«Квітка пустелі» Варіс Дірі — автопортрет жінки, яка виборола субʼєктність

Рятуючись від примусового шлюбу, Варіс Дірі втекла з табору кочівників у сомалійській пустелі. Зрештою вона опинилася в Лондоні та стала успішною фотомоделлю. Медійний резонанс зокрема дозволив їй привернути увагу світу до жіночого обрізання — жорстокого ритуалу, який досі практикують у багатьох куточках планети, навіть там, де він криміналізований. Самій Варіс довелося роками потерпати від наслідків калічення геніталій, тож її мета — зробити так, щоби подібних страждань не мусила більше зазнавати жодна дівчина й жінка в світі.

Цьогоріч у видавництві «Ще одну сторінку» в перекладі Юлії Куліш вийшла автобіографія Варіс Дірі «Квітка пустелі» — про дитинство в Сомалі, явні й приховані травми, втечу на інший континент, кар’єрний злет фотомоделі та гуманітарну місію непохитної жінки.

У традиційному сомалійському суспільстві, де жінки мають небагато прав, однією з небагатьох утіх для них є можливість подарувати своїй дитині ім’я. Сомалійською мовою Варіс (Waris) означає «квітка пустелі» – такої долі дівчинці побажала мати. В цьому світі майже ніщо не може вижити, тож місцева флора є справжнім дивом природи. Ба навіть народження людини здається тут вистражданим.

Таке ім’я стало для Варіс пророчим: їй довелося пережити порятунок від примусового шлюбу й багаторічні поневіряння в чужій країні — щоби врешті опинитися на вершині світового подіуму. А втім, припускаю, що образ витривалої, незламної жінки, якою запам’яталася Варіс Дірі, відбився б у загальній свідомості зовсім інакше, якби Джим Пепе (Jim Pepe) (а саме він на час написання «Квітки пустелі» обіймав посаду виконавчого директора її модельного агентства) у пошуку матеріалів для книжки не поцікавився, що ж означає це ім’я. За його словами, Варіс здивовано відповіла: «Ніхто ще не питав про це в мене».

Життя Варіс як кочівниці в пустелі вимагало справді дивовижної стійкості. Людина в таких кліматичних умовах звикла покладатися на витривалість верблюдів і на продукт, що є головною складовою раціону кочівників, — поживне верблюже молоко. На безкраїх просторах Сомалі, де вода — це розкіш, а земля не пробачає слабкості, верблюд є не просто твариною. Це валюта, транспорт, джерело їжі й ознака достатку. За оцінкою Продовольчої та сільськогосподарської організації ООН (FAO), в 1978 році (Варіс Дірі тоді було 13 років, і саме в цей час вона втекла від родини) поголів’я верблюдів у Сомалі становило 5,4 мільйона — це на 4,8 мільйона людського населення. Згадуючи дитинство, Варіс справедливо зауважує, мовляв, верблюдів у Сомалі тоді було більше, ніж людей. Та попри те, що 80 % сомалійців займалося скотарством, верблюдів могли дозволити собі тримати тільки найзаможніші сім’ї.

За мірками Сомалі родина Дірі вважалася заможною, оскільки володіла великими стадами. Випасом худоби займалися діти: хлопці опікувалися дорослими верблюдами і великою рогатою худобою, дівчата — меншими тваринами. Варіс довірили пасти стада свого дядька Ахмеда, поки той жив у місті, й вона вважала, що заслуговує на «гонорар» — шкіряні босоніжки, такі, як у матері, щоб не дряпати ніг об каміння, щоб не кусали змії і не жалили скорпіони. Дядько сприйняв бажання небоги як зухвалість і «винагородив» її за службу непоказними шльопанцями. Адже кочівники не звикли віддячувати дітям за їхні старання (хоча узагалі йдеться про дитячу працю); порядки в Сомалі не змінювалися тисячоліттями.

Але Варіс не бажала миритися з вадами традиційного сомалійського устрою. У родині, яка була частиною світу, де дівчат виховують для шлюбу, покори та служіння родині, вона передбачувано заслужила реноме бунтарки. Варіс почувалася затісно в рамках філософії кочівників, переданої словом «іншалла», тобто «якщо Господь дасть», — ним висловлюють сподівання на щасливий результат, що залежить передусім від Аллаха, а не від людини.

Однак Варіс ніколи не погоджувалася на мінімум. Вона знай повторювала, що її очікує щось більше, і хапалася за всі нові можливості. Насилу шкандибаючи через пустелю, дівчина міркувала: «…у Бога, мого давнього найнадійнішого товариша, були на мене інші плани, була якась причина зберегти мені життя». А роками пізніше, не маючи нічого за душею в Лондоні, Варіс міркуватиме: «Переді мною було все життя: мені нікуди було йти і ні перед ким не треба було звітувати. І я чомусь знала, що все налагодиться». В цьому вмінні вірити не лише в долю, а й у себе вона й віднайшла свою силу.

У патріархальному суспільстві, де жорстокість виправдовують релігією чи традицією, жіноче тіло не належить самій жінці. Дівчинка-юнка-жінка в Сомалі не владна над своєю долею. Будь-яку надію на її щастя дуже легко може перекреслити чоловік (а то й не один), якому заманулося зґвалтувати її — а отже, в термінах патріархального суспільства, позбавити честі. Шанс на добробут сомалійці, особливо в ті часи, давав практично тільки шлюб. Та «збезчещена», «нечиста» жінка, ясна річ, могла й думати забути про шлюб із «чесним» чоловіком.

Ще в ранньому дитинстві Варіс була навчена оминати військових — адже, за чутками, вони ґвалтували юних дівчат. Що це були за солдати й що вони робили в пустелі? За словами Варіс, «якось рятували Сомалі». Підозрюю, це могли бути прибічники Сіада Барре — диктатора, який захопив владу в 1969 році. Озброєні чоловіки гарантували вихідцю з клану даарудів порядок у потенційно бунтівних регіонах, населених переважно іншими кланами. Або ж солдати пильнували недемаркований кордон із Ефіопією — до речі, він донині залишається спірним.

Обережне ставлення до військових не убезпечило Варіс від зазіхань на її тіло: ще в ранньому дитинстві дівчину зґвалтував батьків товариш. Згодом, після втечі через пустелю, вона шукала свого не дуже щедрого дядька Ахмеда, і дорогою її намагався зґвалтувати спершу водій вантажівки (вона так і не дізналася, чи вижив він після того, як вона, захищаючись, кілька разів ударила нападника каменем по голові), а згодом іще один незнайомець, який обіцяв провести її до дядькового будинку (запропонувавши спершу зазирнути до свого). І ще пізніше двоюрідний брат Гаджі отримав від Варіс кухонною качалкою по пиці, коли, прикриваючись темрявою ночі, почав домагатися її.

Вона пригадувала, як почувалася, коли її ґвалтував батьків товариш: «Спочатку я завмерла, не розуміючи, що відбувається, проте знала, що це щось дуже погане». А так вона описує момент, коли спробувала поскаржитися на того чоловіка своїй матері: «…мені бракувало слів; я просто не знала, що він зробив». Тоді Варіс довелося сказати, що він її «обпісяв». Пригадує вона і момент, коли стала свідком обрізання геніталій своєї сестри — того обрізання, якого раніше так бажала і собі: «Я не розуміла, що сталося, але жахалася самої думки про те, через що мені доведеться пройти».

Варіс Дірі довелося витримати видалення клітора і внутрішніх статевих губ, часткове видалення зовнішніх статевих губ — це робили затупілим лезом без анестезії, стерилізації та кровоспинних засобів — і майже повне зашиття геніталій. Залишили тільки крихітний отвір, через який сеча і менструальна кров витікали по краплині.

За таких умов секс і народження дітей — це на додачу до інших численних труднощів — перетворюються на пекло у квадраті, оскільки потребують повторного розшивання вульви тими-таки примітивними інструментами і методами. А після пологів геніталії зашивають знову. Щоби шрам гоївся, після процедури Варіс днями мусила нерухомо лежати зі змотаними ногами. Інший метод — сидіти на вогнищі, припікаючи рану. Перспектива вперше бути «розшитою» замайоріла перед Варіс, знову ж таки, надто рано. «Мені було приблизно тринадцять, я жила зі своєю сім’єю, плем’ям кочівників у сомалійській пустелі, коли батько оголосив, що домовився про мій шлюб із якимось дідуганом», — цим спогадом Варіс Дірі фактично відкриває свою книжку.

У традиційних суспільствах доволі звичною практикою є ранній шлюб для жінок — родина не бажає годувати «зайві роти», адже все одно дівчинка виростає, щоби колись піти в чужу родину. Видання дівчинки заміж — невелика втрата для домогосподарства, бо ж завжди можна народити ще дітей. До того ж в обмін на доньку родина (а точніше батько) отримала тоді п’ять верблюдів. Варіс пише: «Незаймані дівчата — цінний товар на африканському шлюбному ринку, одна з найбільших негласних причин практики жіночого обрізання». Ґалулу — нареченому, з яким домовився її батько, — було за шістдесят, та Варіс переконували, що її чекає ще не найгірше життя. Адже після неї він точно вже не шукав би собі іншу дружину, яка могла би стати потенційною конкуренткою. Та й, з огляду на поважний вік потенційного чоловіка, терпіти їй довелося б не так довго.

Однак ми вже переконалися, що Варіс була не з тих, хто погодиться терпіти. З табору кочівників вона втекла за сприяння матері, яка, звісно, не мала права голосу в таких питаннях, як обрізання дочок чи видання їх заміж. Таким чином, підтримка з боку матері стала актом спротиву традиційному патріархальному устрою — настільки рішучого, наскільки вона взагалі могла собі дозволити.

У Варіс подалася до Могадішо, хоча навіть гадки не мала, де це. Пряма відстань до столиці Сомалі мала би становити близько 600 кілометрів. А Варіс утекла практично в чому була. Провівши все життя в пустелі, вона була добре обізнана з її небезпеками (хоча все одно ледь пережила цю небезпечну мандрівку). А от чого чекати від великого світу, Варіс не знала.

У першому ж містечку її ледь не збила машина. Варіс необачно йшла посеред вулиці й не могла знати, що нею їздять автомобілі. Все дитинство дівчина провела серед кочівників, тож їй бракувало навіть базових знань про міське життя. Перше знайомство з ним могло стати для неї культурним шоком, що цілком поглинув би її, проте Варіс мала мету — віднайти родичів, — яка вела її вперед. 

Діставшись сусіднього містечка Ґалькайо, дівчина почала шукати дядька Ахмеда. Проте люди, яких вона зустрічала, радили вимовляти його прізвище хіба що пошепки — вочевидь, щоб цього не почув хтось із ворожих кланів. Та Варіс навіть не підозрювала, що цей дядько не просто не стане для неї рятівником, а й потай відправить батькові звістку про її прибуття. На щастя, Варіс знову вчасно допомогли втекти — цього разу двоюрідні брати.

Іншого її дядька, Мохаммеда, призначили на посаду посла Сомалі у Великій Британії, тож Варіс, коли вона таки прибула в Могадішо, пощастило влаштуватися до нього хатньою робітницею. Так вона потрапила в Лондон. Однак ця робота не віщувала для дівчини перспектив, тож із часом Варіс замислилась про інший шлях і наважилась спробувати себе в модельному бізнесі. А втім, на початках її так само переслідували традиційні упередження щодо оголеного тіла.

На першому ж кастингу Варіс перелякалася, коли їй сказали, що треба сфотографуватися топлес. Це мав бути один пробний знімок, який побачило б лише коло відповідальних за календар шин «Піреллі» 1987 року, проте це її не заспокоїло. А ще раніше, коли їй тільки запропонували зробити фото для портфоліо, Варіс переймалася, чи не задумав фотограф зняти якусь порнографію. Зрештою, роками пізніше вона категорично відмовилася від зйомок ню, тому що вони так само завдавали їй дискомфорту, а вона, вже на хвилі популярності, не мусила миритися з цим. Варіс залишалася сомалійською кочівницею — навіть живучи у великому місті, де міняла одну оселю за іншою, а згодом одну столицю моди на іншу.

Такий триб життя кочівники в Сомалі підтримували тисячоліттями. І, хай як це парадоксально, навіть живучи в західному суспільстві, Варіс за будь-яких умов зберігала світогляд кочівниці, для якої певні дії та теми залишаються табуйованими назавжди. Їй досі непросто говорити про чимало аспектів свого досвіду. Наприклад, про те, що часто вона не могла прочитати заданих їй реплік, тому що так і не опанувала англійську мову на належному рівні. Про те, що зазнала жіночого обрізання, вона до часу змовчувала навіть у конфіденційній розмові з гінекологами, як і про перенесену операцію на геніталіях, хоча сусідками по палаті були зовсім не осудливі сомалійки, а співчутливі британки. До фізичного болю від калічення геніталій додається глибока емоційна травма, яка стає болісною перепоною для обговорення теми сексуальності, тіла й інтимності.

Хай якими співчутливим були слухачі, Варіс знала: відкритися зможе далеко не всім. Тим паче в межах побіжної розмови в післяопераційній палаті. Не все можна було обговорювати з іншими. Зокрема на розповідь білому чоловікові про обрізання також накладається табу — а середньостатистичний британський лікар тих часів укладався саме в такий типаж. Тим паче про це не личить звірятися чоловікам, зовсім не дотичним до медицини. Лондонська подруга Галву давала Варіс такі уроки «сексуальної освіти»: «Не дозволяй їм умовити себе на секс. Вони не знають, що ти не така, як англійки; вони не розуміють, що ти обрізана». Тим самим їй немов нагадували, що вона не належить до цього суспільства, хоча в Могадішо двоюрідна сестра навпаки застерігала, що в Лондоні Варіс стане білою. Хай і не в буквальному сенсі.

Попри все, помітно, що Варіс вдалося залишитися собою. Стилістів і фотографів подеколи лякали шрами на її ногах, залишені в пустелі колючками і камінням, — проте вона навчилася сприймати їх як невід’ємну частину себе, тож ніколи не боялась оголювати ноги перед об’єктивом камери.

Після кількох років проживання в Лондоні Варіс усе ж звернулася до доктора Макрея і наважилася зізнатися про зашиті геніталії. З’ясувалося, що з цією проблемою до нього постійно звертаються жінки із Судану, Єгипту, Сомалі. Були навіть такі, що пройшли процедуру вже після настання вагітності. Проте навіть не всі гінекологи у великих містах стикалися з подібним — що вже казати про пересічних громадян. Наприклад, Мерилін (так буцімто звали одну з подруг Варіс її перших років життя в Лондоні) не вкладалося в голові, що хтось таке робить із дівчатами. Для багатьох практика жіночого обрізання є нечуваною — станом на зараз воно заборонене законодавством понад 50 країн світу. Почувши зізнання Варіс під час інтерв’ю, журналістка Лаура Зів розплакалася: «Це так жахливо… так огидно. Я й не думала, що такі речі досі трапляються».

Її статтю «Трагедія жіночого обрізання: Історія однієї жінки» (The Tragedy of Female Circumcision: One Woman’s Story) у випуску журналу Marie Claire за березень 1996 року не всі змогли дочитати до кінця. І це при тому, що там навіть не згадано всіх побічних ефектів процедури, наведених уже в книжці: «Наслідки інфібуляції зумовлюють негайні ускладнення у вигляді пошкодження уретри або ануса, утворення шрамів, шоку, інфекції, правця, інфекцій сечового міхура, септицемії, ВІЛ та гепатиту B. Довгострокові ускладнення проявляються хронічними та рецидивними інфекціями сечовивідних шляхів та органів малого тазу, які можуть призвести до безпліддя, кісти та абсцесів навколо вульви, болючих невром, утрудненого сечовипускання, дисменореї, скупчення менструальної крові в черевній порожнині, фригідності, депресії та смерті».

Тільки одна справа — дізнатися про ці традиції та їхні наслідки з книжки, а зовсім інша — жити з ними. Інфібуляція на довгі роки позбавила Варіс змоги мати сексуальне життя. Обрізання ніяк не вплинуло на її сексуальні бажання (хоча його роблять, серед іншого, буцімто щоби пригнітити сексуальний потяг жінки і запобігти позашлюбному сексу). Чоловіки їй подобалися, але ніхто її по-справжньому не цікавив. Перші шлюби були для Варіс зовсім не про кохання чи сексуальне бажання. Так, уперше вона вийшла заміж після того, як сплив термін дії її візи, і вона шукала підставу залишитися в Британії.

Другий її шлюб так само був фіктивним і укладався з тією ж метою. А одружитися вдруге їй довелося тому, що перший чоловік помер (ймовірно, внаслідок зловживання алкоголем), та й міграційна служба запідозрила недобре. Варіс видали тимчасовий паспорт, який навіть дав їй змогу трохи помандрувати Європою, але не вирішував проблеми остаточно.

Зрештою Найджел, брат однієї з подруг Варіс, здавалося б, із щирого бажання допомогти сам запропонував Варіс удруге одружитися фіктивно. Проте покладання на таку щедрість призвело до наслідків, близьких до катастрофічних. Ці стосунки виявилися токсичними й сповненими маніпуляцій із боку чоловіка, який прагнув контролю над Варіс. Він не погребував навіть викрасти її паспорт і нібито ненавмисно штовхнути її, коли вона була вже вагітна (на щастя, не від нього). 

Остаточно вирватися з цих тенет Варіс допоміг Дана — перший чоловік, якого вона покохала і з ким одружилася, бо справді хотіла бути разом. «Я обійняла його дуже міцно, і вже знала, що ось воно, те, що треба, так само, як знала, що поїду до Лондона, так само, як знала, що буду моделлю», — так згадує про той час Варіс, і це ще раз підтверджує, що вона не збиралася пливти за течією, а сама обирала свій шлях, незважаючи на численні перешкоди.

Той уже давній переїзд із Сомалі до Лондона став першою подорожжю Варіс у великий світ. Це, звісно, якщо не вважати таким шлях до Ґалькайо і Могадішо — ці міста самі собою були для підлітки-кочівниці незвіданими теренами. Коли сплив термін дії британської візи, Варіс не хотіла залишати Лондон не тому, що їй там аж так сподобалося, а тому, що постановила собі не повертатися до батьків без грошей. Платня хатньої робітниці не могла їй цього забезпечити, прибиральниці в «Макдональдзі» — також.

Відчутні гонорари Варіс почала отримувати, лише потрапивши в модельний бізнес. Однак і тоді на заваді стали проблеми з паспортом. Уперше виїхати на зйомки в Італію та Францію їй дозволив тимчасовий документ. А в Марокко її впустили за фальшивим паспортом на ім’я Мерилін Монро (хтозна, як Варіс удалося безпроблемно злітати туди й назад) — для цього вона скористалася документами раніше згаданої подруги. Коли Варіс отримала справжній паспорт, то все ще не мала права перетинати з ним кордон Сомалі: в країні на той час тривала громадянська війна, тому в’їзд для власників британського паспорта було заборонено. І тільки за сприяння BBC, коли ті знімали про Варіс документальний фільм, її доставили до кордону Ефіопії із Сомалі, де вона й зустрілася з постарілою матір’ю вперше за багато років.

Справжню матір Варіс виявилося непросто відшукати: надто вже багато виявилося охочих видати себе за неї задля власної вигоди. Лише кар’єра й популярність Варіс уможливили те, що ця зустріч усе ж сталась. Але її шлях до визнання був довгим. Почався він із того, що Варіс дізналася, що Іман (її ви могли бачити в ролі Нефертарі, дружини фараона Рамзеса II у кліпі «Remember the Time» Майкла Джексона), подруга родини, прославилась як модель, тож дівчина вирішила, що і сама так зможе. Спершу вона чотири роки пропрацювала хатньою робітницею в свого дядька Мохаммеда. Потім їй довелося одночасно працювати в «Макдональдзі» й відвідувати вечірню школу, де вона вчилася читати і писати англійською мовою.

І навіть коли Варіс отримала першу пропозицію зйомки від Малкольма Фейрчайлда, то остерігалася зустрічі з ним, поки не допиталася, що ж усе-таки передбачає професія фешн-фотографа, зазначена на його візитівці. Серед іншого, Варіс було важливо пересвідчитися, що її фотографуватимуть в одязі, — вона завжди любила приміряти одяг. Уперше зайшовши у фотостудію, Варіс одразу зрозуміла: це саме те, про що вона мріяла. 

Життя фотомоделі та кочівниці подібні тим, що обидві селяться в місці, яке в той чи інший момент пропонує більше поживи — хай це буде свіже пасовище для верблюдів або тиждень моди в новому місті. Варіс швидко призвичаїлася до переїздів, оскільки з дитинства звикла переселятися. Проте модельний світ відкрив для неї неймовірно широкі перспективи. Тоді ще невідома Наомі Кемпбелл (це сталося під час зйомок для того ж календаря «Піреллі»; це був перший рік, коли до зйомок залучили тільки темношкірих моделей) була переконана, що саме Варіс судилося стати знаменитістю. І так і сталося: їй пощастило отримати роль дівчини Джеймса Бонда, працювати з такими брендами, як Chanel, Levi’s, L’Oréal і Revlon, зніматися для журналів Elle, Glamour і Vogue.

Однак ні потрапляння у сферу, ні незрівнянна врода чи надзвичайна історія життя не гарантують лаврів. Скажімо, в Лондоні тих років — а це була межа 80-х і 90-х — попиту на темношкірих моделей не було, тому справжнього успіху Варіс досягла таки не там, а в Нью-Йорку. Моделей із такою «специфічною» зовнішністю, як у неї, досі запрошували рідко й сприймали радше як екзотичну «цікавинку», аніж як рівноправних представниць індустрії.

Це було не єдине, що турбувало молоду модель. Сама Варіс відчуває моральну дилему щодо того, що професія моделі, по суті, є формою «торгівлі тілом». А втім, саме кар’єра моделі забезпечила їй майданчик для обговорення проблем, які здаються їй значущими. Варіс розглядає моделінг не лише як вид діяльності, а і як форму активізму — спосіб донести свій голос і досягти змін. А книжкова автобіографія чи не вперше дозволила їй сформулювати власні претензії до становища жінки як у традиційному суспільстві, так і поза ним. Варіс піднімає теми калічення жіночих геніталій, проблематичності багатоженства, обмежених прав жінок, сексуального насильства, патріархальної тиранії і ганебної покори їй тощо.

Зрештою відбулася знаменна подія: «Фонд народонаселення ООН запросив мене приєднатися до їхньої боротьби за припинення жіночого обрізання». За даними федерального Центру з контролю та профілактики захворювань (CDC), на середину 90-х років у Нью-Йорку налічувалося близько 27 тисяч жінок, які пережили цю процедуру в тій чи іншій формі. На противагу сучасному мегаполісу, де жінка, яка зазнала обрізання, може отримати кваліфіковану медичну допомогу, в Сомалі внаслідок нього багато жінок просто стікають кров’ю під час пологів у пустелі. Мабуть, усе ж не Аллах, про опіку якого любить повторювати Варіс, а власна наполегливість спонукала її стати знаряддям просвіти, боротьби проти цієї жорстокої практики. Вона не могла би піднести голос, якби одного разу не погодилася на інтерв’ю з Marie Claire, а потім — на зйомки в документальному фільмі від BBC. 

У 2002 році, вже після того, як вийшла книжка про неї, Варіс Дірі заснувала фонд «Квітка пустелі» (Desert Flower Foundation). Його метою є назавжди викоренити калічення жіночих геніталій — кривавого ритуалу, за її словами, породженого, як і племінні війни, що вирують у Сомалі, чоловічим его. Варіс урятувалася сама і тепер допомагає рятуватися іншим. Терплячу і завзяту, цю «квітку пустелі» не зламали найтяжчі труднощі, і вона мріє, щоб незламного цвіту ставало більше.