Хоча чимала частина сучасних українських мистецьких діяч_ок є частиною ЛГБТІК+/квір-спільноти, тема квірності не звучить як основна в дискурсі сучасного українського мистецтва (в розмовах, виставках і текстах). Чому? Це питання мене, як молоду кураторку, не полишає. Обурює, нервує, конфузить.
У цьому контексті цікаво, як українське мистецьке поле прожило цьогорічний Прайд-місяць. Цей період, як зелене світло на світлофорі, ніби дає дозвіл на квірні події у нашому суспільстві, де саму тему порушують назагал ще досить зрідка.
Пропоную разом розв’язати Задачу про Місяць Гордості в українському мистецтві.
Дано:
Існує чимало низових ініціатив, які ще з дев’яностих — початку двохтисячних працюють із квірністю. Водночас більшість інституцій оминає цю тему. Малочисельні прогресивні — не уникають, але й не поміщають її у центр своєї діяльності. Значна частина сучасних художни_ць та інших мистецьких діяч_ок — квіри.
Умова:
Місяць Гордості у прогресивних країнах — час для святкування внеску квір-спільноти в мистецтво, науку, політику. Європейський курс України передбачає, що вона має бути прогресивною — такою, що визнає працю (також культурну) всіх груп суспільства, надає можливість прозвучати всім голосам.
Знайти:
Що відбудеться? Які з’являться виставки, події, тексти? Яку роль відіграють інституції, незалежні галереї, куратор_ки, низові ініціативи й громадські організації? Чи будуть події відкритими та доступними? Який вплив матиме політичний контекст?
Виставки
Першою виставкою червня 2025 була анонсована «Ми тут» у Харківській муніципальній галереї (ХМГ) за кураторства Дарії Герасімової та Євгена Даниленка, що зосередилася на «особистому та інтимному пласті квір-творчості». В анонсі вказано, що проєкт — «колаборація ПрайдХабу (громадського центру для квір-спільноти Харкова) та АРТпідвалу Муніципальної галереї у Прайд-місяць навколо ідей рівності, прийняття та гордості». Були представлені в основному молоді та не дуже відомі ми_сткині (більшість — жінки).
Роботи Сергія Ромашка, виставка «Ми тут», ПрайдХаб, Харків, червень 2025. Фото: Ксенія Шаповалова. Надано ПрайдХабом та Муніципальною галереєю
Те, що одна з ключових харківських мистецьких інституцій ініціювала проведення виставки, яка протривала весь Місяць Гордості, позначає позитивну тенденцію. Показово, що це єдина виставка цього червня, яка відбулася з ініціативи інституції.
З іншого боку, навіть від такої на перший погляд масштабної події віє підпільністю. Експозиція насправді стартувала не в ХМГ, а в Прайд Хабі, де проіснувала три тижні, а потім на два дні перемістилася до АРТпідвалу ХМГ у рамках дводенного Квір Арт Фестивалю. ХМГ має два простори: основну залу та АРТпідвал. Постає питання: чому не можна було провести цю виставку в основній залі? Чи така імпреза може існувати лише у власне-квір просторі або в підвалі?
Розвіска була традиційною, галерейною — відчувався намір показати щонайбільше робіт, орієнтація на розв’язання проблеми невидимості квір-мистецтва.
Наступною анонсували «Серце, що б’ється: фокус на квір-мистецтві України» в Музеї гомосексуальності (Schwules Museum) в Берліні, куратори Антон Шебетко й Марія Вторушина.
Виставка «Серце, що б’ється: фокус на квір-мистецтві України», Schwules Museum, Берлін, червень 2025. Надано Антоном Шебетком
«Музей гомосексуальності в Берліні є визнаною дослідницькою інституцією. Це справді серйозний вислів для більшої обізнаності про Україну у світі, факт культурної дипломатії. “Серце, що б’ється” — проєкт, у якому перфектно збалансовані просвітницька та візуальна складові, інформативний та атрактивний водночас. Важливо, що в ньому проявлена й тема українських військових ЛГБТІК+», — підкреслює в особистій розмові член Міжнародної асоціації критиків мистецтва AICA Костянтин Дорошенко.
Роботи Аліни Клейтман та Яна Бачинського, виставка «Серце, що б'ється: фокус на квір-мистецтві України», Schwules Museum, Берлін, червень 2025. Надано Антоном Шебетком
Той факт, що вийшло показати 13 українських квір-ми_тців (більшість — чоловіки) різних поколінь у рамках великої музейної дослідницької експозиції, яка пропонує поглянути на квір-мистецтво з України в нашому історичному та політичному контексті, використовує відеоарт, інсталяцію, — без сумнівів, величезне досягнення. Показово, що частина експонатів надана Колекцією Бориса і Тетяни Гриньових. Ця інституція підтримує участь України у Венеційській бієнале, передала роботи до української колекції Центра Жоржа Помпіду.
Але чи не важливіше створювати такі виставки, що додають нову перспективу на наше минуле, стверджують існування в нашій історії квірності (Агатангел Кримський, Сергій Параджанов, Ігор Диченко), вдома? Чому ми їдемо з такими сильними проєктами за кордон? Хіба неможливо реалізувати подібне тут?
На це питання частково відповідає історія наступної анонсованої виставки: «Що таке квір?» від проєкту «Власна Кімната», низової ініціативи, що працює з молодим жіночим та квір-мистецтвом, за мого кураторства. Виставка мала статися 7 червня на КиївПрайд Парку, масштабній квір-події, організованій ГО «Київпрайд» на ВДНГ. Однак подію і, відповідно, виставку скасували, зокрема — через спротив Національної поліції проведенню квір-активностей на ВДНГ з огляду на безпекові ризики.
Довелося шукати іншу локацію — нею стала маленька галерейна кімната в барі «Карма» на Бесарабці. Ми експонували роботи молодих квір-художни_ць, здебільшого жінок. Кураторською метою було проявити множинність квір-мистецтва як такого, що не є монолітним чи однорідним і не має обмежень — ані тематичних, ані формальних.
Роботи Комахи, виставка «Що таке квір?». Бар «Карма», Київ, червень 2025. Фото: Анна Ташева
Зі сторони бару надати простір для квір-виставки в центрі Києва — це велика підтримка. Можливість винести тему, роботи, дискусію за межі бульбашки на цілих два тижні, запропонувати діалог у загальному соціальному просторі. З іншого боку, бар у підвалі — знову підпільність. Збіг чи тенденція?
Випадок з відміною події на ВДНГ — приклад неможливості існування мистецтва поза контекстом суспільства та часу. У сучасній Україні, попри інтелектуальність та прогресивність бульбашки, що існує навколо актуального мистецтва, досі присутній суспільний контекст гомофобії. Не тільки фрагментарної, окремих осіб, а й інституційної, вкоріненої у державних структурах. Організатор_кам потенційної виставки квір-мистецтва доводиться думати не тільки про концепції, експозиційні рішення, публічну програму, а також про реальну загрозу фізичній безпеці гостей, робіт та простору.
Однак хочеться перейти до чогось світлішого. Такий привід дає «Жінка любить жінку» — дводенна виставка кураторок Алі Сєгал і Олі Єрємєєвої, співпраця квартирних галерей «Кручі» та «Білоруська, 1».
«Ця виставка — ода любові до подруг, коханок, колежанок, рідних та далеких. У цьому проєкті ми вдивляємося в різні форми, відтінки та варіації любові жінки до жінки — стосунків, що живуть найглибше і вростають у нас на все життя», — пишуть Сєгал та Єрємеєва. Кураторська концепція дозволила створити багатошаровий вислів, який багато хто зміг почути, відчути приналежність.
Пам’ятною частиною виставки став сильний перформанс Алі Сєгал і Ані Шевченко, який віддзеркалив кураторську концепцію і об’єднав досить різні практики залучених художниць. Прикметно, що ця виставка стала єдиною, яка мала концепт, відмінний від суто репрезентації квір-мистецтва.
Роботи Тамари Турлюн, виставка «Жінка любить жінку»; перформанс «Кусання» від Ані Шевченко і Алі Сєгал у межах виставки «Жінка любить жінку»
квартирна галерея «Білоруська, 1», Київ, червень 2025. Фото: Анна Ташева
Наостанок не можна не згадати проєкт-кімнату «Дорогі сини та доньки України» Антона Шебетка в PinchukArtCentre, хоч він і демонструвався не в рамках Місяця Гордості. Художник застосовує методи художнього дослідження та художньої історіографії, щоб створити свою інтерпретацію історії української квір-спільноти.
Проєкт «Дорогі сини та доньки України», Антон Шебетко. Київ, PinchukArtCentre. Фото: Ela Bialkowska, OKNO Studio для PinchukArtCentre / Премія PinchukArtCentre 2025
PinchukArtCentre — одна з небагатьох інституцій, що системно (вже понад 10 років) працює з квір-мистецтвом. Саме тут уперше демонструвалися роботи Антона Карюка та Анатолія Бєлова, нині представлені в берлінському Музеї гомосексуальності. Те, що простір номінував Шебетка на PinchukArtPrize 2025 і кілька місяців експонував проєкт про історію української квір-спільноти, — знаковий жест.
Події та тексти
Важливим видається відзначити не тільки наявність, а й відсутність подій. За весь червень у провідних арт-інституціях столиці: Українському Домі, Мистецькому Арсеналі, Національному художньому музеї, PinchukArtCentre — не відбулося жодної події, пов’язаної з квір-мистецтвом чи квірністю.
Натомість на менш публічних майданчиках пройшли два дводенні фестивалі квір-мистецтва. Один — у Києві, організований БО «Інша». Другий — у Харкові, в Муніципальній галереї. У межах київського Квір Арт Фесту відбулися три індивідуальні виставки художниць Марії Проніної, Ріко та Тамари Сафарової, а також супутня публічна програма: артіст-токи, перегляд та обговорення перформансу, колажна майстерня. Локацію фестивалю розкривали лише зареєстрованим учасни_цям — ще один приклад того, як питання безпеки лишає свій слід на всіх квір-причетних заходах.
Виставка Тамари Сафарової на фестивалі квір-мистецтва від БО «Інша», Київ, червень 2025. Надано Тамарою Сафаровою
В останній тиждень травня відбулася розмова (artist talk) з Антоном Шебетком у PinchukArtCentre про його проєкт «Дорогі сини та доньки України», попередні мистецькі проєкти, а також ідеї та дослідження, що стоять за ними. Зарахувати її до подій Місяця Гордості складно, однак немає сумнівів у важливості того, що вона відбулася.
Щодо текстів: єдиною згадкою про українське квір-мистецтво в популярних медіа у червні став матеріал про виставку «Серце, що б’ється: фокус на квір-мистецтві України» на Суспільне.Культура. Знову постає питання: події, що пройшли не за кордоном, були недостатньо вартісними, аби заслужити увагу медіа?
Ключові мистецькі платформи — Artslooker, By_text — не дали жодного квір-арт-причетного тексту. Хоча фундамент уже закладено — щонайменш, текстом Марії Вторушиної про право на бажання та українське квір-мистецтво, опублікованим на Artslooker у 2021 році.
Тенденції, роздуми та підсумки
Доводиться відзначити підпільність як тенденцію. Цього червня українське квір-мистецтво було або в підвалах, або на закритих локаціях, або за кордоном. Частково це сталося через консервативність наших інституцій. Якщо PinchukArtCentre уже працює з поняттям «квір» та експонує квір-художни_ць, то інші ключові інституції, такі як Український Дім чи НАМУ, з темою не взаємодіють.
Дехто вважає, що це питання не на часі, бо зараз у мистецтві на інституційному рівні варто зосереджуватися якщо не на темі війни, то на формуванні національної культурної ідентичності, підважувати шароварне чи зросійщене її бачення. Однак хіба висвітлювати квір-мистецтво як частину нашого мистецького процесу — не частина цього процесу?
У спілкуванні в мистецькому полі також виникає відчуття, що до квір-активізму (яким можна було б вважати проведення виставки, приуроченої до Місяця Гордості) є певне зверхнє ставлення: ніби мистецтво — це надто висока, тонка матерія, аби працювати з такими «очевидними», тривіальними темами.
З іншого боку, варто зафіксувати й позитивні тенденції: усередині мистецького поля точно є діяч_ки, зацікавлені в роботі з квір-мистецтвом. Без такого інтересу виставки в Музеї гомосексуальності статися не могло б. Значну роль відіграють і громадські організації.
На захист браку кураторських концепцій у виставках, які радше демонстрували квір-мистецтво загалом, ніж об’єднували його навколо певної ідеї, варто зауважити: свідома взаємодія українського мистецького поля з поняттям «квір» — явище досить молоде.
Коли в мистецтві окреслюється нове об’єднання автор_ок, що раніше не виділялось окремо (як течія, період чи форма — наприклад, кубізм, воєнне мистецтво, мистецтво жінок), його «обробка» зазвичай проходить кілька етапів, подібних до стадій прийняття.
Спершу причина відокремлення осмислюється вузьким колом фахів_чинь. Далі формується уявлення про критерії — кого зараховувати до групи чи течії. Потім роботи вперше експонуються під об’єднувальним ярликом. На цьому етапі важливо познайомити з явищем публіку, дати звикнути до його існування як повноправної мистецької категорії. Лише після цього можливе менш поверхневе експонування, в якому фокус зміщується з ярлика, що визначає приналежність, на індивідуальні практики.
Квір-мистецтво як категорія в сучасному українському мистецькому полі все ще перебуває саме на етапі «знайомства» з публікою. І лише згодом буде можливе створення концептуальніших виставок для ширшої аудиторії.
Прикметно, що «Жінка любить жінку», єдина виставка, відмінна концептом від суто репрезентації квір-мистецтва, була створена насамперед для вузького кола арт-спільноти, яке вже пройшло етап прийняття категорії та готове до складнішої, повнішої відтінків взаємодії з нею.
Серед наших митців і мисткинь — у тому числі сучасних, тих, хто вже померли, і тих, хто прямо на полі бою захищає Україну, — чимало квірів. Тому хочеться бачити їхні практики повноправно представленими, осмисленими, залученими в мистецький процес.
Мрії
Надихнувшись проєктом Катерини Лисовенко «Пропаганда світу моєї мрії», пропоную помріяти про майбутні Місяці Гордості в нашому мистецтві.
Постановка: Місяць Гордості, мирна вільна Україна, 2026 рік.
У червні всі мистецькі організації та ініціативи, що цінують свою репутацію, роблять хоча б один жест на підтримку квір-спільноти — щонайменше додають райдужне коло на аватарку. Арт-простори заздалегідь закладають Місяць Гордості у свої галерейні плани, що дозволяє проводити виставки та події в основних локаціях, а не там, де випадково залишилося вікно в графіку.
В інституціях — Українському Домі, Мистецькому Арсеналі тощо — великі репрезентативні виставки, що поєднують мистецтво і просвітництво для широкої авдиторії. У галереях та арт-центрах — проєкти, створені у співпраці з квір-художни_цями та куратор_ками.
Публічні програми залучають квір-мистецтвознав_иць, дослідни_ць, журналіст_ок. Квір-виставки та події проходять у великих містах України. Їхні локації відомі, а двері відчинені для всіх, бо немає загрози нападу та вандалізму. У Дніпрі — виставка квір-мистецтва на вулиці, у Харкові — перформативна програма. У відомих та нішевих медіа виходять тексти, що аналізують індивідуальні практики, групові проєкти та внески квір художни_ць та мистецьких діяч_ок у наш культурний процес.
