В гостях у кураторки. Про ситуативну квартирну галерею «Кручі»

Перший досвід відвідин квартирної виставки для мене відбувся навесні 2023 року на «Білоруській, 1». Її організували художниці Оля Єрємєєва, Женя Крюк та художник Саша Чепелєв. Друга — приблизно в той самий час — виставка «NORM» під кураторством художників Нікіти Кадана й Антона Саєнка, яка увійшла в своєрідний контроверсійний діалог з масштабним інституційним проєктом «Ти як?» (UMCА, Український дім), відкрившись із ним буквально в один день.

Тоді ж почалося моє захоплення квартирними виставками та неформальними просторами, як і поступове, послідовне їх дослідження. Намагання не пропустити жодну таку подію, не загубити жодне приміщення: Depot12_59, «КУТ», «Хлібзавод», квартира Олександри Погребняк, «Білоруська 1», домашній Салон Тетяни Тадай, The Stein Studio, квартира Олі Коваль, Temporary place, квартира на Олегівській Бориса Медведика, майстерні Інституту Автоматики… 

Специфіка квартирної галереї, на думку кураторки та мистецтвознавиці Алі Сєгал, полягає передовсім у самоорганізації учасників та учасниць культурного процесу. Не чекати, але створювати, залучати і долучатись. У сукупності взаємодій народжується глибина рефлексії та більш розгалужене сприйняття реалій. Десь таким чином, з допомогою друзів і колег, сталася ситуативна квартирна галерея «Кручі» в самому серці Києва на Подолі — з видом на Дніпро і кручі. (У цьому випадку, щоби дізнатися адресу галереї, необхідно було написати кураторці чи на сторінку галереї). 

Створити зі свого житла експозиційний простір Сєгал надихнуло дослідження історії одеського феномену квартирних виставок та самоорганізованих галерей 1960-1980-х років, коли свідомий відхід від принципів соцреалізму потурався й часто ніс загрозу для кар’єри, а іноді й життя учасників та учасниць культурного процесу. Попри заборони, переслідування й цензуру одеські нонконформісти розвинули цілу мережу неінституційних взаємодій, а незалежність художнього висловлювання і тісний нетворкінг усередині спільноти давали змогу відбутися багатьом визнаним сьогодні іменам та історіям.

Коли українські культурні інституції й дотепер перебувають на етапі свого формування, квартирні галереї, артіст-ран простори (artist-run — cамоорганізований виставковий простір, яким керують художники або незалежні куратори) і виставки у майстернях беруть на себе роль оприявлення та фіксації сучасного мистецького процесу, зменшуючи відстань від глядача буквально до дверей по сусідству і водночас привідквиваючи горизонт художніх практик, на які згодом можна буде подивитися здалеку через призму аналізу цілого періоду. 

Сьогодні в контексті війни неінституційні простори продовжують виконувати функцію репрезентації миттєвих реакцій та експериментальних практик, дають можливість почути голоси молодих художників і художниць, тоді як інституції функціонують лише частково через потребу в захисті своїх колекцій та фондів. Водночас квартирні виставки — це можливість поділитися відчуттям дому. Адже велика кількість митців та мисткинь — з тимчасово окупованих територій та місць, у яких наразі ведуться бойові дії. Художниця з Донецька Ольга Чикало під час однієї із розмов у галереї розповіла, що помічає цей стан у собі та власній практиці радше як номадичний і порівнює його з ампутацією кінцівки: «Ніби відчуваєш її, пам’ятаєш, як це — мати руку, відчувати пальцями дотик, але в реальності цього [дому] вже не існує». Тому перехід від білого куба до кахлів на кухні стає іноді чимось більшим, ніж потреба в сховку й інтимності.

Про можливість поділитися — особистим простором, їжею, щастям чи просто  паростками квасолі — говорить і сама Аля Сєгал; і художниця Тамара Турлюн зі святковим пирогом за сімейним рецептом; і Таня Бакум, перформанс якої під назвою «Колискова» відбувся влітку минулого року в «Кручах»: «Я заколисувала молоко, доки воно не перетворилося на масло. Потім намастила маслом власновипечений хліб і пригостила присутніх, бо мені важливо розділяти те, що я створила». Стосунки в невеликій спільноті зумовлюють бажання ставати ближчими одне одному, співпереживати як на рівні «художник — глядач», так і «людина — людина». Зрештою, проживати тісні приватні історії, які тримають нас укупі. Так само вкупі спільних зусиль і народжувався цей простір: ремонт, фарбування стін допомагали робити колеги й друзі; кожен з охочих у певний час приходив замінити попереднього. Це було відчуття спільнотворення нового місця для досліджень і зустрічей, де кожен міг внести свою лепту. Галерея «Кручі» проіснувала майже рік. 

На жаль, крихкість і тривалість існування неінституційних просторів залежить від обставин та людського фактора, тож ніщо не гарантує стабільність їх розвитку в довгостроковій перспективі. За час роботи галереї (січень 2024 — грудень 2024) там було проведено вісім виставок (соло та колективних), перформанси, майстеркласи і навіть воркшоп із заповнення заповіту. Почала й замкнула коло цього етапу своєї кураторської практики Сєгал виставками власної колекції художніх творів та її поповненнями за рік існування галереї.

У першій виставці під назвою «Новосілля» народжувався виплеканий одомашнений прототип білого куба — оточений старими меблями, чайним посудом, — який поступово обростав картинами, скульптурами, фотографіями та колажами. Аля створила центричну композицію, де ліжко та шафи були розташовані всередині кімнати повіддаль від стін, тимчасом як на самих стінах, поличках, столах — мистецькі артефакти. Тоді ж відбувся перформанс «Кусання» з Анною Шевченко про стосунки й довіру. Можливо, про стосунки й довіру в новому місці, яке щораз намагаєшся полюбити й відчути своїм, хоч і тимчасовим, домом. 

Безперечною перевагою створення квартирної галереї для Алі стала залученість діяльності простору для благодійних зборів на військові потреби. Так вона відкрила збір на FPV-дрони для підрозділу художника Олександра Леня, розігравши серед учасників та учасниць культурної спільноти персональну виставку в «Кручах».

Також як результат завершення благодійного збору і подяки всім, хто долучився, була проведена наступна виставка «Польові дослідження». Зв’язною темою експозиції стало збирання — від тем і сюжетів у практиці до влучних, подекуди випадкових, мистецьких знахідок. Сєгал зробила крок довіри, сформувавши композицію з усіх запропонованих робіт, залишивши місце абсолютній несподіванці поєднань та інтерпретацій.

Соло-виставка художниці Тамари Турлюн з назвою «Гори ніч» була наступною та неодмінно бажаною для галереї «Кручі». За словами Алі, ця колаборація є також частково символічним жестом, адже саме в квартирній галереї Depot12_59, що на Дарниці, під кураторством Турлюн вона відкрила свою першу персональну виставку як мисткиня — «Портрет невідомої» (2023).

Аля також ділиться, що давно хотіла попрацювати з Тамарою саме в ролі художниці й неодмінно в квартирному просторі. «“Гори ніч” — перевтілене побажання, яке постає у час війни на місці “Добраніч”», — пояснює мисткиня у тексті до виставки. Саме ця частина домашнього, сімейного ритуалу — побажання спокійної ночі, особливо в буремні часи — стає лейтмотивом виставки, проникненням робіт у приватний простір. Витинанки комашок на вікнах, гігантські плюшеві персонажі, схожі на монстрів або дивне коріння, штора для душу у ванній кімнаті з автопортретом художниці, а також графіка різних періодів творчості Турлюн, гортаючи яку, спадає на думку згадка про фотоальбом або дівчачий блокнот-щоденник на замочку, що приховує забуті спогади і колишні відчуття, міняючи їх місцями в часі, складаючи в серії та майже казкові сюжети. Під час відкриття простору «Кручі» на початку 2024 року Тамара створила мозаїчну інтервенцію у ванній кімнаті квартири-галереї — знак належності до події, до місця, до матеріального спогаду про існування зв’язків із приміщенням, а отже — і його історією. 

Окремим медіумом, з яким працює Тамара, можна назвати їжу. «Випікання пасок, пирогів, кексів та булочок у практиці мисткині — на межі повсякденності і художності», — зауважує Аля Сєгал. Дійсно, «розділення хліба» викликає асоціації з релігійними мотивами та чеснотами, проте, мабуть, точніше буде сказати, що цей акт перетворюється на вияв високого альтруїзму, гостинності та довіри.

Персональна виставка молодої художниці Олени Топольян «Через вінця» стала результатом спостереження за тілом людини у просторі світу. Графічні роботи, зарисовки, ескізи, перенесені з простору майстерні у квартирну галерею, починають взаємодіяти з нею на рівні вразливого й мінливого, наче людське тіло, дотику, що реагує на пильні погляди десятків очей. Глядачі занурюються у стоси малюнків крізь пластику поз і рухів, які ніжно нагадують про особисту вразливість, інтимність і піддатливість. Хоч Олена виграла цю виставку в розіграші по завершенню благодійного збору, який організувала Сєгал, вона неодноразово раділа такій долі випадку, і недарма — галерея на час експозиції відчулася мені як живе, тепле тіло чи м’якуш хліба.

Про аналогію до тіла і вплив обставин на сприйняття хворобливої реальності — дебютна персональна виставка Марини Щегельської «Бур’ян». Історія експозиції розповідає про вірус, який «проникає в нервову систему, вкорінюється в кістках, і в голові з’являється бутон. Коли він розцвітає, вірус поширюється разом із “пилком”. Трансформована система більше не здатна містити нічого, окрім хвороби, що її змінила. Нервові волокна насичені щастям» (з тексту до виставки). У продовження попередньої виставки ця тендітно вплітає в паркет і стіни легкі скульптури з пап’є-маше в образах чудернацьких рослин, які проростають з вентиляції, підлоги, шафи, заміщуючи образ людського тіла на тіло квартири. 

Зі спільного дослідження Щегельської та Сєгал стає відомо, що в сторічному будинку на Набережно-Хрещатицькій (в одній з квартир якого знаходиться галерея «Кручі») немає печі, хоча деякі очевидні сліди вказують на те, що її могли демонтувати під час перепланування. Відтак художниця «пророщує» нову піч  потенційно на тому ж місці, де вона ймовірно могла бути. Фіксуючи цей момент завершеності, повноцінності,  щастя, мисткиня прагне зберігати те тлінне, чого так не вистачає, коли «горе стало природним та рутинним, а з тим, що раніше було бажаним, тепер не завжди зрозуміло, що робити. Щастя — тепер патологія», — говорить Щегельська.

На кожній кахлі печі Марина створила картинку нової української реальності: сюжети військових баталій, танки й балістичні ракети поряд з янголами, різдвяною зіркою та козацькими хрестами. Прагнучи інфікувати глядачів і глядачок виставки щастям, художниця пропонує взяти собі пророщене насіння квасолі, яке вони з кураторкою підготували заздалегідь, й посадити в домашній горщик — розповсюдити бур’ян щастя за межі галереї й за межі оточення самої художниці — можливо, так вдасться заразитись ним попри масштаб гіркоти буття.

Послідовно про спротив жахам війни говорить художник родом із Маріуполя Данііл Немировський у своєму проєкті «Фільм на Набережно-Хрещатицькій».

Колективний перегляд фільму стає спробою відсторонення від буденності, виходом із замкненого кола думок в замкнене коло повторів анімації Данііла. Відвідувачі та відвідувачки експозиції повсякчас приходили в різний час тривання фільму — тому кожному доводилося переглядати анімацію по декілька разів: 1) щоб подивитися повністю від початку до кінця; 2) уважніше роздивитися кожен кадр, який невпинно замінював наступний; 3) послухати коментарі художника та історії до кожного окремого епізоду. 

Важливої ролі у цій виставці набули кахлі на стінах кухні: кожен промальований кадр з фільму експонувався на окремій плитці з верху до низу. Цей елемент розкадрування оприявнив кропітку сторону роботи та масштаби уваги, що її художник виділив для саморефлексії та втілення проєкту.

Остання персональна виставка в галереї «Кручі» — «Bau(m\ch)schmerz» художниці та близької подруги Алі Сєгал Олі Єрємєєвої. Це особлива виставка для обидвох, адже їхня дружба сповнена також великої любові й прихильності як до діяльності, так і до особистісного досвіду одна одної. Ситуація, де квартирний галерейний простір об’єднує однодумців та посилює розкриття змісту самою присутністю. 

Оля Єрємєєва працює з темами фізичних і психологічних травм, а також тілесності, сексуальності та смерті. Принагідно в новому проєкті «Bau(m\ch)schmerz» мисткиня розміщує в кімнаті ліс із полотен, на яких зображені надгробні пам’ятники-дерева — з хрестами, відсіченими гілками та стовбурами. У невеликій кімнаті квартири-галереї інсталяція звужувала пересування до блукання в лабіринті між полотен, отож глядачі й глядачки вимушені були випробувати довіру одне до одного, впустивши інших в особистий простір відстанню декілька сантиметрів. Екстренні відключення світла спонукали носити з собою ліхтарики, свічки й гірлянди.

Часто обираючи собі за місце прогулянки кладовища, Оля чутливо міркує про зміст життя і смерті як для певної соціальної групи, так і для окремої людини. Останні роки кількість смертей близьких зумовлює вчитися приймати біль втрати, говорити про практики горювання, заново призвичаюватися до хворобливої реальності, сповненої нещасть.

У назві виставки Єрємєєва помічає подібність між німецькою лексемою «baumschmerz» і обмовкою своєї подруги та художниці Жені Крюк — «bauchschmerz», які перекладаються відповідно, як «біль дерева» та «біль в животі». Художниця співчуває і деревам, і людям, намагається співставити їхні досвіди через відчуття втрати й спустошення. Разом з тим неначе виправдовуючись за можливість далі бути й відчувати. «Весь ліс мовчить — мов неживий, І тільки я стою жива», — пише художниця в описі. Ця виставка — пам’ять про тих, чиї лінії життя обірвалися. Ця пам’ять зберігає в собі любов як данину місцям, людям та історіям, які ми плекаємо.

Завершальною стала виставка «Нові надходження» — презентація останніх надбань в особистій колекції Сєгал та гепенінг «Пакування», в якому кожен міг підсобити в переїзді кураторки. Останні дні галереї мені запам’яталися як зустрічі, розмови, обійми, співпереживання, співжиття, улюблений куток біля ліжка, другий улюблений куток біля вікна, млинці, мамині яблука, вид на Дніпро і кручі.

Мені складно прощатися з простором — потрібна певна кількість часу: найімовірніше, це будуть нетривкі смолтоки зі стінами, полицями, видом з вікна, спроби зафіксувати запахи, візуальні деталі квартири, в яку більше не буде доступу, — сформоване відчуття (відірваності від) дому. 

За проміжок у майже рік ситуативна квартирна галерея «Кручі» стала одним з найбільш активних осередків неінституційних мистецьких інтеграцій Києва, перетнула між собою сотні різних історій і дала голос великій кількості художниць і художників. Як писала Сєгал в одному зі своїх текстів для Суспільного: «Ці виставки [квартирні виставки сьогодні загалом — прим. ред.] — вже не просто “збірна солянка”, але результат осмислення місця свого життя й трансформацій, які з цим житлом (та нами) відбулися протягом повномасштабної війни». Проєкти, що відлунюються в просторі і взаємодіють із ним. Люди, що відлунюються в просторі і взаємодіють з ним. Самоорганізація як вона є, або, як описувала свій перформанс у «Кручі» мисткиня Тетяна Бакум: «Жаба так довго бовтала лапами в банці з молоком, доки не збила молоко в масло — так і змогла вилізти з банки». Турбота і намір поділитися будь-чим, що може бути корисним в існуванні цієї хворобливої реальності, де щастя стає патологією: скласти заповіт, сформувати таблицю для власної колекції творів мистецтва, посмажити млинці, створити мозаїку в ванній, рахувати сліди-привиди комах на вікнах, виростити бур’ян. 

Кожна дія можлива, а думка цінна. Тому варто втішити читачів новиною, що квартирна галерея «Кручі» не припинятиме діяльність, натомість реорганізується в нові формати та способи взаємодії.