Мандрівки душ і гра з мовою: чого очікувати від українського перекладу роману Девіда Мітчелла «Атлас хмар»

У серпні цього року у видавництві «Жорж» вийшов друком роман «Атлас хмар» британського письменника Девіда Мітчелла в перекладі Катерини Дудки й Остапа Українця. Твір об’єднує шість історій різних людей з різних епох. Усі вони дуже далекі одне від одного, проте все ж мають щось спільне — не тільки однакову родиму пляму у вигляді комети, а й зв’язок на рівні душ.

З редактором українського перекладу твору Романом Трифоновим обговорили унікальність творчості Мітчелла й особливості мови в «Атласі хмар».

Я не буду говорити про те, що можна нагуглити, — скажу, як бачу цього автора. Отже, Девід Мітчелл, на думку багатьох критиків і тих, хто пише про сучасну літературу, один із найкращих англомовних прозаїків світу сьогодні. У своїх романах Мітчелл класний і як майстер блискучої, вишуканої фрази, і як сценарист — яскравий і дивовижний у побудові сюжету, персонажів і загалом усесвіту своїх книг.

Якщо говорити суто про українське видання Мітчелла, то хочу сказати, що йому пощастило з перекладачами. На сьогодні українською, крім «Атласу хмар», видано ще три книги автора: «Тисяча осеней Якоба де Зута», перекладена Оленою Любенко, «Дім на Збіччі», перекладена Ганною Яновською, і «Кістяні годинники» в перекладі Катерини Дудки й Остапа Українця, які працювали й над «Атласом хмар». Усі ці люди — професіонали своєї справи. Вони приймають виклик стилістичної різноманітності Мітчелла й подають його так, щоб українською це читалося настільки ж класно, як і в оригіналі.

По-перше, тим, що всі вони поєднуються в один великий усесвіт. Кожний твір певним чином відсилає нас до інших робіт автора, а також дає змогу побачити, що в долі однієї людини, яка живе, наприклад, у наш час, може бути відгомін долі когось, хто жив за два чи більше століть до цього. Сюжети Мітчелла виходять за межі нашої реальності. Його романи криють певну загадку, зв’язок, який читач(-ка) може спробувати розгадати.

Окрім цього, я б хотів звернути увагу на те, як по-різному влаштовані його тексти. Наприклад, «Тисяча осеней Якоба де Зута» має конкретне місце дії (острівець біля берегів Японії), час дії (кінець XVIII — початок XIX століття), наскрізний сюжет — тобто це класичний роман. А ось у «Кістяних годинниках», «Домі на Збіччі» й «Атласі хмар» Мітчелл використовує прийом, який, напевно, можна назвати його улюбленим. Усі ці твори складаються з кількох епізодів, які вибудовані хронологічно від минулого до теперішнього або майбутнього і які пов’язані між собою.

По-перше, тому що український переклад поступово освоює величезні багатства світової літератури, а це не одномоментний процес. Ми крок за кроком вводимо у свою культуру все найкраще, що є у світі. Ну і, по-друге, необхідно було спочатку знайти твір, домовитися, купити права, сформувати команду й дати їй змогу працювати в комфортному темпі, щоб забезпечити відповідну якість.

Мені здається, хорошою відповіддю на ваше запитання є одна фраза Наталії Протас — директорки видавництва «Жорж», яку вона якось сказала мені в розмові саме про Мітчелла: «Видавати книгу — це як вино робити. Спершу треба посадити виноград, а перед тим — вибрати для цього місце з правильними умовами, виростити лози, зібрати плоди, зробити вино… І найкращим буде лише вино вистояне». Так само й робота над публікацією книги потребує певного часу.

Мене більше дивує, чому не дивує назва «Хмарний атлас», адже це нетипове поєднання слів. Хмарним може бути день, наприклад, чи небо, у переносному значенні настрій тощо. Атлас же — це зібрання мап. Тож у цьому випадку ми використовуємо іменник — атлас чого? Наприклад, атлас доріг, гір, країн і так далі.

В англійській (Cloud Atlas) можливі різні граматичні трактування, бо в цій мові суто за місцем у словосполученні іменники перетворюються на прикметники й навпаки. Тому, щоб правильно перекласти назву українською, потрібні логіка, здоровий глузд і відчуття мови. І контекст самого твору, звісно, а там ідеться про «картографію небес», якими мандрують хмари, як душі людей — часом.

Коли ми у видавництві обговорювали, чи «віддати данину традиції», чи все ж таки зробити ставку на точність, обрали другий варіант. І я запевняю: «Атлас хмар» — граматично правильний переклад назви твору.

По-перше, передати стилістику так, щоб українською це звучало так само яскраво, як написав сам автор. І по-друге: відобразити належним чином індивідуальність кожного персонажа. У Мітчелла вони всі говорять по-різному, а в «Атласі хмар» це найбільш помітно. Хоча насправді з цими викликами передусім стикалися перекладачі.

У результаті, в «Атласі хмар» маємо кілька версій української, так само, як в оригіналі — кілька версій англійської. У першій частині — про ХІХ століття — правопис і стиль мовлення архаїзовано. Поступово події у романі рухаються ближче до нашого часу, а потім доходять до постапокаліптичного майбутнього, у якому, зокрема, мова вже стає хаотичною і невпорядкованою, бо зникло багато що, до чого нас привчила цивілізація.

Коли ми з перекладачами розробили мовну концепцію в «Атласі…», я, як редактор, і коректорка роману Олена Приходченко відстежували, чи стиль тексту відповідає тому часу, який він описує. У деяких випадках перекладачі вигадували власні правила, щоб відобразити мовні варіації, придумані самим Мітчеллом, або особливості мови конкретного персонажа, тож ми перевіряли точність не тільки за канонічними правилами різних часів, а й за створеними вже Остапом і Катериною — чи всюди вони дотрималися власних ідей. Словом, це був надзвичайно цікавий квест.

На філологічні знання про те, якою тоді була норма української мови, які слова в ній вживали. Наприклад, у ХІХ столітті в західноукраїнському варіанті мови в деяких випадках використовували букву «ї» після приголосних (найлїпший, цїкавий). Остап з Катериною вирішили цей принцип внести в частину «Атласу хмар» про ХІХ століття. Плюс, у ній задіяли багато слів, звичних для того часу, а зараз уже рідкісних. В епізоді роману про 1970-ті немає букви «ґ», бо в українській 70-х років її не було. А в тексті кінця ХІХ століття й тексті, ближчому до сучасності, вона є на своєму місці.

Так само мова змінюється від персонажа до персонажа. Один герой використовує специфічні скорочення, інший ставить значок амперсанд (&) замість сполучника «і». Герої частини про футуристичне майбутнє вживають слова «сервер» і «серверка», маючи на увазі не комп’ютер, а людину. Мова майбутнього, за версією Мітчелла, спрощена — наприклад, персонажі вживають слово «форд» як збірне на позначення будь-якого автомобіля.

У «Тисячі осеней Якоба де Зута» є післямова Мітчелла про те, як працювати з історичними матеріалами в літературному творі. І він говорить дивовижну річ, яка в перекладі Олени Любенко звучить так: «Історичний романіст повинен вигадати якийсь діалект, історично неточний, але правдоподібний». Тобто за ідеєю Мітчелла, як я розумію, головне за допомогою мови створити відчуття відповідності часу, що його описує текст. У тому ж перекладі Мітчелл називає історичний діалект «минульським», а далі порівнює його з «шаром лаку з ефектом старовини на новому сосновому комоді». Це дуже характерно передає те, як він працює з мовою.

До речі, у «Тисячі осеней…» події відбуваються на межі XVIII і ХІХ століть, але його мова не сильно архаїзована, у ній є лише окремі штрихи часу. Тому і в перекладі Любенко текст оформлений сучасною українською, проте з певними елементами, що створюють відчуття тієї епохи. Наприклад, замість слова «перекладач» використовується тодішнє поняття «тлумач». 

А в «Домі на Збіччі» фішка в тому, що події відбуваються в більш-менш короткий період — з 1979 по 2015 рік. За цей час мова не сильно змінилась, проте історія має різних оповідачів, які по-різному передають свої почуття, вживають різні слова, мислять по-своєму. Це передано як в оригіналі, у Мітчелла, так і в перекладі Ганни Яновської.

Мені здається, те, як усе з усім пов’язане в дуже дивні, химерні способи, які ми ніколи не можемо передбачити, але водночас які завжди шукаємо, для яких прагнемо щось робити. Сюжети далекі один від одного психологічно, географічно й хронологічно, проте мають спільний зв’язок, як це є у багатьох творах автора.

Мітчелл показує: ти ніколи не знаєш, хто врешті-решт захоче зануритися у твій світ і хто знайде відголоски власного життя в тому, що прожив, описав і передав ти. Я наводив цей приклад на «Книжковому Арсеналі», повторю й тут: якщо тобі здається, що тебе ніхто не розуміє, і це відчуття затягує тебе в глибоку депресію, може несподівано виявитися, що колись давно голландський писар на острові біля берегів Японії відчував те саме в геть інших обставинах і ви вдвох могли б чудово зрозуміти одне одного. Існування цього зв’язку з чиєюсь душею, про яку ви навіть ніколи не знали, — одна з дуже важливих для читачів ідей Мітчелла.

Це насправді дуже цінна річ. Незважаючи на те, що сьогодні ми можемо постійно бути на зв’язку з іншими людьми, знаходити інформацію в інтернеті, запитувати щось у чата GPT, ми дуже часто почуваємося ніби ізольованими, ніби ми самі по собі й нас ніхто не розуміє. Чи наші почуття, мрії, емоції узагалі для когось важливі? Така парадоксальна історія.

Та хоч би взяти назву: «Атлас хмар» — що це, власне, таке? Це метафора душі, як говорить Мітчелл: «Душі мандрують віками, як хмари — небесами». Його персонажі шукають відгомін своїх переживань в інших людях. Письменник ніби показує: гляньте, яке це диво, що цей зв’язок можливий.

Можемо пошукати відповідь у його сюжетах. Наприклад, у «Кістяних годинниках» серед персонажів є журналіст, який працює у гарячих точках, описує екстремальний досвід того, що відбувалося, наприклад, в Іраку. Тут ми можемо говорити про відлуння травматичного й посттравматичного досвіду, який Мітчелл дуже майстерно описує. 

Дуже близькою є паралель із сюжетом «Тисячі осеней Якоба де Зута». Це один із моїх улюблених фрагментів — коли до крихітного голландського острівця біля Японії припливає англійський корабель і вимагає здатися й перейти під британську юрисдикцію. Голландці починаються метушитися, сперечатися, що з цим робити. Є ті, хто вагається й хоче здатися, але є й ті, хто залишаються стояти непорушно (і в результаті мають слушність). Англійці спершу тріумфують: «Дедзіма [острів] практично наша», та капітан розуміє, що оце «практично» — перша фальшива нота. Щось ця історія трошки нагадує — про «три дні» й таке інше.

З іншого боку, сам факт того, що Мітчелл з його неймовірним стилістичним регістром звучить українською, говорить нам про те, що наша мова як елемент ідентичності й опору бере нові вершини, демонструє завдяки цим романам новий потенціал, який також є частинкою кожного з нас. Колись Максим Стріха, науковець і громадський діяч, назвав переклад частиною націотворення. Інакше кажучи, створення української версії, наприклад, того ж «Атласу хмар» є ніби новою пригодою нашої мови.

Наразі «Атлас хмар» може бути актуальним українській аудиторії зокрема розумінням поворотів історії й того, якими химерними вони бувають. А ще ідеєю, що за будь-яких обставин важливою є позиція, яку людина обирає для себе.

Усі. І всі вони будуть поступово видаватися: «Жорж» має такий план. Таким є концептуальний підхід видавництва — вводити автора в український контекст повністю. Але тут також виходить цікава стратегія: публікації не мусять бути за хронологічним принципом — є своя внутрішня логіка, за якою видаються твори, щоб поступово знайомити читача зі світом автора.

Якщо вже виділяти один твір, то якнайшвидше я хочу побачити українською «Авеню Утопії» — найновіший роман Мітчелла. Він зараз на фінальному етапі перекладу. Працюють над ним знову Катерина Дудка й Остап Українець. Це дуже цікавий твір про вигаданий рок-гурт 1960-х. У романі передано атмосферу тих часів рок-н-ролу, натхнення, свободи, наявно багато текстів пісень, музики, а один персонаж має прізвище де Зут — тобто матимемо можливість провести нові зв’язки й паралелі у творах Мітчелла.