Імперія у конвульсіях: рецензія на п’єсу «Агонія» Тані Калитенко

У письменниці, літературознавиці та докторантки Національного університету «Києво-Могилянська академія» Тетяни Калитенко вийшла нова книжка. П’єса «Агонія» на 170 сторінок — друга книжка у доробку авторки. Першою був роман із загадковою назвою «Антеро» — про малоопрацьовану сторінку нашої національної памʼяті — радянсько-фінську війну, в якій українці (хоч і часто не з власної волі) брали участь на боці імперії-завойовниці. Натомість новий текст про воєнний Київ, який вийшов у молодому видавництві Velorum Publishing, — це постколоніальна драма-фарс, оригінальна спроба позбутися імперського й радянського спадку завдяки столичним пам’ятникам, що оживають.

Якою вийшла п’єса Тані Калитенко, якими смислами наповнена й чому варта уваги читача, з’ясовуємо у рецензії.

У столиці оголошено повітряну тривогу, то тут, то там звучать вибухи, люди в укриттях співають «Як тебе не любити, Києве мій!». На авансцену виходять київські монументи, які й стають головними персонажами п’єси. Серед них — пам’ятники легендарним керівникам української держави у різних іпостасях, як-от києворуським Княгині Ользі, Володимиру Великому та першому українському президенту Михайлу Грушевському; просвітникам та проповідникам християнства Кирилу і Мефодію та святому Андрію Первозванному; пророку й кобзарю Тарасові Шевченку; захиснику Києва Архістратигу Михаїлу та засновникам міста Кию, Щеку, Хориву та Либеді; а також російському письменнику Міхаілу Булґакову і радянському військовому Миколі Щорсу.

Є тут іще з десяток більш і менш поважних монументів, які теж виконують певну роль. Є також хор, який співає суржиком, піддражнюючи усіх персонажів. Таке драматургічне рішення додає п’єсі комічності й сатиричного ефекту. Подібно до хору давньогрецьких драм, він репрезентує народ і низи суспільства, а у тексті Тані Калитенко ще й помічає хиби наділених владою пам’ятників.

Перед київськими монументами постає екзистенційна загроза: їх у будь-який момент може рознести на друзки вибухом російського снаряду або ще гірше: увесь Київ буде знищений через ядерний вибух, бо серед пам’ятників завівся російський розвідник. У пошуках зрадника, в атмосфері розгубленості й страху перед знищенням персонажі впадають в агонію — звідси й назва п’єси. Вони влаштовують вечірку — останню гульбу перед імовірним кінцем, на якій спробують викрити проросійських агентів. Та чи вдасться пам’ятникам відвернути загрозу ядерного вибуху?

П’єса складається із прелюдії, такої собі вступної частини, 15 дій та двох нульових дій — усередині й наприкінці тексту. Кожна дія розпочинається авторськими ремарками, яким притаманна неабияка поетичність і вправний добір слів. Коли за цією п’єсою ставитимуть вистави, глядач багато втратить, як не почує ремарки Тані Калитенко. Так, приміром, починається Дія 1:

Діють персонажі на площах і вулицях Києва. Великі металеві чи то гранітні пам’ятники легко мандрують містом, бо ж їм від бульвару Тараса Шевченка до Михайлівської площі, Подолу та дніпрових круч — рукою подати. Таким чином, місцем дії у п’єсі стають помітні локації, які охоплюють усю топографію міста:

Кожен розгорт книжки на полях оздоблений орнаментами, а з розгортанням дії на сторінках знаходимо більше десятка ілюстрацій персонажів і локацій: незворушної і могутньої княгині Ольги, суворого Михайла Грушевського або ж знищеної російської військової техніки на Михайлівській площі. Авторки цих ілюстрацій — Жара Ґорна та Ксенія Демченко.

Коли з’являється Пам’ятник Міхаілу Булґакову, стає очевидно, що він не заодно з іншими патріотично налаштованими персонажами. Під звуки вибухів він горлає: «Спасітєлі наши! Асвабадітєлі! Ну наканєцта, настало врємя унічтоженія фашитсткой зарази священним аґньом! Ви за всьо атвєтітє. За дєдов, за русскій Кієв!». А далі й поготів — погрожує усім ядерним грибом, аж давньоруська княгиня впадає у меланхолію. 

Пам’ятник російському письменнику уособлює імперську Росію та проросійський бік у п’єсі, а його репліки — це впізнавані наративи російської пропаганди. Це ж Булгакова радянські переписувачі й інтерпретатори історії записали як співтворця київського міфу, тоді як у нас є чимало інших текстів про Київ: «Місто» Валер’яна Підмогильного й «Записки Кирпатого Мефістофеля» Володимира Винниченка, а тепер ще й сучасні «Катананхе» Софії Андрухович й «Агонія» Тані Калитенко. Так само проросійським є радянський політик Микола Щорс. У п’єсі — дурник, який нескінченно повторює «Я — Щорс» у різних варіаціях, а більше ні на що не здатен. Вгадайте, яка доля спіткає цих двох!

Реальний пам’ятник Щорсу на бульварі Тараса Шевченка частково демонтували у грудні 2023-го. А як же Булгаков? Цілком логічно вкотре постає питання: чому реальні монументи російським і деяким радянським діячам досі існують у межах міського київського простору?

Між персонажами є певні родинні зв’язки. Княгиня Ольга є бабусею Володимирові Великому. Між ними точиться жартівлива суперечка: хто ж охрестив Київську Русь? Володимир колить Ольгу кпинами, мовляв, їй не вдалось, а він зумів. Михайло Грушевський зве Тараса Шевченка то дідом, то батьком. 

У п’єсі не обійшлося й без любовної лінії. Святий Андрій Первозванний закоханий у владну княгиню Ольгу, а вона (незбагненно!) — у філософа Григорія Сковороду. Так, окрім основної сюжетної лінії з Апокаліпсисом і російським агентом, з’являється ще й особиста історія пошуку: сильна жінка знаходить кохання й прагне добитися чуттєвої взаємності у філософа, якому важать речі ідейні й недосяжні.

Прикметно, що у п’єсі Калитенко жіночі персонажі виступають сильними постатями. Саме вони ставлять важливі питання собі й світові. Так, княгиня Ольга, яка вчинила розправу на древлянами, щоб помститися за коханого Ігоря, вимагає поважного ставлення і водночас намагається балансувати між високим владним титулом й власними почуттями — так, у княгині теж є почуття! Ольга серед іншого усвідомлює втрати війни й намагається їх осягнути: «Чи є сьогодні, чи існує завтра? Що робити з відібраними життями?». 

Помітною персонажкою є також сестра Либідь, якій присвячено аж два пам’ятники у столиці. Смілива язичниця кидає виклик Богові з питанням: як він допустив цю війну. А згодом, пізнавши свою сестру-близнючку із іншого пам’ятника, віднаходить у ній спільницю й споріднену душу.

Однак усю брудну роботу традиційно виконують чоловіки. Пам’ятник Миколі Гоголю, який свого часу зробив вибір на користь імперії,  розправляється з пам’ятником Міхаілу Булґакову. Так, авторка нібито відбілює репутацію Гоголю й дає йому можливість зробити проукраїнський вибір. З іншого боку, Сковорода разом з Андрієм Первозванним вирішують долю Щорса. А що, якби сильна княгиня Ольга зробила власний внесок у викриття ворожих агентів, а не була з головою занурена у свої душевні переживання? 

Письменниця Таня Калитенко вміло вловлює нерв воєнної реальності й відображає його у п’єсі. Так, наприклад, коли Київ оповиває абсолютна темрява, Ольга сходить з постаменту й готується до зустрічі зі Сковородою, мимоволі пригадуємо ночі, коли гасили усі вогні міста через пошкодження енергетичної інфраструктури.

Іншим разом від страху та невизначеності персонажі-пам’ятники стають підозрілими й вишуковують зрадника між собою, закидаючи одне одному участь у диверсії та розвідництві. Тінь підозри падає на Пам’ятник Миколі Гоголю. А Пам’ятник Григорію Сковороді сумнівається у доброчесності Пам’ятника Кирилу й спалахує сварка. Розпізнаємо тут алюзію на взаємодію між людьми у суспільстві, де є багато взаємних звинувачень і недовіри.

Крім того, авторка перетворює реальність на фарс п’єси. Хор стає носієм патріотичної попкультури. Він наспівує пафосно-патріотичні пісні й згадує символи цієї війни, наприклад, Пса Патрона й Джавеліни. Таким чином, Калитенко створює сатиру на надмірно показний патріотизм українського суспільства, який породив цілий пласт попкультури.