Килим Аріадни у лабіринтах пам’яті: «Восьме життя (для Брільки)» Ніно Харатішвілі

«Восьме життя (для Брільки)» — сімейна сага про непересічну грузинську родину, що тягнеться крізь усе XX і початок XXI століття. В оригіналі, німецькою мовою, роман вийшов 2014 року, а в українському перекладі Роксоляни Свято — 2022-го у видавництві «Комора». Ніно Харатішвілі — лауреатка багатьох театральних і літературних нагород; зокрема, «Восьме життя» отримало Літературну премію Бертольда Брехта, а 2020 року англійський переклад роману увійшов до довгого списку Міжнародної Букерівської премії. Книжка також стала одним із бестселерів за версією журналу Spiegel, і цей успіх не дивує. «Восьме життя (для Брільки)», попри великий обсяг, цілком відкрите до читача.

Це захоплива історія із яскравими персонажами (і насамперед персонажками), які відчайдушно мріють, безтямно кохають чи ненавидять, повсякчас роблять радикальні життєві вибори й активно діють. Авторці інколи дорікають за надмірну емоційність, і емоцій у романі справді не бракує. Але вона сама не вважає це недоліком, як і безліч її читачів. Ніно Харатішвілі не прагне до літературних експериментів: її мова проста й прозора, при цьому зовсім не суха; її сюжет міцний, а кожен із персонажів переживає трансформацію. Іншими словами, письменниця знає закони сторітелінгу і вправно ними послуговується. Її роман цікаво й легко читати, незалежно від попереднього літературного багажу. А водночас їй аж ніяк не закинеш поверховості: вона пише про пам’ять та історію, яка живе в сьогоденні, навіть замовчана. Вона осмислює травми минулого згідно з тенденціями сьогодення й вибудовує складну романну структуру. Як і в балеті, яким так захоплювалася одна з головних героїнь роману, легкість для аудиторії не означає легкість для митця.

Ніно Харатішвілі — драматургиня, режисерка й прозаїкиня, яка народилася й виросла в Тбілісі, живе в Німеччині й пише німецькою мовою. Це не унікальний випадок у сучасній німецькій літературі: досить згадати Катю Петровську (українку з походження, авторку «Мабуть, Естер») або ж Сашу Станішича (родом із Боснії і Герцеговини, автора «Походження», яке 2019 року здобуло Німецьку книжкову премію). Німецькі видавці й критики прихильні до такого мультикультуралізму, а проте в цій прихильності чаїться й небезпека. Від вихідців з інших країн часто чекають, що вони писатимуть про своє коріння, історію та ситуацію в регіоні, з якого виїхали, з більшою недовірою дивлячись на твори, в яких вони виходять поза очікувані межі. Ніно Харатішвілі також стикалася з такою прикрою ситуацією. Проте саме «Восьмого життя (для Брільки)» подібна критика зачепити й не могла б: це цілком і повністю історія про грузинів і Грузію, її драматичну історію всього ХХ й початку ХХІ століття. І розказана вона так, щоб читач з умовного Заходу не губився в історичних перипетіях, а читач з умовного Сходу (сюди зараховуємо й Україну) впізнавав себе.

Молода жінка Ніца Яші живе в Берліні, і хоча спершу ми мало що про неї знаємо, але з перших сторінок розуміємо: вона критична щодо батьківщини, у неї конфлікт із родиною і непростий період в особистому житті. Саме вона розкаже драматичну історію про свою прабабусю Стасю, яка мріяла танцювати в Парижі, та її красуню-сестру Крістіну; про свого діда Костю, радянського військового з блискучою кар’єрою, і його вигнанку-сестру, яка прославилася своїми піснями на Заході; про свою маму Елену, яка прагнула любові й шукала Бога; про свою сестру, акторку Дарію, яка так швидко згасла; зрештою, про себе — бунтарку, яка мріяла писати і тікала від власного минулого, доки не зустріла свою небогу Брільку, майбутню читачку історії, яку таки муситиме розказати.

Дванадцятирічна Брілька, що приїхала в Нідерланди разом зі своїм танцювальним колективом, тікає з готелю і відмовляється повертатися додому в Тбілісі. Ця дивакувата й незалежна дівчинка змусить Ніцу розказати про трагедію, яка спіткала кожного в родині, про травми, які не дають зблизитися, і про історію її країни. Розказати — щоби зробити минуле частиною свого життя, щоби звільнитись від прокляття, щоб юна Брілька змогла «пройти історію і залишити її позаду».

Історія, яку Ніца розповідає Брільці, — це не просто плин життів, а їхнє плетиво. Оповідь на понад 1000 сторінок міцно скріплятимуть образ килима й легенда про шоколад. Прабабуся Стася — перше й основне джерело родинної історії для маленької Ніци — витягає старовинний килим. Вона пояснює дівчинці, що це історія, де кожна нитка — окреме життя. Стася збирається реставрувати килим, тобто розказати дівчинці безліч історій, і та свого часу зітче з них власну оповідь, у якій буде так багато переплетень і збігів, що в них складно буде повірити. Тоді читач може нагадати собі: візерунки на килимі не конче мусять бути реалістичні, але вони таки красиві.

Батько Стасі, талановитий кондитер, привозить із Відня рецепт надзвичайного гарячого шоколаду, насолода від якого межує з духовним екстазом. Але цей рецепт стає кінцем солодкого життя успішного фабриканта. Зрозумівши, що такий неймовірний напій не можна готувати для кожного й на щодень, кондитер додавав у вироби лише саму його дрібку, у чистому ж вигляді беріг для особливих митей. Така мить настала, коли він захотів умовити свою дружину ще раз завагітніти. Зі своїм секретним рецептом він досяг успіху, але розплатою було її життя. Через багато років, підозрюючи, що рецепт проклятий, він усе ж передає його доньці Стасі. Кожен член родини бодай раз у житті скуштує магічний напій, і кожного спіткає страшне горе. А проте рецепт берегтимуть і передаватимуть разом із пересторогою, а пересторогою знову і знову нехтуватимуть: щоб вплинути на когось або щоб відчути розраду в мить безнадії.

Кожен розділ роману названий іменем одного з членів родини, але що далі, то оманливішим є акцент на одному житті: з кожним новим поколінням в історії паралельно розвивається дедалі більше доль, іноді стикаючись між собою прямо, а іноді рухаючись на позір незалежно. Та все зрештою має сплестися у барвистий килим і привести до восьмого розділу — обманки, порожньої сторінки, щасливої обіцянки прийдешнього.

Історія родини — історія її болю. Особливо коли йдеться про Грузію ХХ століття, яке, за словами оповідачки, «обдурило і зрадило всіх». Ран завдають самі історичні обставини, а члени родини, кожен із власною травмою, замикаються у своєму горі, не можуть виповісти його одне одному й ранять одне одного ще більше. Згубне мовчання, яке герої не можуть подолати, — одна з основних тем роману. Чи допомагає трагічний досвід зблизитися? Чи може здорова людина порятувати травмовану? Чи може розділений біль подолати стіну між двома людьми? Роман, як і годиться хорошій літературі, не дає однозначних відповідей, але шукає їх.

Чи не кожен із героїв «Восьмого життя» носить у собі якийсь невимовлений і, як часто здається, невимовний біль, але дехто носить знак про нього на тілі. Шрами — одна з найпростіших, але при цьому найпромовистіших метафор травми. У романі Харатішвілі два найпомітніші шрами носять тітка й племінниця: неймовірна красуня Крістіна із пошрамованою половиною обличчя й молода дружина Кіті зі шрамом на животі — знаком втрати дитини й неможливості завагітніти знов. Переживши свій кошмар, Кіті обмацує шрам тітки й тільки тоді вперше наважується розказати про все, що з нею сталося, шукаючи у шрамі Крістіни доказів, що пережите можна подолати, і тим створює свою «мапу виживання».

Пізніше Кіті зустріне людину, яка теж пройшла пекло, — вцілілу концтабору Маутгаузен Фред Лібліх. Жінки розкажуть ода одній свої історії, і цей взаємний обмін болем буде водночас основою для близькості й отрутою для неї. Кохання не стане ліками ані для них, ані для інших героїв роману. Навпаки: кожне кохання обернеться трагедією, герої мовчки страждатимуть і змушуватимуть страждати своїх коханих. А навіть коли не мовчатимуть, хвилина відвертості часто призводитиме до нової катастрофи. Кохання у романі — пристрасне і для багатьох героїв здатне перетривати все життя, але воно не є порятунком і шляхом до щастя.

Не є ним і мистецтво. А мистецтво у книжці займає не менш вагоме місце, ніж кохання. «Восьме життя» — це, зокрема, роман про різні мистецькі долі. «Відправна точка» історії, Стася, займається балетом і мріє танцювати колись на паризькій сцені, але відмовляється від своєї мрії, ставши напередодні революції 1917 року дружиною військового. Її найближча подруга Сопіо — поетка, яка гине в радянських таборах. Син Сопіо — скульптор, який у юності різьбив янголів, але змушений заробляти на життя погруддями Леніна і Сталіна. Онук Сопіо, Міка — студент-режисер, який знімає фільм про бабусю і надто тяжко розплачується за ідеалістичну ідею. Правнучка Стасі Дарія стає акторкою, яка губить свій потенціал у сімейному нещасті. Доля кожного митця на теренах Радянського Союзу у «Восьмому житті» приречена на крах.

Втілити свій творчий потенціал і перетворити талант на силу вдається тільки тим, хто виїхав на Захід: доньці Стасі Кіті, яка стала авторкою пісень і співачкою, та оповідачці Ніці, яка й розповідає всю історію. Їхні шляхи теж важкі й болісні, але їхнє мистецтво нікому не вдається знищити і воно досягає зрештою найголовнішої адресатки. Пісні Кіті надихають Брільку вирушити у Відень на пошуки історії. А Ніца пише для неї свій роман, щоб відкрити племінниці щасливий сценарій у її мистецтві — танці. Коло замикається: від танцю Стасі до танцю Брільки — єдиної стихії, де дівчинка почувається цілковито вільною.

Хоча точніше було б сказати не «коло замикається», а «вісімка замикається». Усе починається з Анастасії (Стасі) й завершується Анастасією (яка стала називати себе Брількою). А поміж тим інші життя перегукуються, відбиваються у цій симетричній фігурі. Як бездітна Кіті мститься людині, що її скривдила, полишає Грузію і втілює свій талант, так і Ніца робить усе те саме — у власній інтерпретації і на 30 років пізніше. Історія — вічне повернення, і завдання Брільки — вирватись поза цю вісімку страждань, віднайти за рятівними нитками пам’яті вихід назовні, а водночас стати частиною нескінченної історії, цього руху тактів для вічного танцю.

Події роману завершуються 7 листопада 2007 року на мітингу проти президента Саакашвілі. Книжка виходить через сім років після того. Авторка знає, що її батьківщину не чекають безтурботні, щасливі часи, але фінал сповнений оптимізму. Дівчинці, яка сама вигадала собі ім’я і для якої голосом тітки говорять попередні покоління, має вдатися те, що не вдалося їм.

Грузія — країна, яка дивиться на себе очима інших. Ця думка неодноразово звучить у романі, й проти такого погляду щосили постає Ніца. Ідеться про Росію, яка багато десятиліть визначала шлях Грузії, чи колективний Захід, куди хотілося втекти. Але погляд іншого для цього тексту важливий іще в одному сенсі. Це історія про Грузію, розказана оповідачкою-емігранткою, написана німецькою мовою, тож насамперед — для німецькомовного читача. Юна фікційна читачка — Брілька — стає своєрідним прикриттям, щоби прокоментувати історичний контекст. Ніца звикла до особливого погляду на себе, вона знає, що її походження та історія її країни бачаться західному європейцеві дещо екзотичними, й іронічно зауважує, що дивується «західній тузі за хаосом». У «хаосі», а саме в Трояндовій революції 2003–2004 років її друг-німець бачитиме свободу, небайдужість до долі країни й енергію, якої йому бракує вдома.

Українські читачі роману, очевидно, не матимуть жодної туги за хаосом. Навпаки, вони легко пригадають подібні моменти з історії власної країни. І йдеться не лише про події ХХІ століття. Усе ХХ дуже легко співвіднести з історією України: не потребуватимуть пояснень ані російські впливи початку століття, ані входження в Радянський Союз, ані репресії 1930-х, ані роки Другої світової, ані «відлига» 1960-х, ані застій 1970-х, ані «перебудова». Радянська система уніфікувала все до такої міри, що образи безлічі атрибутів дитинства 1970–80-х років у читача відповідного віку легко викличуть живі особисті спогади. Приватними асоціаціями відгукнуться і скрута 90-х, і революції, війна та окупація ХХІ століття. Нам надто добре знайома потреба нарешті визначити власне місце у світі, зробити свою державу суб’єктом історії — і все, що цьому перешкоджало. Певно, сьогоднішньому українському читачеві не видасться божевільною чи бодай екстравагантною поведінка старої Крістіни, яка виходить на демонстрацію за незалежність 9 квітня 1989 року, оголює свій шрам і, ніби марячи, говорить Ніці, що на цей раз має стримати Червону армію. Ми краще за багатьох розуміємо, чому вона так каже і що в цьому значно більше здорового глузду, ніж здається в той момент оповідачці.

На тематичному рівні подібний проєкт в українській літературі втілює, наприклад, Оксана Забужко в «Музеї покинутих секретів» (2009). У ньому теж історія живе в сьогоденні, і щоб рухатися далі, потрібно зазирнути в минуле, розкрити його таємниці й болісне переплетіння добра і зла в попередніх поколіннях. Кохання і зрада тут також є рушіями, а мистецтво — пошуком відповідей. Хоча стиль письменниць дуже різний, вони обидві, спираючись на свої центральні метафори, створюють сучасний епос, історії про пам’ять — так, як її бачать у світі сьогодні.

Ніно Харатішвілі зіткала свій килим, а читачам лишається милуватися ним і обговорювати між собою це плетиво й кожну з ниток.

Для початківців (і досвідчених читачів)

1. Які ваші уявлення про Грузію та її історію роман підтвердив, а що, навпаки, здивувало?
2. Чи є в романі герой/героїня, з якими ви себе асоціюєте? Що саме відгукується у їхньому характері, рішеннях?
3. Змалювання якої епохи здалося вам найбільш вдалим і чому?
4. У чому герої роману шукають і знаходять опору після життєвих потрясінь?
5. Як мистецтво впливає на життя героїв: чи може воно стати порятунком, чи, навпаки, тільки збільшує нещастя?
6. Чому Стася вважає, що тільки Ніца може витримати прокляття шоколаду?
7. Чому Брілька сама придумує собі ім’я і відмовляється відгукуватися на Анастасію?
8. Як думаєте: чи передасть Ніца рецепт шоколаду Брільці, чи знищить? Чи вдасться Брільці здійснити те, про що для неї мріє Ніца? У чому полягає ця мрія?

Додатково для досвідчених читачів

1. Який образ Заходу створює письменниця в романі? Як, на вашу думку, відрізнятиметься його сприйняття різними аудиторіями: німецькою, грузинською, українською?
2. Для чого Ніно Харатішвілі потрібен був образ шоколаду як прокляття? Чому за щастя на героїв чекає розплата?
3. Якими є жінки родини Яші? Чи є між ними щось спільне і якими є їхні стосунки з чоловіками?
4. Як історичний контекст вплетено в приватну історію? Чи органічно це зроблено і що, на вашу думку, важить авторці більше: приватна історія чи загальнонаціональне тло?
5. Чому привиди приходять саме до Стасі? Як би ви потрактували епізод, коли Ніца раптом бачить її привид у Берліні? Які ще образи пам’яті є в цьому романі?
6. Яку роль відіграють у тексті епіграфи? Чи допомагали вони вам відчитати більше?
7. Чому Ніца говорить, що після розказаної історії прокляття шоколаду не подіє?
8. Чому Ніца каже Брільці, що дарує їй свою вісімку? Яку роль відіграє це число в романі?
9. Чому саме Брілька може все змінити? Чи були у попередніх поколінь шанси розірвати сімейне «прокляття»?
10. З якими іншими сімейними сагами (українськими та світовими) ви можете порівняти «Восьме життя (для Брільки)»? Що бачите в романі традиційного для жанру, а що — нового?

Матеріал підготовлено в межах проєкту «Німецька книжкова полиця» у співпраці з Goethe-Institut в Україні.
Ще більше про книгу та її контексти можна дізнатися з відео на каналі Goethe-Institut Ukraine.