«Битись не можна відступити» — книжка про досвід військового й історії його побратимів, а також про велику внутрішню силу та переживання людини на війні
Ми помремо, обов’язково помремо, але не цього разу.
Павло Белянський, «Битись не можна відступити»
«Битись не можна відступити» — це нова автобіографічна книжка військового з позивним «Паштет», письменника, сценариста і співзасновника видавництва ветеранської літератури «ДІПА». З-поміж понад сотні оповідань та кількох романів найбільш відомі збірки у Павла Белянського — «Я працюю на цвинтарі» (2016) та «Бабуся вмирати не любила» (2023). Обидві автобіографічні: перша — про досвід автора як співвласника контори з виготовлення пам’ятників (до слова, екранізована), а друга — про історію його роду та людей Донбасу. «Битись…» — про досвід війни, який боєць Паштет досі переживає на службі в одному з батальйонів ЗСУ.
Символічно, що перший наклад книги згорів разом із багатьма іншими виданнями після влучання російської ракети у поліграфічний комплекс «Фактор-Друк» у Харкові у травні 2024 року. Усупереч цьому нещодавно книжка таки потрапила до читачів.
Яким вийшов роман Белянського й у чому його цінність — у рецензії.
Ілюстрація — фото з сайту hromadske
Документування реальності
«Битись не можна відступити» — це автобіографічний роман про російсько-українську війну, який виріс зі спостережень і нотаток військового, зроблених в окопах і бліндажах, під час бойових завдань та у хвилини затишшя. У передмові до книжки Павло Белянський зізнається, що якось під час мінного обстрілу на полі бою, коли вже здавалося, що це буде останній бій у його житті, він вирішив повсякчас писати про цю війну.
«…я пообіцяв Богові чи комусь там, угорі або внизу, де вже мене було чути, що як виживу, то щодня писатиму про нашу війну — чесно й відверто», — пише Белянський.
В основі роману — історії самого письменника та його побратимів. Без коментаря автора не розібрати, що з описаного у тексті відбулося насправді, а що — художня вигадка. Не так важливо, де пролягає ця межа, адже книжку «Битись…» можна сприймати як такий собі документ доби, який фіксує різноманітні досвіди військовослужбовців на війні: мотивацію їхньої боротьби, особистий шлях до того, щоби стати бійцями, поведінку в бою впритул до ворога й взаємодію з побратимами. А ще в романі знаходимо безліч історій та ситуацій, які, ймовірно, ледь не щодня проживають наші захисники і захисниці.
Окремі фрагменти у книжці нагадують есеїстичні нариси, що рясніють роздумами про природу людини на війні, страх, смерть і щастя. І хоча у назві книжки автор використовує затертий до дірок штамп із «вставте кому там, де треба», ні в кого не з’явиться сумнів, де вона має бути.
Розмаїття військових досвідів, або Одинадцять друзів Паштета
Окрім власного досвіду Белянського-військового, в книжку потрапили також історії десятків інших бійців. Одинадцятьом товаришам і товаришкам по службі присвячені окремі розділи книжки. Є серед них герої, за якими спостерігаємо буквально впродовж одного розділу, одного фрагменту з життя. Наприклад, Христина з позивним Мальва. Жінка пішла у військо, щоб знайти тата двом малолітнім донькам, але (спойлер!) вже у перші бойові дні її госпіталізували через психічний розлад.
Військовий Сверчок пішов на війну одразу після російського вторгнення, у свої 28 років. Чоловік змалку мріяв стати музикантом, і працюючи автослюсарем, подумки наспівував мелодії і вірив, що колись таки здійснить свою мрію. (Спойлер!) На жаль, Сверчок втратить слух на війні, але у нього залишаться побратими, готові будь-що допомогти.
Спокусливо припустити, що головний герой у книжці — сам Паштет. Та насправді тут немає єдиного центрального персонажа — так само, як у бою діє команда, відділення чи рота, так і в книжці у центрі опиняється група побратимів й посестер, які воюють пліч-о-пліч. Скелет роману тримається довкола кількох героїв — Тигри, Паштета і його найближчих побратимів: Марса, командира Чорного, Дуги, Сверчка та ще кількох.
Історія втрат і здобутків
Рефреном у книжці повторюється вираз про смерть: «Ми помремо, обов’язково помремо, але не цього разу», — який звучить водночас приречено та оптимістично. Адже смерть чигає на воїнів кожної секунди — в окопах, у посадках, на дорогах чи деінде. І водночас героям книжки щоразу випадає шанс пожити ще трохи, зробити щось іще.
Війна забирає життя у санітара Шведа та здоров’я в Орлика, яких росіяни у різний час підривають в «уазику» на піщаній дорозі. Коли на світанку, після тяжкої ночі протистояння з ворогом і очікування близької смерті, Дуга виглядає з окопа, то безгучно ловить ворожу кулю, але дивом виживає. (Спойлер!) Але смерть наздоганяє героя іншим разом.
Ілюстрація — фото Culture.pl
З книжкою Белянського стає очевидно, що травми і втрати війни — це не лише ті, що здобуті в бою, а й ті, що сталися після повернення з війни. Це забиті коліно й рука після п’яної сутички в барі по поверненню додому, як у Паштета, або раптова смерть після трьох днів упивання алкоголем у короткій відпустці, як у Марса. Мимоволі замислюєшся, як багато терпіння, взаємоповаги й любові нам знадобиться, щоб усі наші військові після повернення до мирного життя змогли зцілитися від контузій, постравматичних розладів і травм.
У романі бачимо, що на війні люди не лише втрачають — часом служба серед надійних побратимів та посестер надає життю нового сенсу. Так сталося з військовою санітаркою Танею із позивним Тигра. До повномасштабного вторгнення Росії у героїні було три причини для життя: син, чоловік і кафе в невеликому прибережному містечку. Жінці здавалося: якщо втратити щось із цього, то й життя втратить будь-який сенс. Кафе залишилося в окупації, чоловіка й сина більше не було поруч, бо Таня мобілізувалася. Виявилося ж, навпаки — з війною не страшно втратити те, що обтяжує (чоловіка, який знецінює кожен вчинок Тані), і можна набути те, що окриляє і робить щасливою, — справжнє кохання.
Страх — помічник і підбурювач
Белянський показує: найголовніший мотиватор і демотиватор військового — це страх. З одного боку, він захищає від необачних кроків і допомагає у викличні моменти. З іншого — страх стає згубою, якщо беззаперечно йому піддатися й забути про все інше. Не раз на сторінках роману виринають міркування Паштета довкола страху, не раз він намагається збагнути його природу, щоб певною мірою його приборкати.
«Страх може вчасно штовхнути на землю, щоб осколки від міни, що лопнула поруч, розсікли повітря, а не твою голову. Страх не дозволить заснути на нічному чергуванні та змусить уважно прислухатися до кожного шурхоту в темній лісосмузі біля твого окопу. Страх навчить порозумітися без слів, щоб тебе не засікли вороги. Страх, як хороший вчитель: потоваришуй із ним — і він відкриє тобі безліч корисних знань, посварися — і він завалить на першому ж незначному іспиті», — розмірковує Паштет.
Як справляються зі страхом персонажі роману? Хтось починає белькотіти про все на світі, не в змозі опанувати свою тривогу, як Дуга. Інші намагаються приховати страх або ж змиритися з ним, щоб не накликати біду, як Паштет. Та часом страх прирікає на безглузді вчинки, перетворюється на тваринне бажання втекти від війни. Так стається із командиром Чорним, який покидає побратимів і власні зобов’язання перед ними у виснажливий період перебування впритул до ворога.
Ілюстрація — фото unsplash
«Зловити блідого — значить дати найнижчому, наймерзеннішому, найсоромнішому твоєму страху вибратися назовні з найвіддаленішої комори твоєї нікому нахрін не потрібної душиці та зжерти тебе. Спочатку він тебе паралізує, як медуза паралізує малька, огортаючи прозорими щупальцями, потім затягує, засмоктує в себе, і ось ти вже всередині страху, і нічого не бачиш, ніби дивишся крізь слизьке медузяче черево, навколо самі лише каламуть і страх. І тоді ти стаєш небезпечним і для себе, і для тих, хто поруч. Бо, коли ти зловив блідого, тобою рухає лише одне бажання — вижити», — пише Белянський.
Життя військових: побут і настрої
«Битись не можна відступити» — це також книжка про побут військових, у якому задоволення базових людських потреб, таких як поживна їжа і здоровий сон, — це нечувана розкіш. А що вже казати про настирливе відчуття небезпеки у воїнів, яке виснажує органи чуття і притуплює вміння діяти обачно!
З роману військового бачимо, якою складною є бюрократична система армії, у якій на кожен папірець-документ треба мати ще один папірець-документ. Тут відразу спадає на думку роман про Другу світову війну Джозефа Геллера «Пастка–22», в якому сатирично описана неповоротка бюрократична машина підкреслює абсурдність війни. Так, уникаючи бойових завдань, льотчик Йоссар’ян симулює психічні розлади і доходить до межі: визнає себе божевільним, щоб за правилом № 22 не брати участь у вильотах; — але божевільний не може визнати власне божевілля, і героя ловлять на брехні. Якщо з романом Геллера бачимо безглуздість війни, то у тексті Белянського іронічні коментарі щодо армійських суворих законів стають способом примиритися з прикрою реальністю війни.
А ще у романі відчуваємо вайб людини на війні: пахне розчинною кавою, дешевими цигарками й мріями про те, що буде, коли всі після перемоги повернуться додому.
Книжка Павла Белянського цінна ще й тим, що з нею кожен цивільний отримує спеціальні окуляри з гіперчутливою оптикою і може побачити, як це — перебувати у зоні бойових дій: віч-на-віч із постійною екзистенційною загрозою для життя, де завтра може не настати, коли враз можна залишитися єдиним уцілілим в окопі чи посадці й втратити найближчих побратимів. Завдяки цьому роману можна бодай трохи відчути та зрозуміти, що відбувається безпосередньо на фронті й що переживають сотні тисяч чоловіків і жінок, які служать у Силах Оборони України.
Ілюстрація — фото The New York Times
Через велику війну ми потяглися до титанів світової літератури, які писали про досвід проживання війни у тилу чи на фронті, — Ремарка чи Гемінґвея. З текстом «Битись не можна відступити» та іншими сучасними книгами від українських військових і ветеранів, як-от «З любов’ю — тато» та «Мисливці за щастям» Валерія Пузіка чи «Полон» Валерії Нави Суботіної можемо скласти нову бібліотеку воєнних досвідів — про сучасну війну й знайомі нам контексти: спілкування військових і цивільних, боротьбу на фронті чи перебування у полоні. І попри прірву досвідів цивільних та військових, із такими книжками ми маємо шанс стати більш чуйними й близькими одне до одного.
