«Класична українська література — похмура й депресивна», — одне з упереджень, яке сформувала в багатьох читачів і читачок шкільна програма. За відчуттями, текстів із поганим фіналом або з високою концентрацією страждань героїв на уроках літератури було значно більше, ніж оптимістичних і життєствердних. І не в останню чергу таке враження забезпечували твори про кріпаків і кріпаччину, які, крім того, підсилювали й другий поширений стереотип: українська література — лише про село (так, ніби це щось погане).
Чому тема кріпаччини важлива й далеко не така однопланова, як нам може здаватися, — спробувала розібратися літературознавиця Ірина Пасько.
Чому нам не хочеться читати про кріпаків?
У мене є гіпотеза, чому твори про кріпаччину не викликають великого ентузіазму в багатьох читачів і читачок, зокрема юних: нам складно асоціювати себе із позитивними персонажами, якими є кріпаки.
Кріпаччина — це стан тотального безправ’я, бідності й затяжного горя: панночка з «Інститутки» Марка Вовчка лупить і мордує своїх кріпачок, аж гай шумить, а вони ні пари з уст; героєві Івана Нечуя-Левицького Миколі Джері спалахнув промінь щастя в подружньому житті — і згас назавжди через опір несправедливості; поезія Шевченка про його сучасність — суцільний біль за померлими на панщині, відданими в москалі й посивілими в наймах.
В тім гаю,
У тій хатині, у раю,
Я бачив пекло… Там неволя,
Робота тяжкая, ніколи
І помолитись не дають.
Там матір добрую мою,
Ще молодую, у могилу
Нужда та праця положила.
Там батько, плачучи з дітьми
(А ми малі були і голі),
Не витерпів лихої долі,
Умер на панщині!..
Тарас Шевченко, «Якби ви знали, паничі»
Ми підсвідомо опираємося тому, щоб навіть тимчасово «вжитися» в цей вимір безпросвітного страждання. Ми хочемо бути панами, багатими й успішними господарями свого життя. Однак пани й пані в «кріпацькій» літературі настільки огидні садисти (чи безвільні підкаблучники, чи зрадливі коханці, чи жадібні визискувачі), що асоціювати себе з ними теж не виникає бажання. Отже, під час читання ми обираємо між бридкими панами й стражденними рабами — так собі задоволення.
Однак можна поглянути на цю тему під іншим кутом зору: кріпаччина — це буття в стані постійної небезпеки. Звучить дуже знайомо, правда? Звісно, «прилетіти» може в будь-яку мить, однак це не означає, що зовсім немає причин і приводів почуватися щасливими. Кріпаки не обирали свого становища, — не менш знайомо, так? — але мають жити життя: працювати, закохуватися, народжувати дітей і лишатися гідними людьми.
Не лише страждали: кріпацькі історії успіху
На «підросійських» українських землях кріпацтво «узаконилося» за часів Катерини ІІ й було скасовано аж 1861 року — до речі, у рік смерті Шевченка. Ішлося не лише про майнові й трудові повинності чи обмеження свободи обирати місце проживання. «Дворових» можна було продати, поміняти, силоміць забрати з родини й завезти світ за очі, родини кріпаків — продати разом із землею, до яких вони були «прикріплені». Той-таки Шевченко у поемі «Кавказ» досить прямолінійно поставив знак рівності між кріпаччиною і рабством, саркастично відгукуючись на лицемірний указ 1842 року «О предании суду и наказаний российских подданых, которые будут изобличены в каком-либо участии в торговле неграми»:
…У нас! чого то ми не вмієм?
І зорі лічим, гречку сієм,
Французів лаєм. Продаєм
Або у карти програєм
Людей… не негрів… а таких,
Таки хрещених… но простих.
Тарас Шевченко, «Кавказ»
Іван Їжакевич «Кріпаків міняють на собак»
Сюжети продажу чи обміну кріпаків, хоч і нечасто, бачимо й на картинах українських художників ХІХ століття, наприклад, в Івана Їжакевича, який народився через три роки після скасування кріпаччини в Російській імперії. У картині «Кріпаків міняють на собак», до речі, насамперед вражає буденність того, що відбувається.
Історики можуть сказати, що це перебільшення, однак емоційно кріпаччина в Російській імперії сприймається як історія про рабство — не в останню чергу завдяки літературі, яка «підсвічує» найбільш кричущі випадки. Тож для того, щоб переламати упередження про безініціативність кріпаків чи приреченість їхньої боротьби за справедливість, слід дібрати контрприклади — і в українській літературі вони є.
Щоб швидко відчути вайб «кріпака-переможця», рекомендую оповідання Марка Вовчка «Викуп» і «Отець Андрій» (перша назва, під якою текст надруковано в «Народних оповіданнях», — «Знай, ляше!»). Обидва твори демонструють, що попри, м’яко кажучи, складні умови життя кріпаки можуть виявляти рішучість і сміливість, розум і хитрість, адже бачать і панів, і їхніх посіпак наскрізь. Останнє — оця іронічна втаємниченість у психологію панства — загалом риса героїв, а надто героїнь Марка Вовчка, рекомендую. Особливо вона притаманна персонажкам повісті «Інститутка» й оповідання «Ледащиця».
Дядько-оповідач із «Викупу» майстерно дурить жадібну пані, яка, вочевидь, заборгувала всім на світі, тож спішить отримати від кріпака, що прагне самовикупитися, бодай якусь суму. Його небіж Яків — по вуха закоханий у вільну дівчину і трішки наївний — ще не здатен осягнути всіх нюансів цієї оборудки, однак якось спромігся заробити силу грошей, аби звільнитися. Натомість оповідач розуміє всю неправильність ситуації — однак, що приємно, не збирається через це впадати в зневіру й розпач:
– Коли хочеш одкупитись — одкупляйся скоріше за триста; бо впослі й за тисячу не одкупишся. Яків мій зрадів та, як дурень з печі, в ноги їй геп! Дякує, бач, що його ж салом та по його шкурі!
Марко Вовчок «Викуп»
Ця історія закінчується щасливим шлюбом вільних людей — чим не зразок успішного успіху?
Інше оповідання Марка Вовчка, «Отець Андрій», демонструє зразок значно активнішої протидії несправедливості. Казенний селянин (тобто не панський, а «державний» кріпак) Тиміш закохався у вдовину доньку Оксану — панську кріпачку. Але, як на лихо, на дівчину накинув оком пан-ґвалтівник та й «забрав у покої». І що зробив Тиміш — може, намотав шмарклі на кулак та й прокляв тяжку долю? Де там! Та й Оксана готова була — із превеликим смутком — гепнути пана столом, аби тільки не датися в руки:
Тиміш зібрав парубків: «Братіки мої, товариші милі, поможіть мені!» Засіли вони недалеко панських будинків, за могилою, а як смеркло, підібрались під самі вікна; дивляться — стоїть Оксана і рученьки опустила; біла, як хустка, а пан оконом узявся в боки і сміється, і заговорює, далі за руку її… Вона як ухопила столик, що тут стояв, підняла над ним та так подивилась сумно, що, хлопці кажуть, аж нам серце похолонуло.
Пан оконом погримав і вийшов, а Оксану знов замкнув. Парубки наші кинулись, тільки дзвеніло скло в вікнах, вскочили в покої, вхопили Оксану та й помчали до отця Андрія.
Марко Вовчок «Отець Андрій»
Розлучати вінчану пару, якою стали закохані, пан не наважився, а отже, хоробрість і послідовна готовність боротися за власне щастя перемогли — із розгромним рахунком. Безапеляційна перемога добра в цій історії прекрасна — і це саме той «світлий бік», якого часто бракує у представленні теми.
Найкрутіший кріпак ever: батько Тарас рубає гнобителів і нам велить
І, якщо говорити про «успішних кріпаків», — ми досі злочинно мало згадували про Тараса Шевченка.
Ризикну ще раз процитувати широко розтиражовані слова «Присвяти» Івана Франка (цей невеликий текст Франко написав до 100-річчя Шевченка на замовлення — якраз для того, щоб визначити, ким став Шевченко для українців як нації):
Він був сином мужика і став володарем у царстві духа.
Він був кріпаком і став велетнем у царстві людської культури.
Він був самоуком і вказав нові, світлі і вільні шляхи професорам і книжним ученим.
Десять літ він томився під вагою російської солдатської муштри, а для волі Росії зробив більше, ніж десять переможних армій.
Шевченко лишається потужним образом боротьби за свободу — але також і self-made man, людини, яка досягла нечуваного успіху власним талантом і цілеспрямованістю. Шлях від сільської хатини до слави художника і, нарешті, символічної фігури, довкола якої об’єдналася нація, аж ніяк не був простим — але й точно не являв собою суцільне страждання. Це вповні підтверджують і щоденники самого Шевченка, і спогади сучасників про нього.
Тож загалом легко уявити Шевченка в такому амплуа, у якому його подає фільм «Безславні кріпаки» Романа Перфільєва (2020). У цієї стрічки сильний вайб тарантінівського «Джанго вільного» — власне, він розгортає ту саму тему звільнення раба, та й робить це в схожий чорногумористичний спосіб. Це альтернативна історія закоханого Тараса, який не лише самотужки вирятував себе й кохану, попутно навалявши всім народним кривдникам, яких побачив, а і, як належить, написав крутих віршів.
Основний меседж фільму, як видається, — у сцені «тренування», коли Тарас осягає головне: потрібно чинити опір. Покора й терпіння — чесноти, відплати за які в земному житті годі чекати. Фільм динамічний, злий і веселий — і так, ці безславні кріпаки показали своїм гнобителям, де раки зимують. Це історія не про жертв, не про мучеників — а про переможців. Подивіться, якщо раптом пропустили!
Образ Шевченка давно став надбанням масової культури, однак є, звісно, й серйозні спроби осмислити його з погляду сучасності. Як «тизер» цієї теми можу рекомендувати щемке й постмодерно-іронічне оповідання Владислава Івченка «І заплакав» зі збірки «Звіяні вітром бездержавності» («Темпора», 2019).
У цьому творі запропоновано цікавий погляд на Шевченка «в зеніті слави»: уже популярний — в українського-таки поміщицтва — поет стає пасивним співучасником жорстокості щодо кріпака. Під час бенкету дворового кріпака за дрібну провинність б’ють до напівсмерті — і Тарас за нього не вступається. У цьому поляризованому світі-бо ти можеш бути на якомусь одному боці: або тих, хто визискує й гнобить, або — пригноблених. Це усвідомлення болюче й цінне.
Схоже тему кріпаччини розкриває Богдан Рапп в оповіданні «Дівчина з яблуком» із тієї само збірки. Меценат Тарновський, добрий до митців, виявляється власником цілого гарему з кріпачок, який, ясна річ, приховує від товариства.
Штернберг заглянув у шпарину, і побачене приголомшило його. Тягуче світло від декількох свічок окреслювало розмиті контури жіночих тіл. Усього жінок було близько десяти, серед них він помітив і зовсім юні, ледь не дитячі силуети. Деякі мали на собі довгі сорочки, інші лежали повністю оголеними, розпластавшись, мов русалки, на березі водойми.
Богдан Рапп «Дівчина з яблуком»
Перед головним героєм, художником Василем Штернбергом, постає моральна дилема. Але чи взагалі можливо знайти прийнятний вихід із ситуації, коли твій добродій поводиться як рабовласник і ґвалтівник?
Страшна жіноча доля
Досі я свідомо не згадувала серіалів про кріпаччину на кшталт «Кріпосної» — цей контент зараз має сумнівний вигляд бодай з огляду на його російськомовність (до речі, серіал українською мовою мав би називатися «Кріпачка», адже кріпосна — це прикметник).
Передовсім обурює саме його російськомовність: події відбуваються на Чернігівщині, однак російськомовні геть чисто всі. У головних ролях — російські акторки. Не російськомовні — саме російські!
Хоч дія відбувається на Чернігівщині, творці серіалу переконані, що в ті часи всі в регіоні говорили російською. Крім того, головну роль тут послідовно виконують дві російські акторки. З огляду на такі обставини якось навіть незручно наголошувати, що серіал експлуатує всі можливі моторошні сюжети кріпаччини в лінії центральної персонажки і в такий спосіб ніби дереалізує, а отже, знецінює ці сюжети.
Однак, коли б душа просила — а просить же часом, з різних причин, — якихось страшних історій про долю жінки в ті часи, можна, знову-таки, звернутися до доробку Марка Вовчка («Одарка», «Козачка», «Панська воля» тощо) — чи до роману «Повія» Панаса Мирного, який дійсно має кілька еротичних сцен із присмаком садизму.
Не бійтеся: моральний компас авторів не збивається, пани — ті самі тварюки, яким ви зроду не співчуватимете. Навіть ті, які на позір здаються людяними й добрими, виявляються звичайним покидьками. Зокрема, у розділі ІІІ частини «У городі» («Повія») подруга головної героїні, Мар’я, розповідає про те, яку наругу чинив над нею поміщик, — але й про те, як вона фізично опиралася цьому нелюдському ставленню. Мар’я не йде до кінця, не добивається справедливості, довіряється іншому панові — і це, ясна річ, не призводить ні до чого доброго.
Було ж мені! Мене держать За руки, а він лютий, як змій, стрибає біля мене… «Лижи! язиком злизуй!» — гукає. Та кресь! — мене в один висок; підскоче з другого боку — та в другий! Збив мене — курці ніде клюнути!.. Заперли мене не в хату, а в саж. Цілий тиждень я там, як свиня, лежала. Кожного ранку, бувало, прийдуть, принесуть мені їсти — сухар цвілий та помиїв якихсь замість води. Отим і живи! Або оселедця дадуть, а води не дадуть… Згагою морять. А люди з двору зійдуться – хрюкають, регочуть. У пеклі не буде гірше, ніж мені тоді! І не пропала ж, дивись. Живуча, сучка, вдалася!
Панас Мирний «Повія»
«Повія», як на мене, взагалі незаслужено призабутий зараз твір. Це історія, з одного боку, про страшні обставини, що штовхають людину до поганих рішень, а з іншого — про «виворіт» оцих пансько-людських стосунків, у яких і «люди» постають геть не святими. Прийнято вважати, що Панас Мирний протиставляє розпусне місто селу, але насправді й на селі достатньо моральних виродків і слабкодухих, що воліють не помічати зла.
І так, «Повія» — це роман, де дія переважно відбувається в місті. Іронічно, що опублікована повністю вона була в той самий рік, що й «Місто» Підмогильного (1928), однак написана — майже на пів століття раніше. І в зображенні звичаїв і побуту умовного міського «дна», тієї сфери життя, де люди дозволяють собі реалізацію таємних бажань, це книжка значно гостріша й відвертіша.
«Жанровий підхід»: кріпацька містика та «погляд іззовні»
Любителям містики й фантастики різного штибу можуть «відгукнутися» історії, засновані на кріпаччині, фольклорі й жахах. Дійсно, той рівень зла, який зазвичай пов’язаний із темою, закономірно породжує, як відповідь і наслідок, і неспокійних привидів, і магічних помічників у справі помсти, і карколомні метаморфози обраних героїв.
Спробувати, чи підходить вам такий формат «кріпоти про кріпаків», можна на прикладі оповідання Богдана Лепкого «Старий двір» — воно вміщене, наприклад, у другому томі «Антології української готичної прози» («Фоліо», 2014). Принижені й мучені за життя «дворові» мстяться панам після смерті.
Отож, служила раз у дворі дівчина чудової вроди, ще краща від самої ясної панянки. А до панянки приїздив стольникович, женитися хотів, тільки воєводи боявся. Панянці подобався панич, а паничеві покоєва в око впала. Запримітила це панянка і стала знущатися над безталанною дівчиною. Казала себе чесати і драпала її, як кішка, казала шити й голкою в груди колола, казала чистити паркет і щіткою по голові била. «Щоб мені цей паркет був, як зеркало, щоб я в ньому могла побачити себе».
Дівчина чистила й чистила, а все ж таки, що зеркало, то не паркет. На тім паркеті вона собі ножем отак – о (тут зробив рух, що нагадував харакірі) і – кінець. А панночка мусить по ночах паркет за неї чистити, бо кара, прошу ласкавого пана, все-таки мусить бути, як не за життя, то колись…
Богдан Лепкий «Старий двір»
Відплата, втім, потойбіччям не обмежується: проти жорстокого панства селяни піднімають повстання. Цікаво, що ці події розгортаються не на «підросійській», а на «підавстрійській» українській території — і, як бачимо, звички панів тут були не сильно кращі. Хоч, можливо, розповіді про знущання панночок над дівчатами натхненні вже літературною традицією — тими-таки творами Марка Вовчка.
А «широкоформатну» фантастику про кріпаків можна знайти в романі польського письменника Радека Рака «Легенда про зміїне серце, або Друге слово про Якуба Шелю» («Видавництво Жупанського», 2023). Ця історія пропонує нам той самий «підавстрійський» варіант панщини, але очима польських «хлопів». І виявляється, що ситуація не набагато краща від тієї, до якої ми звикли в класичній українській прозі ХІХ століття: є і примусові відробітки, і жорстокі тілесні покарання, і ґвалт з боку панів — і тотальна селянська темнота й нелюдяність одне до одного.
Якуб Шеля — реальний історичний персонаж, ватажок антишляхетських повстань — тут зображений як людина, яка за допомогою чарів «перевернула світобудову»: стала із хлопа паном. І найтрагічніше в «Другому слові» те, що ніякого перевороту насправді не трапилося: учорашній «панський», сам возвисившись, здатний лише на мляві й непослідовні реформи, а найбільше йому кортить просто насолодитися раніше не знаними ситістю й достатком. У такому стані, природно, легше й набути вченості, і засвоїти певні ідеї, і навіть подискутувати про шкільну програму для хлопів — привіт тій тезі, із якої ми починали сьогоднішню розмову. Однак ситість і достаток — це цінність, якою аж ніяк не хочеться жертвувати.
– У якій, курва, школі? – роздратувався Рей. – Це вигадка загарбника, щоб смороду напустити в голови людей. Шляхта має власні школи. А хамству шкіл не треба, бо це вкидає хама в пиху, а австріяк для того хоче їх навчати грамоті, щоб на нас в округ доноси писали. Такий хам після школи може подумати, що всі люди рівні. Хам пану рівний – ото вже добре!
Радек Рак «Легенда про зміїне серце»
Натомість колишній пан Вікторин, гнобитель Шелі, буквально ставши ним, ладен на все, аби повернути своє. Отже, напрошується сумний висновок: перебуваючи всередині певної ситуації, людина не здатна її змінити, а опинившись «на кращому боці» — часто втрачає бажання протидіяти злу (чи знаходить собі виправдання).
Крім того, у романі чимало еротики, натуралістичних деталей, постмодерних алюзій і масштабних фантастичних картин — якщо не маєте фобії змій, не вагайтеся. Якщо боїтеся їх, все одно ризикніть: «Легенда про зміїне серце» того варта.
***
Кріпаччина — це дійсно похмура сторінка нашої історії, зокрема й історії літератури, але це не привід перегортати її не читаючи. Щоб розпізнати кривду й несправедливість, корисно дослідити її яскраві приклади — і побачити, що навіть із цим страшним становищем можна дати раду, якщо не втрачати стійкості й впевненості у тому, за що борешся. Навіть якщо здається, що сама світобудова проти тебе.
