Попри свою нішевість і малотиражність зіни стають дедалі популярнішим форматом в українських мистецьких колах. Вони функціонують на перетині літератури, візуального мистецтва й журналістики, пропонуючи читачам текстові матеріали, фотографії, малюнки чи поєднання цих медіумів.
Що таке зін?
Зіни — невеликі самвидавні роботи, в яких тексти перемежовуються із зображеннями (світлинами чи малюнками). Вони можуть торкатися абсолютно різноманітних тем: фотографії, політики, психології, екології, сексуальності, моди. Їхня структура обумовлюється лише бажанням і баченням автора. Як говорить американська ілюстраторка Аланна Степлтон: «Єдине правило зінів у тому, що правил немає».
Сама назва зіну походить від скороченого magazine — «журнал» англійською. Кожен зін створюють по-різному: якийсь міститиме лише візуальні матеріали, інший — лише тексти; один друкуватимуть на фотопапері, другий — скріплять чи зшиють власноруч, тому чітко визначених вимог до нього немає. До створення їх можуть долучатись як професійні митці, так і аматори, висловлюючи в такому форматі цікаві думки стосовно різних життєвих явищ, які турбують. Зін також може стати рефлексією на вагомі для автора життєві досвіди й нагадувати особистий щоденник.
Зіни не є масовими виданнями й здебільшого призначені для вузького кола людей, які цікавляться певними темами. Наклад зінів зазвичай сягає щонайбільше 200 примірників.
У зінів також немає ISBN — універсального ідентифікаційного номера, — як в інших книжках чи журналах. Саме така ідентифікація дає можливість зробити видання унікальним, відрізнити його серед інших видань і обʼєднати в єдину систему книгорозповсюдження й інформаційне обслуговування. Не використовуючи ISBN, творці зінів наголошують на тому, що основна мета зіну — це творчість або артикуляція важливих тем, а не комерція.
Як відбувався розвиток зінів у світі та в Україні
Розвиток зінів відбувався паралельно зі зростаннями можливостей у поліграфії та знаковими суспільними зрушеннями.
1930-ий рік вважають часом, коли в Америці виходить перший в історії зін — науково-фантастичне видання «Комета» (The Comet). Його випускало Наукове товариство кореспонденції в Чикаго на чолі з редактором Реймондом Артуром Палмером. Однією з особливостей «Комети» був окремий розділ для листування, де читачі могли обговорювати питання науки, наукової фантастики та літератури.
Такі самвидави скорочено називали «фанзінами», оскільки теми, охоплені в них, були цікавими для окремих фанатських спільнот — нечисленних, але зосереджених на питаннях за своїми інтересами.
До 1950-их років зіни друкували з допомогою мімеографа — копіювального приладу, що працював шляхом натискання чорнила на папір через трафарет. Він був особливо зручним для розповсюдження зінів, адже призначався саме для видань із невеликими накладами. Надалі ксерокс витіснив мімеограф. Виробництво та розповсюдження зінів стали інтенсивнішими, а їхній стиль формувався як частина DIY-культури — «зроби сам» (do-it-yourself).
Зіни ставали дедалі популярнішими, оскільки давали можливість висловитися маргінальним групам суспільства. Наприклад, у 1947-му році зʼявився перший квір-зін — це був проєкт американської редакторки Лізи Бен під назвою Vice Versa. Насамперед вона хотіла подати зін як платформу, де представники ЛГБТ-спільноти мали можливість ділитися власними не проговореними на широкий загал досвідами через есе, поезію або ж читацькі листи.
У 70-их роках зіни стають головним майданчиком для панк-спільноти. Панк- і рок-гурти використовують їх як можливість розповісти про власну діяльність і оприявнити імена андеграундних, маловідомих музикантів. На першому номері зіну Bondage була обкладинка із зображенням гурту Sex Pistols, а в третьому випуску 48 Thrills! розказували про панк-рок-колективи: The Adverts, The Cortinas і Chelsea.
У 90-их і на початку 2000-их зіни артикулюють важливі політико-соціальні питання. Якщо в попередні роки автори знайомилися з форматом, досліджували, як на сторінках зіну можна висловити те, що їх турбує, то зараз вони усвідомили, наскільки потужним інструментом може бути зін. Так, наприклад, зʼявляються зіни Eyesore про урбанізм, який шкодить соціальному добробуту жителів міста, або лондонський Consented, на сторінках якого можна почитати тексти й роздуми про ментальне здоровʼя, травму біженця, расизм, деколонізацію тощо.
Українська дослідниця Вікторія Приставка влучно наголошує, що в Америці зіни виникли як творчий фан-об’єкт, що перетворився на інструмент соціальної та політичної боротьби. В Україні ж самвидав першопочатково транслював важливі політико-соціальні питання, а з часом трансформувався у творчі некомерційні видання.
І справді, ми можемо спостерігати відлуння зін-формату в захалявній книжечці Шевченка, яку він писав у засланні, або ж у брошурах політичних угруповань українських громадських діячів на початку ХХ століття. Під час дискусії «Культура зінів: розмова з художниками та видавцями» редактор Назар Шешуряк відзначає, що в українському контексті витоки зіну — це доробки письменника ХVІІ століття Івана Величковського, зокрема його збірки поезій «Млеко» та «Зеґар з полузеґарком», де поряд із зображеннями друкували курйозні вірші.
В України зіни стрімко випускали на початку 2000-их, серед яких переважали видання про музику. Зокрема, протягом чотирьох років функціонував зін «Аутсайдер» про різні явища світової музичної культури; Farfor, у якому були інтервʼю з панк-гуртами та іронічні діалоги про самвидав; електронний зін Music Wall про жанри музики від блюзу до металу.
Однак справжнього попиту український зін набирає лише зараз, коли самвидав зʼявляється на поличках книгарень і кавʼярень (Readellion, UTOPIA 8, First Point, The Crown), у галереях і мистецьких просторах («Асортиментна кімната», The Naked Books, бібліотека «Довженко-Центру»). На книжковому фестивалі Book Champions Weekend у 2021-му році відбувалася дискусія про зіни та їх можливий розвиток в Україні, а в червні 2023-го року в межах ХІ Книжкового Арсеналу Лабораторія сучасного мистецтва «Мала Галерея Мистецького арсеналу» відкрила виставку «(про)мови» у співпраці з Українською зін-спільнотою.
Засновниця Української зін-спільноти Саша Мураха коментує: «Хоч за кордоном зін-сцена довша й різноманітніша, проте в Україні, на відміну від європейських країн, дешевший друк, і виробництво зіну буде легшим. Окрім цього, ми ще можемо відстежувати й архівувати ті зіни, які в нас випускають, і починати відлік розвитку цього процесу».
У чому переваги зінів?
Через відсутність чітко окреслених вимог до зіну його можна створювати на будь-які теми, не обмежуючи себе у формах висловлення цих тем. Це можуть бути есе, поетичні твори, добірки фото, анекдоти, малюнки з підписами, колажі тощо.
Зазвичай митцям, аби брати участь у виставках і презентувати власні роботи, бажано мати попередній досвід експонування своїх творів, чого часто не вистачає початківцям. Зін дає простір для розвитку як професіоналам, так і людям, які тільки входять у мистецьку сферу. Будь-хто може стати дотичним до його створення й висловити специфічний, непроговорений чи цікавий досвід. Через це зін певною мірою є медіумом, що стимулює креативність і дозволяє кожному охочому відчути себе творцем чи співтворцем.
Якщо в митця є ідея щодо певного висловлювання, але він не знає, як його втілити, формату зіну — одне з рішень. У такій ситуації перевагою знову стає те, що автор може створити зін будь-якого розміру, з будь-якою кількістю сторінок, на різноманітні теми.
Художник Мітя Фєнєчкін називає зін «багатофункціональною річчю»: «Після багаторазового перегляду зін можна залишити собі й повернутися до нього через декілька років. Його можна покласти на столі у вітальні, щоб гості мали можливість заповнити незручні паузи між бесідами. Можна вішати на стіну як календар і гортати сторінки кожен місяць. Це крутий подарунок, а ще — рідкісна, красива, колекційна річ».
Митці можуть вибирати створення паперового зіну на противагу онлайн-виданням. Наприклад, співзасновниця зіну про поезію «Листок» (2017-2019) Тася Шпіль розповідає, що спочатку проєкт задумували як онлайн-платформу сучасної української поезії, де автори могли б реєструватися й публікувати свої тексти. «…Виявилося, що створення такого сайту займе понад рік. Тому ми вирішили зробити перший крок з кінця — почали видавати «Листок», поки сайт у розробці». У цьому перевага зіну як відносно легкого у виробництві формату порівняно з сайтами чи книжками.
Це також можливість швидкої, оперативної рефлексії стосовно якоїсь проблеми: ти можеш зробити зін із підручних матеріалів (паперу, олівців, кольорового скотчу, ниток тощо), самостійно склеїти чи зшити його, не витрачаючи час та інші ресурси на співпрацю з типографією або друк.
В умовах повномасштабної війни, коли фінансових ресурсів на видавництво чи друк обмаль, зін стає допоміжним варіантом, що не потребує значних затрат і дозволяє висловитися на важливі теми. Зокрема, й стосовно російсько-української війни, людських втрат чи окупації.
Хто створює зіни в Україні?
Зін: «ПДЄ» (персональний досвід єдності)
Єдина в Україні ініціатива, яка архівує, видає, презентує зіни та комплексно займається популяризацією такого формату. Ідея створити спільноту виникла восени 2022 року в засновниці Саші Мурахи: «Мій друг подарував мені самвидавний журнал Kyiv is Kyiv. Я тоді пройнялась ідеєю робити щось своє, бо не стикалася з таким форматом у попередній діяльності. Мені хотілося більше читати й досліджувати зіни, які видають в Україні, бо це не репрезентована в нас культура».
Найцінніше в проєкті — це спільнота, основна діяльність якої базується в телеграм-чаті й телеграм-каналі. На цих платформах учасники можуть обговорювати новинки зін-сфери, ділитися власними напрацюваннями, порадити друкарню або ж познайомитися із зін-мейкерами свого міста й сформувати разом із ними локальну спільноту.
«Зіни можна робити і без спільноти. Але вона закриває потреби обміну думками, валідації ідей, аудиторії, можливості долучитися до ініціатив інших, ідейної чи матеріальної підтримки, нетворкінгу, дослідження зінів», — говорять засновники Саша Мураха та Олександр П. Створюючи спільноту, вони керувалися уважністю до формату та людей, котрі вирішують працювати з ним: «Ми як суспільство цінуємо книги, цінуємо журнали та інші видання, і, думаю, маємо цінувати зіни. Голос автора в них набагато чіткіший. Така діяльність – це зазвичай низова ініціатива, яка показує, що бентежить людей. Над зінами автори працюють, виходячи з бажання щось створити, майже завжди без матеріального заохочення. Це робить їхні інтенції безкорисливими, і тому, можливо, більш щирими».
В Української зін-спільноти також є онлайн-архів, де вони збирають найменування виданих українських зінів, і план створити сайт як ще одну платформу взаємодії та комунікації між митцями. Візія спільноти звучить так: «Зін у кожен дім»: «Наш проєкт ніби проводитиме людину через світ зінів. Ми навчимо її читати зіни, робити зіни, знаходити їх. Певна регулярність, проте ненав’язливість, збереже з людиною контакт на довгий термін».
Спільнота є доволі відкритою, тому авторам, охочим до неї долучитися, не обовʼязково мати власний зін. Вони можуть підтримувати інших зіноробів і купувати їхні видання, долучатися до створення чиїхось зінів, надсилати свої ідеї чи PDF-версії зінів засновникам спільноти, які допоможуть у його реалізації чи презентації. «Час від часу в чаті пишуть: «я пишу тексти, мені потрібен ілюстратор» або «я ілюстратор, можу візуалізувати тексти». Так люди кооперуються, і в них починається спільний процес творчості», – коментує Саша Мураха.
Зараз у співпраці з Gareleya Neotodryosh Українська зін-спільнота організовує пілотний проєкт Zine beginning for makers. У його межах сім митців, котрі створюють зіни, зможуть отримати фінансову підтримку й видати власні примірники.
Саша Мураха додає, що формат зіну набуває актуалізації у воєнних умовах: «Зараз люди так багато всього переживають, і всі їхні досвіди й голоси варто підсвічувати. Їх цікаво послухати як нам, так і іноземцям, а, з мого досвіду, зіни викликають значний емоційний відгук».
- Видавництво «Гіпертелія»
Зіни: «Ммммм», «Видіння раю», «Таємниця», «Нижній світ», «Пригоди бджіл»
«Гіпертелія» була заснована Назаром Шешуряком у 2017-му році як домашнє мінівидавництво. У цьому проєкті було створено 20 різних видань — це і збірники графіки, і персональні проєкти художників, оповідання з ілюстраціями, тематичні альманахи, зібрані методом опен-колу, коли кожен охочий міг подати свої роботи.
У «Гіпертелії» також експериментують із презентаціями видань: були масштабні концерти авангардних музикантів, пікніки в лісі під класичну барокову музику з вінілових платівок, як-от під час презентації альманаху «Видіння раю». У Голосіївському лісі організатори влаштували вечірку, де нічого не відбувалося: слухачі збиралися, слухали класичну музику, дивились одне на одного й розходилися.
Засновник видавництва й редактор Назар коментує виробництво самвидаву: «Я завжди намагався робити всі видання максимально дешевими й простими. Підходи до зінів бувають різні: хтось робить повноцінні арт-буки з високим друком на дизайнерському папері, а от «Гіпертелія» — це щось швидке й просте, як рекламний буклет чи політична газетка для пенсіонерів».
Серед зінів, виданих у «Гіпертелії» є антиутопічні оповідання Катерини Лебедєвої «Пригоди бджіл» про «пересувну пасіку, пошуки дощу, секс і смерть»; зібрання робіт молодих українських художників і художниць «Видіння раю» — рефлексія на тему райських кущів, видана в розпал пандемії; «Ммммм» — про недомовлене, несформульоване й невизначене. У 2023-му році в «Гіпертелії» вийшло лімітоване видання «Таємниця», накладом у 5 примірників, яке є ручною роботою.
Зін: захалявна книжечка з улюбленими словами українською
Українська мисткиня Марія Матяшова зазвичай працює з відео, перформансами, інсталяціями, тож захалявна книжечка — її перший зін. Він створений як невеликий нотатник, до якого можна записувати свої улюблені слова українською мовою: «Письмо від руки дозволяє спробувати слово не лише на звук, але й, умовно, на дотик. Звернути увагу на його форму. Одні слова більше подобається чути та промовляти, а інші — писати», — говорить Марія.
Спочатку мисткиня нотувала слова в телефоні, але потім усвідомила, що до них потрібно проявити «інше, більш чуйне ставлення»: «З паперу та ниток я зшила блокнот розміром 6х8 см. Зовсім малий, подібний до тих, що Тарас Шевченко робив у засланні, аби записувати туди вірші й ховати їх від наглядачів. Завдяки крихітному розміру його зручно скрізь носити із собою. Зустріли слово, уподобали його, дістали з кишені книжечку, узяли олівець і записали слово».
Сама захалявна книжечка — можливість акумулювати милозвучні українські слова й таким чином помічати та фіксувати красу мови. Наразі існує три захалявні книжечки: одну авторка створила до одеської виставки «Що можна втратити, що можна зберегти» в рамках фестивалю «Поруч» (березень 2023), де запрошувала глядачів експозиції записувати до книжечки улюблені українські слова; другу виграла її подруга за донат на ЗСУ, а третя мандрує Німеччиною, де разом з низкою інших українських зінів експонувалася на виставці в Боні.
У зіну, окрім можливості інтеракції, є перспектива поширення — мисткиня заохочує українців створювати свої захалявні книжечки й фіксувати туди улюблені слова. Марія також ділиться, що вже розпочала роботу над двома наступними зінами: в одному розповідатиме про себе, а в іншому досліджуватиме дитячі ігри.
Зіни: «Мої МАФи», «Нова Каховка окупована», «Воєнний щоденник»
Художниця Вікторія Розенцвейг зазвичай працює в графічних техніках, тому деякі її зіни виникали з серій графічних робіт. Так сталося й із «Нова Каховка окупована» — зіном-щоденником, у якому авторка послідовно фіксує знакові для себе переживання в просторі окупованого росіянами міста. «25 лютого. Залишки снаряду в центрі міста». «19 березня. Пусті полиці АТБ». «29 травня. Якийсь дідусь працює на дачі, а над головою летять ворожі вертольоти».
Зін виник із однойменної серії графічних робіт, яку хотіли експонувати на одному з фестивалів у Києві. На той час Вікторія перебувала за кордоном разом із серією, тому для зручності транспортації зібрання картин перетворилися на зін. Один із меседжів зіну — показати зворотну сторону новин, за якими ми постійно спостерігаємо, адже за статистикою обстрілів, втрат і знищених міст ховаються численні людські історії, переживання.
Схожим тематично стає наступний зін художниці — «Воєнний щоденник», де вона обʼєднала всі свої нотатки, замальовки й фотографії, створені весною 2022 року, на початку повномасштабної війни.
У виробництві «Воєнного щоденника» виникали труднощі: «За ідеєю, на фото мала накладатися напівпрозора сторінка, і це можливо було реалізувати тільки скріплюючи листи спеціальною скобою. Кожна сторінка ставала окремим листком, а не розворотом, як зазвичай. Не всі друкарні бралися за це, не у всіх були скоби, які мені підходили. Але врешті, усе вдалося реалізувати».
Щоденникові зіни є важливими форматами в повномасштабній війні, оскільки дозволяють працювати з фіксацією подій і памʼяттю. Хоч це особисті рефлексії авторки, проте переживання спільного травматичного воєнного досвіду дає читачам знайти релевантні для себе емоції. Чи стане цей щоденник фіксацією життя рідного для нас міста: здається, у війну немає чужих? А можливо, він чітко висловить те, чого ми самостійно не змогли сформулювати, перебуваючи в таких же умовах, затиснуті в російській окупації?
«Мої МАФи» пропонують уже іншу оптику стосовно взаємодії з міським простором. Це зображення різних МАФів у Новій Каховці та Києві. Така тема надає певного відчуття затишності й чогось знайомого, адже це МАФи, які можна зустріти по дорозі на роботу, біля зупинок громадського транспорту, навпроти своєї школи чи університету.
Наступний зін Вікторія планує реалізувати, також орієнтуючись на серію графічних робіт. Він стане осмисленням різних атрибутів і спогадів із дитинства.
Зіни: «Святе Сакральне Святкове», «Зін 2021»
Художниця Оля Єрємєєва працює з темами тілесності, травми й часу. Найяскравіше цю проблематику можна простежити в «Зіні 2021», де її автопортрети комбінуються з фотографіями мертвих тварин і птахів, а також із поезією.
«Це зін про мій депресивний епізод. Дуже емоційна та сентиментальна робота, яка загалом торкається переживання депресії, бажання смерті, що візуалізується в зображених птахах і тваринах, трансформація краси під час смерті», – каже художниця. Спроба вмістити власне тіло та тіла тварин в один контекст підкреслює субʼєктивність сприйняття теми, її наочне втілення в навколишньому середовищі, поза рамками своєї тілесності.
У роботі з зінами Олю Єрємєєву певною мірою надихала співпраця з «Гіпертелією», куди вона надсилала свої малюнки та фотографії.
У грудні в Малій Галереї Мистецького арсеналу Оля презентувала новий зін «Святе Сакральне Святкове» — збірку світлин українських фотографів, які зображують проведення українських традиційних і сакральних свят різних сезонів. Формат зіну стає можливістю архівувати прояви цих свят і показати, як у кожному з них поєднуються традиційні та сучасні елементи.
Надалі у форматі зіну художниця хотіла б порефлексувати на тему сексу під час війни: «Хоч я постійно кажу собі, що більше не збираюся нічого верстати [сміється], останнє, про що я думала, що було б прикольно зібрати історії людей про секс під час війни. Іншого формату, окрім зіну, я для цього поки не уявляю, бо він дуже інтимний і компактний».
Зін: «Гостинець»
Ідея створення «Гостинця» виникла в художниць весною, на початку повномасштабного вторгнення, коли Лада Вербіна перебувала на Закарпатті, а Тамара Турлюн у Києві. Мисткині хотіли створити спільний проєкт, який би підтримав їх емоційний стан і водночас відгукувався іншим, був близьким українському суспільству. І Тамара, і Лада раніше працювали з темою їжі, тому й вирішили вибрати її для подальшого опрацювання.
«Гостинець» досліджує українську культуру за допомогою пошуку й архівації сімейних рецептів, фотографій страв та історій про їжу з різних регіонів України. Зін показує розмаїття української гастрономії, завдяки чому можна простежити тяглість наших традицій. Процеси приготування їжі ставали не лише способом зібрати сімʼю за столом, щоб насититися фізично, але й провести час разом, передати родинні звичаї, поговорити про побут і міжособистісні стосунки.
Зін містить рецепти, які Тамара й Лада отримали від рідних і близьких. Для авторок кожен опис страви зберігає значення дому та родинної спільності: «Рецепти записані слово в слово з розповідей людей, які готували за ними, тобто з усією їхньою розмовною лексикою й інтонаціями, щоб залишалося враження занотованої оповіді. На нашу думку, це створює ближчий досвід взаємодії із зіном. І рецепти не є якимись дуже далекими й складними, а просто сімейними, особливими для кожного». Тут можна знайти, як приготувати різдвяні імбирні пряники, помідорний салат із цибулею, пиріг «Бандерівський», паску з пташками…
Тамара створювала оформлення для зінів — пакети для випічки, на кожному з яких вирізала невелику витинанку, а Лада зшивала весь наклад «Гостинця». Останнє оформлення зіну допомагала створювати дизайнерка Галя Вергелес з видавництва «Буця». Презентували зін у галереї thesteinstudio.
Зін: «Колективні фантазії та восточные ресурсы»
Зін кураторки Наташі Чичасової та художниці Катерини Алійник органічно зʼявився під впливом непроговорених досвідів, викликаних російською окупацією їхніх рідних міст 2014-го року. Наташа родом із Донецька, Катерина — з Луганська, і діалоги двох мисткинь — це намагання не знайти відповіді, а оприявнити питання, які їх хвилюють: «Наші досвіди схожі і дуже різні водночас, але ми вдвох через фантазії та уяву намагаємося продертися до міст, близьких і далеких…»
Тексти зіну осмислюють питання дому, його втрату, готовність повернутися до міста свого дитинства. Авторки запитують: «Чому ми постійно ніби вибачаємося за те, що родом з Донбасу?», «А ти готова повернутися додому, в Луганськ?», «Як ти думаєш, якщо ми не встигнемо розповісти про наш досвід, повʼязаний з окупацією, до визволення територій, то він стане outdated?» Катя Алійник говорить, що таких питань без конкретних відповідей у тексті буде багато: «Та ми й не намагаємося знайти відповідь, а більше зосередилися на своїх почуттях». Розповіді доповнюються фотографіями, знятими Наташею та Катериною.
Сам зін мисткині створювали під час резиденції «Коли оповідь було перервано?» у Карпатах та вперше експонували на виставці «За деревом дерево» в «Асортиментній кімнаті». Попри те, що це осмислення індивідуального досвіду авторок, чимало переживань відгукнеться читачам, особливо в умовах повномасштабної війни, коли кожне українське місто відчувається рідним.
Зін: Blueprints
Читачі можуть знати Мітю Фєнєчкіна як ілюстратора книжки Олександра Михеда «Позивний для Йова: Хроніки вторгнення» від «Видавництва Старого Лева». Митець також працює з форматом зінів: спочатку він створив серію малюнків для зіна з віршами харківського поета й музиканта Олега Каданова, згодом випустив власний зін Blueprints.
Історія роботи над Blueprints почалася випадково: Мітя замовив не той колір олівців, і йому приїхала коробка з олівцями іншого, синього, кольору. Тоді за допомогою них митець вирішив спробувати намалювати щось поза контекстом повномасштабної війни: «Я намагався її уникнути, але, урешті-решт, зʼясувалося, що це неможливо і реальність пробивається звідусіль».
Blueprints — невеликий за розміром восьмисторінковий зін із сюрреалістичними ілюстраціями, де малюнки перемежовуються з лаконічними нотатками. Саме підписи дозволили обʼєднати створені Фєнєчкіним роботи, які спочатку не були повʼязані між собою.
Хоч ілюстрації і сюрреалістичні, вони відгукуються на повсякденну реальність війни: бачимо на тлі багатоповерхівок підняті в небо машини й піаніно — символи динамічного руху міста, яке пульсує, у якому розгортається життя, попри обстріли й втрати; а ось старенькі бабуся й дідусь тримають у руках годинники з піском, і біля них напис: «Ми не звертали уваги / Ми перетворювалися на каміння».
Зін: «смт суржик»
Стосовно «легітимності» суржику досі сперечаються чимало українців, тому «смт суржик» відгукнувся багатьом читачам. У ньому різні автори й авторки, знайдені в процесі опен-колу, рефлексують на тему суржику в їхньому житті: наскільки часто вони використовували його в дитинстві, які асоціації він викликає, до яких кумедних або щемких ситуацій він призводив.
Редакторки Женя Степко й Марина Я та дизайнерка Саша Чорна давно задумували створити спільний проєкт. Дівчата навчалися разом у Києві на факультеті видавничої справи та редагування й нерідко потрапляли у випадки, коли їх соромили за суржик: «Це заставило нас спочатку протестувать — навмисно приносить на пари художні твори суржиком, досліджувать суржик в курсових роботах. A пізніше ми почали рефлексірувать».
Так у Львові під час посиденьок на кухні й тригодинного брейншторму народилася ідея щодо зіну про суржик. На етапі опен-колу команді надіслали чимало текстів і фотографій, завдяки чому засновниці побачили шалену зацікавленість тематикою видання. Найважчим був етап виробництва, оскільки треба було вибрати типографію і доречний до настрою зіну тип друку.
Команда «смт суржику» встигла отримати чимало відгуків від тих, хто встиг прочитати зін. Деякі з них були ніжними й дружніми, деякі — критичними: «Люди, особливо ті, хто теж родом з регіонів, говорили, що, як і ми колись, начинали рефлєксірувать своє походження, роздумувать, як його можна в собі тримати і не дати розсипатися під давлєнієм єжеднєвності. Були й ті, хто зін політизували і говорили про діскурс навколо суржика, як про роботу з “мовою пригнічених”. Рожденіє додаткових культурних і політичних пластів над зіном про значіму соціальну проблєму чи феномен — одна з самих важних задач для создательніц чи создателей такої публіцистичної форми».
Зін: «Грішниця»
«Грішниця» — це перший еротичний арт-зін в Україні, який порушує питання сексуальності, гендерної ідентичності, інтимності і те, як їх можуть репрезентувати в сучасному світі. На його сторінках у різних випусках містилися картини, фотопроєкти, арт-перформанси й навіть роботи тату-майстрів. Видавати зін українська художниця Julie Poly почала в червні 2020-го року.
«Ми починаємо пізнавати себе та свою тілесність, коли вперше бачимо своє зображення у дзеркалі. Розуміємо, що це ми, досліджуємо свою сексуальність спогляданням. У підлітковому віці ми досліджували власну сексуальність, наприклад, через ігри: карти на роздягання чи «пляшечку» на поцілунки. Це цікаво. Тому зробити журнал чи проєкт, повністю присвячений еротиці, стало логічним продовженням моєї зацікавленості цією темою», – говорить мисткиня.
Третій, крайній, випуск зіну зосереджувався довкола теми інтимного спілкування під час війни: які його прояви, етичні рамки та як умови постійної небезпеки трансформують його.
Зін: «Містер Травчик»
Тема зіну видається особливо актуальною на тлі дискусії стосовно легалізації медичного канабісу. «Містер Травчик» розповідає про канабіс, руйнуючи стереотипи про цю речовину та знайомлячи читачів з історією його заборони й використання. Розповідь поступово представляє намальованих авторкою персонажів і їх історії у 20-ти випусках, кожен із яких має свою обкладинку.
Тамара ділиться: «Мене тривожить той факт, що речовини з відомими шкідливими властивостями, такі як нікотин та алкоголь, залишаються широкодоступними, тоді як канабіс — поза законом».
На створення зіну Тамару Сафарову надихнув і особистий досвід: «Як жінка, що має синдром полікістозу яєчників, я відкрила для себе канабіс як терапевтичний засіб. З огляду на обмежену наукову дискусію на цю тему, мій підхід, заснований на власному досвіді та самоосвіті, став ключовим у розробці зіну».
«Містер Травчик» створений у форматі коміксу, що дозволяє в легкій, грайливій формі говорити про складні, важливі речі. Для цього Тамара прописувала діалоги, створювала сценарій і промальовувала персонажів.
Реалізації зіну сприяла підтримка берлінської дизайн-студії DTAN, якій сподобалась ідея, і їх співробітники запропонували безкоштовно надрукувати зіни. Так вийшов наклад англійською мовою. Український наклад побачив світ завдяки київській студії Risodentsia.
Майбутнє зінів
Це далеко не повний перелік українських митців і мисткинь, які працюють із зінами. Чимало творів зін-митців ще належить презентувати, дослідити й акумулювати. Попри можливість створити зін самостійно, українські митці нерідко потребують фінансової підтримки для друку, необхідного обладнання, а також місць, де можна презентувати чи обговорювати власні роботи.
Неабиякий потенціал цього формату доводить і те, що видані зіни змусили читачів відрефлексувати певні питання, оприявнити їх у суспільному дискурсі. Цінно, що будь-хто може долучитися до створення чи популяризації зінів, незалежно від власної освіти, знань, попереднього професійного досвіду.
Як говорить засновник «Гіпертелії» Назар Шешуряк: «Зіни видаються тиражами, а отже, мають радувати не тільки автора; вони потребують читачів, їхніх очей і рук. Тому найкраще, що можна зробити для підтримки зіноробства — це купувати зіни, читати їх і передавати далі. Підтримуймо зінообіг у природі!»
