Літературно-перекладацький фестиваль TRANSLATORIUM досліджує зв’язок між текстом, а саме: способом його трансляції через різні медіуми, та людиною, її особистим досвідом сприйняття і бачення світу. У 2024 році фестиваль відбувся вже всьоме, а ключовою стала тема «Переклад як спосіб пам’ятати».
У межах фестивалю есеїст, перекладач, германіст і психоаналітик Юрко Прохасько поділився своїми рефлексіями. На лекції «Перекладати і бути перекладеним значить бути врятованим від забуття» він розповів про теоретичні засади, які вплинули на сприйняття текстів та на спосіб запам’ятовувати, і про те, як тексти долають час через переклади, щоб зафіксуватися в пам’яті.
Далі — конспект події.
Століття теорій
Свою лекцію Юрко Прохасько починає зі звернення до теоретиків XX століття, яке вважається часом теорії та зокрема теоретизувань довкола теми сприйняття і пам’яті. Наприклад, французький філософ Анрі Бергсон зі своїх міркувань про час, тривання й тривалість сформулював перші засади для дослідження пам’яті. За його переконанням, пам’ять є ненадійною, адже вона зумовлена сильним індивідуальним переживанням. Сам спогад не є чимось незмінним, викарбуваним у бронзі чи граніті, а також може змінюватися впродовж життя.
До явища пам’яті у свій спосіб підводить і парадигма психоаналізу, зокрема через явища несвідомого та пригадування. Наприклад, психолог Зиґмунд Фройд писав, що кожен акт пригадування міняє зміст спогаду або його спосіб. Фройд зі своїм наставником, лікарем Йозефом Броєром, також писали про проблему пригадування, а саме — ремінісценцію, коли зміст того чи того спогаду може стати нестерпним настільки, що витісняється. Тобто йдеться про концепцію психологічної травми, яка впливає на спроможність або неспроможність пригадувати.
«Психоаналіз — це також про несвідоме. Це парадоксальне явище, в якому немає часу, отже, як казав Фройд, немає і жодної пам’яті. Так, несвідоме формується біографічно: людина не народжується з несвідомим, але несвідоме складається під впливом неповторних життєвих вражень, обставин. Тож з огляду на це воно є історичним феноменом і має певний історичний час».
Про історичний час пише теоретик літератури й філософ Ганс Ульрих Ґумбрехт, який намагається пояснити, чому XX століття з такою пристрастю переймається питанням пам’яті. Адже справді в цей час соціолог Моріс Альбвакс першим сформував теорію колективної пам’яті, яка різниться від пізнішого юнгівського розуміння явища й натомість зосереджується на зв’язку спільноти й індивідуальної пам’яті, яку формує колективна. А далі представники різних філософських напрямів, серед яких феноменологія, герменевтика та рецептивна естетика, по-своєму досліджують пам’ять.
Ганс Ульрих Ґумбрехт міркує, що в основі розгортання людської темпоральності лежить історичний час. Це такий собі феномен духу, або історичний феномен, тобто площина нашого сприйняття в межах часу, в якому ми живемо або який хочемо сприйняти.
«Раніше, в часи французького класицизму у XVII столітті вірили, що літературні твори доби тотожні самим собі і є носіями незмінних переказів, послань, незмінних змістів. Світ був переконаний, що можна описати будь-що раз і назавжди.
Проте далі люди почали поступово занурюватися в матрицю розуміння всього, з чим вони мали справу — матеріальним, нематеріальним, ідеологічним, духовним, — і це надалі вплинуло на їхнє сприйняття й розуміння», — каже Юрко Прохасько.
Аби простежити, як на розуміння написаного впливає площина часового і як часове закладене в наше сприйняття, спікер наводить приклад фрази «Ich werde es gewesen sein». Цю темпоральну форму дієслова в німецькій мові називають «futurum II» (передмайбутній час), яка водночас позначає не стільки темпоральний, скільки певний психічний стан.
«Це фраза у тому складному майбутньому часі, що ми її можемо перекласти як “правдоподібно я колись стану таким”. Це буде завершений процес у майбутньому, але підсилений цим припущенням: “Мабуть, я колись стану таким”. Але її можна прочитати в моторошний спосіб: “Мабуть, я був таким, я припускаю, я був таким”.
Двозначність цієї часової форми дуже добре показує, в чому ми рухаємося: у двох часових уявленнях, коли, з одного боку, суб’єкт речення пригадує себе, яким був у минулому, щоб зрозуміти, ким є тепер: “Це був я? Припускаю, що так, адже це зумовили певні події”. При цьому про те, що його формує, суб’єкт міркує зараз, можливо, надає іншого значення подіям, ніж надавав тоді. І водночас суб’єкт припускає, куди він рухається: “Коли завершаться ці події, я буду таким”».
Переклад і пам’ятання
Поняття пам’яті та перекладу пов’язані через розуміння і сприйняття часовості. Переклад стає способом пронести крізь час згадку про текст або персоналію. Від того, чи ми щось перекладаємо або не перекладаємо, залежить, чи твір буде жити в рецепції, чи завмре. Через переклади також можна відживити тексти, утримати їх при житті. Юрко Прохасько також говорить про потребу нових перекладів — а саме «переперекладів».
«Це пов’язано з ось цим поняттям історичного часу, під який підпадає геть усе. Так само і з мовою, яка змінюється. Про це ми можемо досвідчити навіть упродовж нашого життя. Мова жива, одні слова приходять, інші архаїзуються, тож постійно виникає потреба відсвіжити мову так, щоб вона промовляла до сучасників сучасною їм мовою».
Головний зв’язок між перекладом і пам’яттю також полягає в тому, що наше розуміння історичне, тобто розуміння тексту ґрунтується на нашій інтерпретації — способові витлумачити. Початково наше розуміння й трактування тексту полягає в тому, що ми вносимо в нього те, що самі знаємо, пам’ятаємо або уявляємо, як воно може бути.
«Якщо ми не візьмемо до уваги зміст пам’яті, то ми не зможемо добре тлумачити та розуміти текст. Без часовості, темпоральності, у якій побутує наша пам’ять і наша можливість пригадувати, не відбудеться наш внесок в інтерпретацію і взагалі в процес розуміння», — каже Юрко Прохасько.
Ми ніколи не зможемо інтерпретувати щось остаточно, бо наше розуміння включене в історичний час. Юрко Прохасько згадує, що представники феноменології порівнювали можливість інтерпретувати з сувоєм, який розгортається поступово, тож на кожне розуміння й усвідомлення чогось має надійти свій час: у конкретний момент ми можемо прочитати щось одне, а ті, хто прийдуть після нас, зможуть прочитати щось інше — більше або ж, навпаки, менше.
«Ми ніколи не можемо бути певні щодо фіналізованої інтерпретації, навіть якщо докладаємо всіх зусиль, застосовуємо наші знання, звертаючи увагу на всі ремінісценції та зважаючи на інтертекстуальності. Остаточної інтерпретації немає, і це не є щось погане. Бо оцей сувій часу розгорнеться в такий спосіб, що інші будуть бачити інше. І тоді з’являться передумови для нового перекладу, тобто для “переперекладу”. Нові переклади діються не так у відповідь на те, що мова змінюється, як на те, що трансформується сприйняття й інтерпретація».
Цікаво, що в роботі з перекладами перекладач має сам для себе зрозуміти фіналізований текст. Це не означає, що твір має стати моносемантичним — тобто мати одне єдино правильне прочитання, адже все залежить від читачів, що його сприймають, і навіть остаточний текст сприйматиметься по-різному. Перекладач у будь-якім разі залишає поле для різнотлумачень. Юрко Прохасько зауважує, що важливо бути свідомим того, що неможливо все відчитати. Переклад стає версією одного сприйняття в одному часовому проміжку.
Юрко Прохасько також поділився думками про ще один цікавий зв’язок між перекладом і пам’яттю, який ґрунтується на власному досвіді спікера: через переклади можна перенестися в той час, коли велася робота з текстом.
Інтерпретація крізь час
Отже, переклад стає актом розуміння й нагодою показати те, що вдалося зрозуміти, зафіксувати й запам’ятати цю інтерпретацію, щоб наступні покоління могли повернутися до цього тексту та запропонувати своє бачення і свої «перепереклади». Найчастіше перекладаються канонічні твори, тобто такі, що залишаються надовго з можливими реципієнтами або набувають нового перепрочитання в конкретний часовий проміжок, реактуалізуються. Водночас і канон, за Прохаськом, не є чимось сталим — він плинний, такий канон ніколи не зупиниться і буде переписуватися знову і знову.
«У час війни питання сприйняття того, чого ми не бачили ще вчора, стає дуже гострим, бо раптом відкриваються контексти та сенси, яких ми не помічали. Ба більше, йдеться не лише про переклади, а про перечитання класики, коли речення, написані століттями тому, починають до нас промовляти іншими сенсами, — каже Прохасько».
У цій парадигмі сприйняття тексту читачем або перекладачем цікавих функцій набуває автор — здавалося б, ключова постать, яка вносить до твору свої наміри й думки, що їх можна відчитати та проінтерпретувати для себе або для носіїв іншої мови. Через зміну сприйняття тексту, що залежить від історичного часу, автор перетворюється в істоту, яка не знає — автор, так само як і читачі, не бачить, що закладено в його тексті, а через переклади постає в новому образі. Як процес перекладу й «переперекладу» буде актуальним і важливим, так і твір та автора пам’ятатимуть інакшими.
Пам’ятати та сприймати сьогодні
Поняття пам’яті набуває важливого позатекстового значення особливо сьогодні, оскільки ми проживаємо війну: йдеться про прагнення нічого не забути, задокументувати події, які відбуваються з нами зараз, пригадати й нагадати всі імена. Пам’ять стає своєрідним інструментарієм, який не робить наші втрати остаточними. Це про нашу шану тим, кого ми хочемо і маємо пам’ятати, та про простір для акумуляції всіх обставин сьогодення.
«У часи війни ми перебуваємо в певній дилемі, яка полягає в нашому бажанні меморіалізації, щоб ті або те, що ми втратили фізично, не позбулися останнього місця, де вони можуть бути присутні — в нашій пам’яті. Також, коли прийде слушна мить, ми маємо виставити рахунки, докази й аргументи на чи то земному, чи то небесному суді, а для цього потрібно пам’ятати й не забути.
З другого боку, загалом ми стикаємося з тим, що є змісти для нас нестерпні. Є пам’ять, яку ти не хочеш мати, пам’ять, якої хочеш позбутися і забути. Це центральний феномен психічної травми: ми не хочемо щось пам’ятати, а воно саме насувається з усією невблаганністю. Це дилема про те, як не забути, але як вберегтися від тих мук, яких нам завдає ця пам’ять».
Юрко Прохасько каже, що ми також обтяжені величезним масивом пам’яті, а нові технології дають змогу цей масив збільшувати — це стосується носіїв візуальної пам’яті, вербальної, текстуальної. Проте що далі цей масив зростає, то більшою стає наша відповідальність перед пам’яттю і тим, аби пам’ятати та могти далі розуміти, тобто інтерпретувати.
Це зумовлює появу певної культури пам’яті, політики пам’яті, коли ми намагаємося впоратися з нагромадженням через певні стратегії й технологічні та проєктивні практики.
«Ми дуже багато говоримо про політику пам’яті країн за кордоном, особливо Німеччину, при цьому вони досі перебувають у затверділих і зручних, але не придатних до життя в сьогоденні дискурсів. Вони дбають про те, щоб не забути про свою провину, пам’ятати про свої злочини. Політика пам’яті великих частин німецького суспільства виявилася взірцевою, але абсолютно хибною, бо те, чого вони не запам’ятали, вони не можуть побачити через застиглі злитки своїх дискурсів культури пам’яті, які велять їм не бачити очевидного. Тепер у німецькому суспільстві відбувається величезне переосмислення».
Юрко Прохасько вважає, що, аби побачити очевидне, варто продиратися крізь те, що видається взірцевим. Це працює і з текстами, і з реальними подіями, щоб уникнути вибірковості пам’яті.
