29 листопада 245 років тому народився Григорій Квітка-Основ’яненко. Чим письменник родом з ХVIIІ століття може бути цікавий читачам і читачкам у столітті ХХІ? Чим особиста історія і творчість Квітки мотивують і надихають сучасників? Які його твори зараз бачимо з таких ракурсів, про які автор, імовірно, не замислювався?
Спробуємо розібратися разом з літературознавицею Іриною Пасько.
«Був монахом, був артистом, був поетом, танцюристом!», або Цікаві досліди Григорія Квітки
Григорій Квітка, відомий під псевдонімом Основ’яненко, більшу частину життя провів у селі Основа під Харковом, на честь якого і назвався. Але це життя було неймовірно насиченим — із неодноразовими поворотами на 180 градусів. Біографія Квітки — це історія про те, що чудеса бувають і ніколи не пізно.
Наприклад, у дитинстві малий Григорій осліп — кажуть, через недбалість няньки до дитячого ячменю на очах. Зір дивом повернувся до хлопця, коли йому було шість років: мати повела його на прощу до Озерянської Богородичної пустині за тридцять верств (близько 32 кілометрів) від Харкова, і в храмі Григорій несподівано прозрів — побачив образ Богоматері. Принаймні так розповідають про подію біографи — кажуть, під впливом цієї пригоди Квітка до кінця життя був надзвичайно набожним. Це, однак, не заважало йому виступати із сатирою на духівництво.
До речі, про набожність: у дев’ятнадцять, звільнившись із дуже умовної військової служби, Квітка мав серйозний намір стати ченцем. Однак тоді його не благословили батьки — мовляв, ще замолодий для такого. У двадцять шість він усе-таки написав прохання про послушництво до Слобідсько-Українського й Харківського єпископа — і цього разу родина не стояла на шляху до зречення світу.
Іншою причиною могло бути бажання «не заважати» старшому братові Андрію: родинних статків не вистачило б на «достойне» життя для обох синів, а Андрій стрімко будував кар’єру в імперії і потребував грошей.
Причиною піти в ченці точно не була нехіть до любовних пригод: хоч молодий Квітка і писав, що «любить жінок як людей, а не як жінок», і таки довго зволікав із одруженням, він аж ніяк не був байдужим до протилежної статі. Кажуть, був одного разу такий закоханий, що саме лише ім’я коханої впливало на його рішення. Виконуючи обов’язки судді, почув, що позивачка — тезка коханої, тож одразу вирішив справу на її користь. Романтично, звісно, але не дуже професійно.
Послушником Квітка пробув близько року, але постригу так і не прийняв. Чому — достеменно не відомо. Натомість з 1806 року з головою поринув у громадські справи Харкова. Ким тільки не був: і організатором народного ополчення, і суддею совісного суду (тут розглядали цивільні справи), і головою палати суду кримінального, і предводителем повітового дворянства. А ще організовував професійний театр у Харкові, був одним зі співзасновників «Украинского вестника» і — директором танцювального клубу. Василь Каразін, який недолюблював Квітку, уїдливо написав: «Був монахом, був артистом, був поетом, танцюристом!» (написав російською, але менше з тим). Так, ніби бути різносторонньою особистістю — то щось погане.
А ще Квітка став одним із засновників Інституту шляхетних дівчат — благодійного навчального закладу. Одна із класних дам, Анна Григорівна Вульф, зрештою стала його дружиною.
До речі, щоб отримати дозвіл на шлюб із Анною, направленою до Харкова на роботу, довелося просити дозволу в імператриці. У світі кріпаччини ніхто насправді вільним не є.
Квітці було вже за сорок, нареченій — на двадцять два роки менше, але шлюб виявився щасливий і гармонійний — втілення тієї ідеальної «щирої любові», про яку пізніше напише в однойменній повісті. Це було кохання-дружба, повне взаємної підтримки й поваги. Можливо, саме під впливом дружини Квітка уже майже в п’ятдесят став письменником.
Квітка-Основ’яненко міг би стати рольовою моделлю і прикладом для наслідування для всіх, хто шукає себе довго і дебютує в неюному віці. Немає систематичної фахової освіти? Але є спостережливість і талант. Немає професійного досвіду? Але, зрештою, досвіду чисто життєвого не бракує! Спостерігаючи життя, Квітка викладав його на папері — майже без виправлень, начисто. «Добре роби — добре буде» — так назвав він одне з оповідань. І хіба не правда? Коротко й цікаво про інші повороти біографії Григорія Квітки можна почитати у нарисі Леоніда Ушкалова «Григорій Квітка-Основ’яненко».
«І звичайне, і ніжне, і розумне», або Повісті — це круто
Почнімо саме з цієї думки: повісті — це круто!
Повість — це менше, ніж роман, але більше, ніж оповідання. Повість дасть вам зрозумілу, зв’язну історію, не розтягнену в часі, не роздроблену на десятки сюжетних ліній. Повість — це осяжна кількість персонажів і притомний об’єм. Повість — це ваша розвага на вечір. Повість — це достойна ачівка на Goodreads, коли не встигаєте закрити річний челендж.
А Григорій Квітка-Основ’яненко — «батько української повісті».
Так, як і багато інших, Квітка починав писати російською — і досяг певного успіху в російськомовної аудиторії зі своєю прозою і драматургією. Існує припущення, що Микола Гоголь «списав» свого «Ревізора» з комедії Квітки «Приезжий из столицы», створеної на кілька років раніше.
Російськомовні писання Квітки висміювали темноту й тупість провінційного дворянства, авторство, попри псевдонім «Основ’яненко», швидко стало відомим — і, ніде правди діти, сусіди й знайомі письменника були не в захваті від такої слави. Мстилися, як могли: певний час Квітка лишався без посад, а отже, у фінансовій скруті.
«Марусю», magnum opus Квітки, прийнято називати сентиментальною повістю. Однак сам автор вважав свої твори реалістичними. Він бачив у людях саме такі риси: прагнення до духовної досконалості, чистоту «тонких» почуттів, глибоку мудрість. «Маруся» і «Щира любов» — це історії кохань настільки досконалих, що їм просто не судилося збутися. Вони уже тим ідеальні, що закохані — Василь і Маруся, Семен Іванович і Галочка — ніби одна людина, що була колись розділена і нарешті знайшла половину.
«Маруся» довгий час була твором, який представляв Квітку-Основ’яненка у шкільній програмі, тож сюжет вам точно знайомий: Маруся і Василь закохалися одне в одного з першого погляду, однак батько дівчини був проти, адже над Василем висіла загроза солдатчини. Життя в очікуванні чоловіка, який невідомо, чи повернеться (до того ж не із захисту рідної землі, а із чужої, імперської армії), — доля, якої мудрий батько для Марусі не хотів. Зрештою через збіг обставин усе завершилося вкрай печально.
Славнозвісна «Маруся», «Щира любов», «Сердешна Оксана» чи «Козир-дівка» — гарна альтернатива романтичному серіалу в історичних декораціях. Кохання і зрада, високі почуття й непереборні обставини, воля батьків і добровільне одруження з нелюбом!
І — не забувайте — оцінка на Goodreads: читати повість не так довго, як роман, а приємне відчуття саморозвитку точно буде — разом зі ще однією позицією до вашої полички прочитаного.
Страшне й смішне — і невідомо, що страшніше
Квітчині повісті, оповідання і п’єси впливають на український культурний контекст, навіть якщо ми й не завжди усвідомлюємо/знаємо про джерело впливу.
Найочевидніший приклад — «Конотопська відьма». Якщо відьма, то конотопська, правда? І це, власне, перша асоціація із містом. Далі йде переможна для українців і сумна для русні Конотопська битва, але відьма випереджає.
«Конотопська відьма» — це і сатира на ледачу й не вельми кмітливу козацьку старшину, яка давно вже зробилася «не та», і фольклорна фантастика із чарами, оманами й польотами в ступі (та й так, своїм ходом). Анафора «Смутний і невеселий» — тобто однаковий початок кожного з чотирнадцяти розділів повісті — цілком підходить на роль одного з найстаріших українських мемів. Якщо вас хоч раз питали, чого це ви такі смутні й невеселі, – це була, свідома чи ні, цитата з Квітки, нашого монаха-танцюриста.
У червні цього року студія Film.ua випустила тизер майбутнього фільму жахів «Конотопська відьма» — він нібито заснований на реальній історії мешканки міста з часів початку повномасштабного вторгнення. Зрештою, ми пам’ятаємо, що конотопські жінки обіцяли окупантам в ті дні. Фільм навряд чи матиме якісь перегуки із повістю Квітки-Основ’яненка — але саме така назва міцно прив’язує майбутню стрічку до літературної традиції. І повістю можна розігрітися в очікуванні — аж раптом якісь мотиви таки будуть?.. Скоро, до речі, у видавництва Vivat має вийти повний, без купюр і скорочень, текст «Конотопської відьми» — як обіцяють укладачі, вперше за сто років.
Між іншим, у «Конотопської відьми» є дві пізньорадянські екранізації. Не ризикну їх радити, однак фільм «Відьма» 1990 року — дещо крінжовий і не доступний для легального перегляду — можна подивитися для загального розвитку. Там є, наприклад, сцена, у якій сексуальне збудження «інакомовлять» через настовбурчення вусів. Навіть не знаю, як це коментувати.
І ще кілька слів про театр та кіно, щоб не повертатися до цього питання. Квітка написав низку п’єс — російською та українською мовами. «Шельменко-денщик» і «Сватання на Гончарівці» — часте явище в репертуарах українських театрів. Це комедії, і в обох є екранізації. «Шельменко-денщик» — історія про волосного писаря, який у попередній частині став солдатом (так, Квітка-Основ’яненка написав цілу драматичну трилогію про звичаї і вади сучасників). Українець Шельменко виявляється спритнішим і хитрішим за панів-офіцерів, пихатих і обмежених, — можливо, саме в цьому полягає секрет популярності цього твору.
Якщо спробувати переглянути «Сватання на Гончарівці» 1958 року (режисер — Ігор Земгано), можна ошаліти від того, яким колосальним був поступ гумору — і національної свідомості — з першої половини ХІХ століття. З одного боку, «Сватання» — це історія про тріумф любові: Уляна й Олексій поєднуються, хоч матір дівчини проти, а хлопець — кріпак. (Складається дивне враження, ніби для «доброго пана» Квітки, якого на схилі років гнобила кріпачка — коханка старшого брата, кріпацтво — взагалі не проблема.)
З іншого боку — це шикарний матеріал для дослідження комплексу меншовартості й національних травм: зрештою, найхитрішим і найдіяльнішим персонажем виступає зросійщений, напівосвічений Осип Скорик — дядько Олексія, відставний солдат. Вільний селянин Прокіп, батько Уляни, — гіркий п’яниця, жінка утримує родину сама, тож прагне багатства. Саме його пропонує заможний хазяїн Павло Кандзюба — за умови, якщо Уляна піде заміж за його сина Стецька. А Стецько, як на гріх, явно має вади розумового розвитку — і саме це стає джерелом комічних ситуацій.
У цій точці саме час зупинитися й подумати, наскільки людянішими ми стали — чи принаймні намагаємося стати. Як на мене, з перспективи сьогодення «Сватання на Гончарівці» — майже фільм жахів. Можете ризикнути.
Зомбі на селі!
Шок-контент: Квітка-Основ’яненко писав про зомбі до того, як це стало мейнстримом. Судіть самі:
Це «Мертвецький Великдень» — чудове оповідання про шкоду алкоголізму. Воно смішне й повчальне, а водночас, читаючи, розумієш, що авторові такі вдалося витворити саспенс: викрутиться Нечипір чи ні? Зможе уникнути розправи — чи доведеться поплатитися за свою необачність? Бо зомбі — теж люди, а це навіть небезпечніше, ніж якби вони були бездумними чудовиськами.
А ще, як і у «Сватанні на Гончарівці», у «Мертвецькому Великодні» зринає тема сильної жінки, яка із божою поміччю вчить свого чоловіка кулаками. Квітка-Основ’яненко цього не схвалює і нам не велить. Але описує із неприхованим задоволенням.
Перечитувати Квітку сьогодні — чисте задоволення. По-перше, він талановитий і майстерний. По-друге, його доробок вплинув на багатьох — від Тараса Шевченка до сучасників. І навіть якщо не в усьому погоджуєшся із його поглядами, сам факт існування його творчості — якісної і самобутньої — спростовує імперські міфи про якусь там «одвічну російськість» східних регіонів України. А все, що зміцнює нашу впевненість у собі як нації, – актуальне й потрібне.
