, що ви завжди хотіли знати про психоаналіз» (Die Wette auf das Unbewußte oder Was Sie schon immer über Psychoanalyse wissen wollten), написана у співавторстві з психоаналітикинею Едіт Зайферт. А також Іріс написала безліч публіцистичних текстів до журналів та газет, зокрема Frankfurter Allgemeine Zeitung, Der Alltag та du.
У 2006 році Ганіка отримала літературну премію імені Ганса Фальяди за весь творчий доробок. У 2020 році письменницю нагородили Літературною премією Германа Гессе за роман «Камери Ехо» (Echos Kammern), а у 2021 році — премією Лейпцизького книжкового ярмарку.
Роман «Властиве» вийшов друком в Австрії у 2010 році. За нього авторку нагородили двома літературними преміями — Літературною премією Європейського Союзу у 2010 році та премією LiteraTour Nord — у 2011-му. Текст був перекладений щонайменше 15 мовами. Український переклад роману від Юрка Прохаська побачив світ у 2020 році у видавництві «Дух і літера», у 2024-му з’явилося друге видання книжки.
Загосподарювання минулого та провина
Головний герой роману «Властиве» — чоловік середніх літ, на ім’я Ганс Фрамбах, працює архіватором у державній установі з промовистою назвою «Інститут загосподарювання минулого». Ганс глибоко страждає від провини, яку переживає як нащадок німців, які коїли жахливі злочини супроти інших народів під час правління нацистів. Він багато розмірковує про пам’ять і те, як варто пам’ятати та чи може Німеччина якимось чином спокутувати провину перед світом. Ганс Фрамбах щодня приходить в Інститут, сумлінно виконує власну роботу: архівує матеріали, які свідчать про німецькі злочини. Він самовіддано працює заради тих, хто вижив, — працює по-німецьки, тобто «робить якусь річ задля неї самої». Попри емоційний тягар, Ганс кохається у своїй роботі, аж доки не усвідомлює, що хвилювання через минуле законсервувало його, не дає можливості жити й відчувати бодай щось, окрім нестерпного болю та провини.
Меморіал жертвам Голокосту у Берліні. Фото — Marco Priske
Інститут загосподарювання минулого — звучить, як структура з якоїсь антиутопії. Однак у романі Іріс Ганіки світ, у якому німецьке суспільство вибудовує власне буття довкола пам’ятання злочинів минулого, — це певною мірою небажаний препаскудний світ, де пам’ятання набуває незбагненно фанатичної форми:
«Цей стан перманентного викриття злочинів предків не був гарний, але необхідний, а коли перестав здаватися необхідним, то й тим паче був негарний. І тут держава усвідомила свій обов’язок супроти громадян і постановила зняти з них цей тягар, проголосивши пам’ять про злочини минулого своїм неустанним завданням. Зобов’язання його виконувати було відлито у бронзі пам’ятників, число яких зростало тим стрімкіше, чим далі в минулому лежали злочини. Кожну місцевість, а їх було багато, де відбувалися злочини, перетворено на місце пам’яті. Цю пам’ять розглядали вже не тільки як просто необхідне, але й найшляхетніше завдання держави, і не було місця праці почеснішого, ніж в Інституті загосподарювання минулого, розміщеного в самому осерді столиці цієї країни, бо ж тут і тепер вже офіційно билося серце країни. (Звісно, в цій будівлі містилася лише центральна установа Інституту; його численні філії були рівномірно розподілені цілою країною.)».
За Іріс Ганікою, нацистське минуле Німеччини стало її беззаперечною властивістю, її Властивим, — чимось таким, про що ми неодмінно згадуємо, коли говоримо про Німеччину. Звідси й назва роману. Цікаво, що в англійському перекладі вона звучить як The Bureau of Past Management (Бюро менеджменту минулого) від назви установи Інституту загосподарювання минулого. Тоді як у блискучому українському перекладі Юрко Прохасько зберіг оригінальну назву книжки та метафору заголовка роману.
Прикре кохання та почуття провини
Дія роману розгортається в Інституті, на вулицях Берліна та вдома у Ганса. Інститут розташований просто у серці Берліна. Шістнадцять поверхів і 120 метрів ушир, шість ліфтів невпинно їздять вгору-вниз, а всередині них так накурено, що новий працівник не стримується й порівнює місцеві ліфти із газовими камерами, за що бідолагу спритно звільняють. На гадку спадають роздуми про архітектуру з роману «Аустерліц» німецького письменника Ґеорґа Вінфріда Зебальда, який каже, що існують архітектурні споруди, які катують тих, хто потрапляє всередину. Приїхати у задимленому ліфти на восьмий поверх у їдальню, щоб смачно попоїсти, й не могти поповнити картку для обідів у місцевому банкоматі — чим же це не катування?
Щоденний Гансів маршрут пролягає крізь алею із золотою бруківкою, черговим місцем пам’яті у німецькій столиці. На прямокутниках вигравіювані іменами загиблих у концтаборах. Те місце Ганс вважає живим кладовищем і панічно боїться наступити бодай на одне з тих імен, щоб не зневажити, не спаплюжити пам’ять про цих людей:
«…пробратися, обережно, обережно, ніколи не ногою, ніколи не ногою, ніколи навіть випадково не наступити на жоден з цих каменів, ніколи на жодне з цих імен… депортовані… Аушвіц не стати, ніколи не нанести вуличний бруд на ім’я… депортовані… Треблінка, ніколи не зіткнутися з іменем… депортовані… Терезієнштадт. Довгий час йому здавалося, ніби цих маленьких пам’ятних каменів тисячі, і поміж тисячею маленьких пам’ятних каменів нема світу, довгий час йому здавалося, що взагалі вже нема звичайної бруківки, а лише ця золота. І йому не доводилося собі про це навмисно нагадувати, бо його дерев’яне тіло само йшло дуже обережно, це сиділо у нього в кістках».
У вільний від роботи час Ганс товаришує із Граціелою, химерною панянкою, яка «виглядала, ніби її намалював Пікассо». Жінка ось уже чотири роки є коханкою одруженого чоловіка. Ганса з Граціелою об’єднала прикрість за трагічне німецьке минуле. Її дідусь теж доклався до німецьких злочинів як 22-річний солдат вермахту.
Провина за минуле Німеччини накладається на особисту драму головного героя. Ганс роками товаришує із жінкою, в яку закоханий, але ніяк не наважується визнати своє почуття, навіть для самого себе. Окрім загальнонаціональних провини та страждання, він відчуває самотність, яка вижирає його зсередини. Таким чином, історія Ганса — це також історія про особисту кризу чоловіка. Фрамбаху треба щось зробити зі своїм життям. Здається, що далі так тривати не може. Та невдовзі він змушений вирушити у робоче відрядження, щоб архівувати матеріали, знайдені у Шанхаї.
Фото unsplash.com
Ганс нібито намагається відновити історичну справедливість, відстоюючи особисті кордони. Коли ненависна йому секретарка пані Кермер замовляє для нього квитки до Шанхаю, чоловік наполягає, щоб це неодмінно був бізнес-клас, — і подумки переконує себе, що це нібито заради всіх тих, хто змушений був їхати у напхом напханих вагонах на шляху до концентраційних таборів. Заради тих, хто не вцілів. А може, таким чином прагнення спокутувати провини попередніх поколінь перетворюється на вульгарність — подібно до того, як довкола теми Голокосту вибудовується величезна індустрія розваг, так само й Гансова опіка над жертвами минулого стає приводом нарешті захистити власні інтереси?
Ближче до кінця книжки, після найбільш спокійного та впевненого за емоційним наповненням епізоду, в якому Ганс мав би щось вирішити для себе, є три сторінки з підписом «Місце для нотаток». Авторка не розжовувала читачам і читачкам найменші порухи Гансової душі, однак передбачила місце для читацьких роздумів і рефлексій. Думки персонажів та самої письменниці, які є у романі, можуть обрости новими інтерпретаціями та нашаруваннями — особистими читацькими рефлексіями, які у кожної та кожного під час читання викличе книжка.
«Властиве» у контекстах
Роман має своєрідну колажну структуру. Припускаємо, що колажність до роману «Властиве» Іріс Ганіка запозичила саме в німецького письменника Альфреда Дебліна, чию творчість досліджувала, бувши студенткою. Окрім сюжетної лінії про Ганса, його фрагментарних роздумів і переживань, тканину тексту складають також фрагменти архівів, з якими він працює, його коментарі до архівних даних, рядки пісень, цитати з німецьких письменників буквально посеред тексту.
Окрему роль відіграє таке собі цитування наради чи дискусії щодо правильного називання й способу пам’ятання досить неважливих речей, як-от гачкуватого перехрестя. Але з цих напозір несуттєвих суперечок виростають кілька дуже важливих тез і питань. По-перше, у цьому фрагменті Ганіка роздумує про загальні принципи загосподарювання минулого, тобто правила пам’ятання. Наприклад, що важливе у контексті минулих німецьких злочинів перед світом, а що — ні. Чи має значення, як описати перехрестя у паперах? І чому невелика суперечка щодо несуттєвого, чи то пак невластивого, переходить на взаємні звинувачення у всіх проблемах «бідолашної» Німеччини? По-друге, письменниця створює дещо фантасмагоричний епізод, де розсварені між собою німці єднаються завдяки ізраїльському шлягеру, бо данина культурі та мові євреїв нібито здатна на якомусь рівні залагодити ту несправедливість, якої завдали німці євреям у минулому.
Головний герой успадкував травму непроговореного минулого, і щоби компенсувати колективну травму його покоління, говорить занадто багато, гучно й по-всякому — і то так, що розмова про минулі жахіття стає непристойною та фривольною. Пасивність головного героя, представника другого покоління з часів нацистської Німеччини, нагадує пасивність очевидців та учасників війни, представників першого покоління.
Таким чином, є щось подібне у романі «Властиве» з текстом Гайнріха Бьолля «Очима клоуна» — інертність персонажів, певне застигання у власній життєвій ситуації, нездатність до дії. Однак на відміну від героя у романі Бьолля, притиснутого тягарем теперішнього та нещодавнього минулого, з текстом Ганіки все-таки з’являється крихітна надія на те, що Гансу вдасться якимось чином скинути чи частково подолати цей тягар. Це може статися принаймні у його особистий спосіб — він уже заявляє про особисті кордони, знаходить вихід із Аушвіцу й начебто рухається у напрямку звільнення від власної особистої драми — застигання у нещасті та руйнівної закоханости у Граціелу.
Питання для обговорення роману «Властиве» Іріс Ганіки на книжкових клубах
Легший рівень
1. Що ми знаємо про головного героя Ганса Фрамбаха? Який він?
2. У чому полягає драма головного героя?
3. Як гадаєте, чи здатен Ганс змінити власне життя?
4. Якими є інші персонажі в романі — його подруга Граціела, секретарка пані Кермер, директор Інституту
5. Чи переймаються інші персонажі німецьким минулим так, як Ганс?
6. Які стосунки у Ганса та Граціели?
7. Чи означає Гансова згода на поїздку до Шанхая, що він якимось чином примирився з німецьким минулим?
8. Кому б ви порадили прочитати роман «Властиве»?
Складніший рівень
1. Які з раніше прочитаних книжок нагадують вам роман «Властиве»? Розкажіть, чим саме.
2. Що таке Інститут загосподарювання минулого? Як він працює з пам’яттю?
3. Яким чином тягар злочинного німецького минулого переживають персонажі книжки — Ганс Фрамбах, його подруга Граціела, інші працівники Інституту?
4. Як особиста драма Ганса накладається на страждання від минулих злочинів німців?
5. Роман має колажну структуру. Крім сюжетної лінії про Ганса, тут є також цитати з письменників, фрагменти пісень, архіви та Гансові коментарі до них. Який ефект дають ці фрагменти? Навіщо, на вашу думку, письменниця створює цей химерний колаж?
6. То що таке «властиве»? Що означає назва книжки?
7. Чи знаходить Ганс Фрамбах відповіді на питання, які його хвилюють?
8. Як гадаєте, чи вдалося/вдасться Гансу подолати власну життєву кризу?
9. У чому полягає актуальність роману?
Додаткові джерела для розширення контекстів та розуміння тем, порушених у книжці:
Матеріал підготовлено в межах проєкту «Німецька книжкова полиця» у співпраці з Goethe-Institut в Україні.
Ще більше про книгу та її контексти можна дізнатися з відео на каналі Goethe-Institut Ukraine.
