Українська фотохудожниця Женя Лаптій протягом останніх пів року змінила мистецьку діяльність на волонтерство та допомагає закладам освіти на прифронтових деокупованих територіях.
У розмові зі Святославом Михайловим та Кариною Вовкотруб художниця поділилась відомостями про шлях свого становлення, думками про майбутнє фотографії та власною історією виїзду з окупації. Також Женя розповіла, як відкриває приховані темні аспекти своїх моделей, демонструючи унікальний погляд на людську природу й фіксуючи це у своїх фотосеріях.
Карина: Що спонукало тебе зайнятися фотографією?
У 2014 році я повернулась із Києва до Харкова та оселилась у селі, як завжди мріяла. Міське життя в Харкові ніколи мене не захоплювало, і я прагнула до життя поза його шумними вулицями. Я хотіла жити в місці, де немає високих будівель, у місці, яке перебуває в єднанні з природою. Після переїзду я постійно каталась на велосипеді, досліджувала територію й прилеглі села.
У якийсь момент я почала просто фотографувати на телефон. Фотографія стала моїм особистим щоденником, я їздила й фотографувала все навколо. Однак незабаром я зрозуміла, що просто знімків пейзажів мені недостатньо; я хотіла творити сама.
Святослав: Ти мала намір якось зберегти ті спогади, забрати їх із собою?
Не зовсім. Зазвичай я тримаю всі кадри в голові, і коли починаю знімати — я вже уявляю реальність у кадрі. Спочатку мій розум створює образ, ретельно генеруючи й змінюючи його, як я хочу. Потім я втілюю цей образ у фізичному світі.
Однак коли я вперше відкрила для себе фотографію, то відчула потребу в чомусь більшому. Тобто я бачила якийсь пейзаж, але розуміла, що його можна переробити: відчувала, що в ньому є сюжет, картина, яку можна домалювати. Я могла уявити ці сюжети, аби потім створити в реальності. Кадр матеріалізувався в моїй голові задовго до того, як я брала до рук фотоапарат. Спостерігаючи за чимось, я інтуїтивно знаю, яким чином це використати та як розташувати для ідеального знімка. Це все про вдосконалення оповіді, побудову серії, заглиблення в тему.
Працюючи з однією з моїх перших моделей, своєю молодшою сестрою Софією, я пояснювала їй, яку героїню вона повинна зобразити, які емоції передати. Я більше не була фотографкою, що просто фіксувала моменти. Я ставала режисеркою.
Святослав: Чи працювала ти з таким підходом раніше — або ж, можливо, розглядала кіновиробництво як альтернативу?
Одного разу я спробувала зняти кліп, але мене не зовсім задовольнив результат, тож від створення повноцінного фільму я відмовилась. Однак зараз повертаюся до цієї ідеї — і так, у мене є сильне бажання це зробити. Моя умова — це має бути виключно моїм твором, без втручання команди чи зовнішнього впливу. В творчості я очікую повної покори, як диктатор. Я досить жорстока і методична у своїй роботі.
Святослав: Складається враження, що ти не надто зацікавлена в документуванні реальності через фото чи відео.
Саме так. Я не сприймаю реальність — я її генерую. Створюючи образ у реальності, я вже маю його ідеально сконструйованим у голові. Суть не в фотографуванні моделей чи середовища як такому; цей процес — втілення в життя мого попереднього бачення. Комфорт чи дискомфорт, бажання чи небажання моделі продовжувати зйомку — коли я працюю над особистими проєктами, ці фактори мене не обходять. Саме через це моя сестра Софія не любила фотографуватися. Мені доводилось «підкуповувати» її грошима й солодощами. Під час створення першої серії я багато працювала з Софією — для кадру було потрібно, щоб вона мене щиро ненавиділа, і я хотіла побачити цю емоцію. Це було приблизно у 2016–2017 роках, і пізніше я працювала з іншими дітьми подібним чином.
Мене не надто цікавлять самі люди, оскільки я формую їх у щось зовсім інше. Наприклад, коли я почала фотографувати Андрія, друга моєї сестри, він був сором’язливим, ніжним хлопчиком, а я з нього витягувала навіженого короля, розкривши в ньому темну, потужну й сильну особистість.
Святослав: Чи можна сказати, що ти розглядаєш своїх моделей як пластилін, із якого ліпиш відповідно до свого бачення?
У кожної людини, особливо в дитини, є темна сторона. Я витягую з моделей ці приховані аспекти; це і є об’єктом мого інтересу. Йдеться не про те, щоб зламати їх або зліпити щось із них, як з пластиліну. Намагаючись когось переробити, ти маєш себе за Бога. Мені ж ідеться про розкриття чогось глибоко прихованого.
Андрій дав мені неймовірно потужний матеріал. Працювати з ним було великим задоволенням; він дуже сильний і харизматичний хлопець. Натомість Софію було необхідно дратувати, вона ображалася на мене, але саме це й було мені потрібно. Зараз, до речі, вона визнає, що це був крутий досвід, і ми вдвох сміємося з цього.
Із серії «Околоток», 2017-2019.
Святослав: Як у тебе формується підхід до моделей? Чи треба тобі провести якийсь час із майбутніми героями й героїнями, щоб зрозуміти їхній потенціал?
Люди різні, особливо діти, і кожна особистість унікальна. Коли я бачу образ, то беру його в людини. Але якщо він не проявляється так, як я уявляю, якщо внутрішня сила людини не проходить — ми не йдемо далі.
Спочатку мені дійсно необхідний деякий час, щоб зрозуміти, чи підходить мені людина. Почавши розмову, я одразу відчуваю, якщо вона не має тієї внутрішньої сили, яку я прагну відобразити у своїй роботі. У таких випадках я вирішую не працювати з людиною.
Оптимальний стан для моєї фотозйомки часто виникає, коли людина вже втомлена, готова все покинути. Наприклад, під час двогодинної дороги до місця ми весь час спілкуємося. Я ставлю запитання про досвід людини, її самосприйняття та уявлення. Саме під час цих діалогів модель поступово входить у стан, що дозволяє мені створити потрібний кадр. Однак важливо відзначити, що цей шлях не завжди зручний для моделі, хоч і ідеальний для мого творчого процесу.
«Тіньова принцеса», із серії «Околоток», 2017-2019.
Коментар від авторів інтервʼю:
Тут важливо враховувати контекст творчості Жені. Фотографія, як і будь-яка професія, може спричиняти труднощі та розчарування. Згадка Жені про конкретну роботу з дітьми під час конкретного проєкту відображає всю складність творчого процесу. Художники часто досліджують різні техніки, щоб викликати певні емоції чи розповіді у своїх роботах. Намір Жені полягав у тому, щоб вловити справжні емоції, що вимагало створення певної атмосфери під час зйомок. Цей підхід, хоч і максимум можна назвати «нетрадиційним», не прирівнюється до жорстокого поводження з дітьми.
Крім того, варто зазначити, що розчарування та виклики притаманні багатьом професіям. Люди з різних галузей часто стикаються з ситуаціями, коли їм доводиться долати дискомфорт або розбіжності, щоб досягти бажаних результатів. Розчарування на роботі жодним чином не означає погане поводження чи знущання. Це природна частина професійного життя, з якою люди справляються різними способами.
Святослав: Чи могла б ти описати ритуали підготовки до зйомок? Як розвивається мистецький процес від ідеї до реалізації?
Звідтоді, як я повноцінно фотографувала, минуло доволі багато часу, але я спробую це реконструювати. Як правило, у мене в голові є концепція. Щоби втілити її в життя, я йду на пошуки відповідного місця. Наприклад, створюючи серію «Околоток», я сідала на велосипед і досліджувала прилеглі території села, де мешкала. Це мене надихало. Після цього я зв’язувалась з Андрієм або Софією й пропонувала їм чипси, а вони позували мені.
По дорозі я вводила їх у стан, який вони мали видати в кадрі. Я пояснювала їм своє бачення, причому могла навмисне роздраконити Софію або засмутити Андрія, щоб кадр відповідав задуманій концепції. Коли модель дещо втомлена і зовнішні бар’єри впали, це часто дає ідеальний стан для знімка.
Як я вже згадувала, оптимальний стан для фотозйомки часто виникає, коли модель уже вилила свої думки й дійшла до моменту, коли вона втомилася від процесу, і їй хочеться додому. Цей стан зазвичай дає найкращі результати.
Святослав: Ти закінчила Харківську художню академію дизайну та мистецтв за спеціальністю «Історія мистецтв». Пізніше повернулась до села, де й захопилася фотографією. Ти свідомо ставилася до цього як до мистецької практики чи це починалося як хобі?
Дійсно, я прийшла у фотографію вже з бекґраундом, адже вивчала мистецтво в Харківській академії дизайну і мистецтв. Академічна освіта дала мені міцну основу, тож я мала чітке розуміння композиції та художніх елементів. Я не була художницею, проте добре володіла візуальною мовою. Цілком можливо, що я не стала б фотографкою, якби не вивчилася на мистецтвознавицю.
Святослав: Отже, твоя академічна освіта суттєво вплинула на твій підхід до фотографії?
Харківська школа мистецтвознавства одна з найкращих в Україні, і я досі маю дуже приязні й добрі відносини з викладачами. В нас на курсі викладали надзвичайно широкий спектр дисциплін — від релігієзнавства до принципів роботи антикварних майстерень, — і я дуже вдячна, що нам дали змогу саме вчитися. Жодної корупції… тільки ми та мистецтво! Це надихало і досі надихає мене творити. Любити мистецтво! Тепер я можу з легкістю оперувати будь-якою темою.
Святослав: А чи вплинула Харківська школа фотографії (ХШФ) на твою творчість?
Багато фотографів ХШФ стали досвідченими майстрами фотографії. Однак, на мою думку, їм варто дати шлях новому поколінню. У Харкові багато молодих фотографів, які підходять до своєї творчості з інакшими принципами, але все ще перебувають під впливом традиційної школи. Таке увічнення має тенденцію гальмувати еволюцію української фотографії загалом. Нове покоління досліджує зовсім інші теми, але харківська школа продовжує ростити собі подібних митців.
Насправді я не бачу нічого поганого в отриманні академічної освіти, особливо коли відвідую студії художників у Європі й розумію, що багатьом із них бракує базових навичок малювання. Якщо художник володіє мовою, то може її деконструювати, а коли ні, то йому нічого й порушувати. В Україні художники проходять суворий вишкіл в академії, і я вважаю, що це йде на користь. Це відокремлює тих, хто щиро прагне бути художником, від решти. Всі мусять спочатку пройти цей шлях, а потім знайти свій унікальний підхід. Це не завжди легко. Якщо художники обирають фотографію як медіум, їм важливо отримати фундамент, практику й навчитися у професіоналів галузі. Таким чином вони отримають глибоке розуміння й розвинуть свій особливий фотографічний стиль.
Харківська школа фотографії — це феномен, а не академічна інституція, яка століттями розвивалась та вдосконалювалась професорами згідно з науковими підходами. Вона має слово «школа» в назві, але їй бракує розлогої спадщини й глибини. Насправді ХШФ охоплює всього три покоління фотографів радянського й пострадянського періоду. А щоб створити школу, особливо академічну, потрібне щонайменше століття дорослішання. Фотографія — порівняно молодий медіум, що існує лише сто років. Його еволюція й кінцева форма залишаються невизначеними, оскільки він може переходити до цифрових і, можливо, навіть голографічних форм. Харківська школа, безсумнівно, залишила слід у сучасному українському мистецтві, але ми маємо й далі прогресувати та розвиватися, а не зациклюватися на минулому.
«Птах», 2022; Із серії «Герой із тисячею облич», 2019.
Святослав: Яким ти бачиш майбутнє фотографії та яку роль вона відіграватиме у твоїй подальшій творчості?
Як колись сказав Жиль Дельоз, фотографія витіснила живопис, бо виконувала функцію віддзеркалення реальності. Але я досягла точки, коли мені більше не потрібна фотографія в тому вигляді, в якому вона існує сьогодні. Сама реальність зміниться, тож і фотографія може, наприклад, перейти з двовимірної площини в тривимірну. Крім того, можливо, вона більше не мусить бути реалістичною. Фото вже не буде відображенням нашої реальності.
Святослав: У своїх роботах ти часто конструюєш реальність і використовуєш фотографію, щоб перебудувати її. Чи можна сказати, що в твоїй роботі вже почався цей перехід у майбутнє?
Дійсно, мене менше цікавить навколишня реальність, а більше захоплює та, яку конструює мій розум. Я агностик, коли йдеться про інструменти; використовуючи засоби в моєму розпорядженні, я змінюю реальність. Вірю, що в майбутньому, з появою штучного інтелекту й розвитком технологій, фотографія розвиватиметься ще далі. Не маю проти цього заперечень. На мою думку, розвиток фотографії як способу репрезентації цілковито залежить від розвитку технологій. Тому я не поділяю думки деяких фотографів, що справжня фотографія — це плівкова фотографія. Для мене плівка — лише інструмент, який трохи — чи й не трохи — застарів.
Цілком можливо, що декого приваблює аналоговий формат, бо вони звикли до створення цифрового зображення. У мене є гіпотеза, яка підтримується настроями традиціоналістів, що стверджують, буцімто цифра — це не мистецтво. Вони вважають, що цифрова фотографія надто швидка в виробництві, й це призводить до її знецінення, тоді як плівку люблять, оскільки створення плівкового фото — повільніший процес. Насправді ж не засіб визначає, що є мистецтвом, а наміри й бачення художника. Можна написати багато картин, але мистецькими об’єктами стають лише ті, що створені щирим зусиллям. Так само історія цифрового контенту може завершитися, але митці, які позиціонують себе як такі, залишаться.
Святослав: Я пригадую перші тижні в Києві, коли щойно приїхав з Луганська після початку вторгнення Росії у 2014 році. Тоді мені потрібно було проявити або купити плівку, але я не знав, де це можна зробити. Заходив у різні магазини й запитував, але більшість відмовлялися. В одному магазині літній продавець, крутячи пальцем біля скроні, сказав мені, що плівка давно застаріла.
Зараз усі хіпстери сидять на плівці. Плівка скрізь. Я не маю нічого проти того, щоб люди насолоджувалися своєю творчістю. Проте коли хтось наполягає, що плівка — це єдиний справжній вид фотомистецтва, це твердження не резонує у мене як у професіоналки. Зрештою, вибір техніки й інструментів повинен відповідати особистим уподобанням художника.
Карина: Я хотіла б дослідити джерела твого натхнення. Які фотографи й фотографки, художники й художниці впливають на твою творчість? Чи є якісь епохи, рухи чи футуристичні елементи, які ти включаєш у своє мистецтво?
Моє натхнення — це поєднання різних джерел: літератури, кіно, живопису, а найменше — фотографії. Я твердо переконана, що до певного моменту митцю чи мисткині може знадобитися спостерігання за іншими художниками, але настає час, і ця необхідність відпадає. Тоді відчуваєш насичення і розумієш, що більше нічого не можеш додати. Це стадія, коли спостерігаєш і інстинктивно знаєш, що можна краще. Коли митець досягає цієї точки, варто перестати озиратися. Колись ця ясність прийшла і до мене. Мій творчий процес — це поєднання сучасних впливів, особистого самоаналізу й прагнення перевизначити межі мистецтва.
Святослав: Цікаво, що ти обрала візуальний медіум, надихаючись літературою. Бачу тут пряму залежність між читанням і втіленням цих образів у життя.
Я заглиблююся в теми, пов’язані з психологією й міфами. Вважаю літературу найвищим мистецтвом, вона для мене понад усе й суттєво сформувала мою особистість. Я також глибоко ціную кіно, яке, по суті, є літературою, що супроводжується візуальними засобами.
Карина: Тобто для тебе слово потенційно переважає й домінує над ілюстрацією, але водночас створює образ у твоїй голові. Ти хотіла б, аби в твоїх роботах глядачі читали слово чи образ?
Для мене слова мають більшу вагу, бо образи можуть бути швидкоплинними. Кажуть, що однозначний твір — це поганий твір. Хороший же твір дозволяє різним людям знаходити свої унікальні інтерпретації, й саме в цьому розмаїтті полягає його сила. Творчий процес іноді відбувається свідомо, а іноді підсвідомо.
Із серії «Людина без властивостей», 2019; «Священна вакханалія», 2020.
Святослав: Отже, ти виношуєш ідею у себе в голові, поки займаєшся повсякденними справами, а потім переносиш її до місця, де ви працюєте і втілюєте її разом з моделлю, правильно?
Так, це процес. Іноді для зйомки одного кадру може знадобитися місяць. Все потрібно ідеально вирівняти, а потім я допрацьовую це в фотошопі. Це кропіткий процес полірування, щоб отримати точне зображення, якого я бажаю. Поки я не опанувала мистецтво примушування людей відрощувати три ноги, тож іноді фотошоп є необхідним інструментом. Це трудомісткий процес. Коли люди кажуть, що фотографія — це швидко, я думаю: «Ви просто не уявляєте, як я працюю». Так, це фотографування, але це не просто натискання кнопки.
Святослав: Пригадую проєкт «32» Антона Шебетко, презентований на конкурсі «МУХі» у 2019 році в музеї Тараса Шевченка в Києві. Один з аспектів проєкту відкривав залаштунковий процес створення фотографії: тривале листування з моделлю щодо вибору місця, образу тощо; підготовку апаратури; безпосередньо зйомку незліченних кадрів; копіткий процес відбору; і от ти маєш один, фінальний кадр.
Але я можу сказати: якщо я маю в голові повний кадр, мені не потрібні численні спроби. Я можу досягти його лише за п’ять кадрів, і іноді все ідеально поєднується з першої спроби. Бувають випадки, коли мені навіть не потрібен фотошоп: певні знімки настільки точно узгоджуються з моїм баченням, що подальше редагування не потрібне.
Карина: Яку історію транслюють твої фотографії? Як твої роботи зазвичай сприймає аудиторія?
Я самодостатня у своїй роботі й не залежу від думки глядачів. Коли художники творять виключно для глядача, це часто шкодить їхнім роботам, адже люди схильні диктувати свої вподобання. Митець має бути диктатором у тому сенсі, що його робота існує виключно для нього самого. Я не прагну донести до людства якийсь конкретний меседж і не залежу від глядацького схвалення, а творю для себе. Іноді зі мною діляться думками щодо моїх творів, однак це не впливає на мій підхід до роботи. Мені важливо, щоб кожен мав власну інтерпретацію, я не можу нав’язати своє бачення чи намагатися щось довести. Я просто ділюся тим, що є моїм, а глядачі вирішують, приймуть вони це чи ні.
Із серії «Герой із тисячею облич», 2020.
Святослав: Як закінчується твоя робота над серією?
Коли я відчуваю, що втілила свою концепцію в життя, мені не особливо цікаво, як сприймуть образ глядачі. Люди часто запитують мене про виставки, про те, де зараз демонструються мої роботи, але я можу навіть не стежити за цим. Для мене справді важливий лише сам процес, від народження ідеї в моїй голові до її реалізації.
Суть усього цього — творчість, а творчість — це не те, що ви робите для когось іншого. Мені не треба нікому нічого доводити.
Перш за все у мене така публіка, яка заходить, спостерігає, і лише ті, хто справді зацікавлені, затримуються. Я створила велику серію про дітей, і глядачі кажуть, що мої роботи відображають суть їхнього дитинства з його темними й містичними відтінками.
Карина: Після початку повномасштабного вторгнення ти жила в Австрії, Італії, Польщі та Німеччині. Чи помітила ти різницю в тому, як громадськість реагує на твої роботи в різних країнах?
Я очікувала, що буде інакше. Побутує думка, що Європа інтелектуально розвинена, а Україні бракує розуміння мистецтва. Втім, я не можу сказати, що Європа суттєво відрізняється від України, коли йдеться про мистецтво. Наше мистецтво вражає й часто досягає чи навіть перевершує європейські стандарти.
За кордоном на культуру виділяють значні кошти, що дозволяє реалізувати масштабні проєкти. Якби українському художнику дали мільйони на інсталяцію, він створив би щось не менш захопливе, якщо не краще.
Карина: Як ти підсумувала би свій досвід життя в Європі?
Життєво важливим є те, як ви сприймаєте людей і світ. Людина може адаптуватися до будь-якого середовища. Європа, безсумнівно, прекрасна, і там є чому повчитися, але Україна також може багато чого запропонувати. Я не хочу працювати в іншій країні. Хочу платити податки тут і боротися за майбутнє своєї країни.
Святослав: Зараз ти активно займаєшся волонтерством. Як ти бачиш поточну ситуацію свого життя? Як я розумію, ти вирішила на деякий час призупинити свою мистецьку діяльність?
Зараз я займаюсь розвитком деокупованих територій. Ми їздимо по звільнених містах і створюємо простори, де навчаємо дітей. Це має для мене більше значення, ніж постійна мистецька робота, тому що творчість розвивається паралельно.
Проте мене як фотографиню репортажна зйомка не цікавить. Нещодавно я була у прифронтовій зоні Донецької області, й мене попросили пофотографувати. Коли я потрапила до приміщення, у мене одразу виникло бажання переставити все на свій смак, попри жахливу реальність страждань людей. Для мене бути репортажним фотографом — надскладне завдання. Я така, вибачте, вже зіпсована.
Карина: Після початку повномасштабної війни ти ініціювала кілька нових проєктів. Як ти схарактеризувала б зміни у своїй творчій практиці? Як змінилося твоє уявлення про людське тіло, чи з’явилися нові теми?
Я вже не фотографую людське тіло так, як раніше; наразі мене це не захоплює. Останні дві серії можна описати як вираження скорботи, що обертається навколо мене й села, де я жила. Моє село було знищене, нині воно всуціль заміноване, а мій будинок — у руїнах. Я не можу творити, тому що натхнення знаходжу виключно у своєму селі.
Із серії «Едем, що тоне в хащах», 2023.
Святослав: У тебе є серія «15 кілометрів / 274 дні». Чи готова поділитись подробицями цього досвіду та свого шляху виїзду з рідного міста через Росію? Яким був для тебе час в окупації?
Це невимовно страшно. Я набоялася на життя вперед. Коли ми буваємо у прифронтових селах, люди часто запитують, чи страшно мені. Так от той страх, який я відчувала в окупації, був на зовсім іншому рівні. Протягом 20 днів я мала передчуття смерті, яке стало непереборним, а в якийсь момент просто затопило з головою. Моє тіло було фізично виснажене від страху, і зрештою у мене не залишилося емоційних ресурсів.
Найгірше, що не було надії; вони душили нас ментально. Коли ракета вдаряє, це відбувається миттєво, але жити з усвідомленням, що вас можуть зґвалтувати чи катувати, — це інший рівень жаху. Коли у наш двір влучила ракета, я схопила свою кішку й зрозуміла, що більше так не можу. Ми поїхали вже через Росію, опісля до Латвії й далі. Потім повернулись додому.
Карина: Як цей досвід вплинув на твою мистецьку роботу та світогляд?
Раніше я докладала зусиль, щоби моя мистецька творчість отримала світове визнання. Але після 20 днів окупації, зіткнувшись із життям і смертю на межі, я переосмислила свої пріоритети. Цей переломний досвід суттєво змінив моє бачення. Зараз я знаходжу задоволення у своїй роботі з розвитку деокупованих територій Харківщини, де я можу долучатися до практичної роботи.
В окупації багато думаєш і говориш про смерть. Більше мені не треба ані визнання, ані інших країн. Є просто життя і все, і воно класне, яке б воно не було — ба навіть неймовірне.
Пригадую: коли закінчилися продукти, ми змушені були піти по гуманітарну допомогу від росіян. Російські солдати привезли тушу з нашого розбомбленого м’ясокомбінату, який вони ж і зруйнували. Доставляли ще теплі, закривавлені туші. Кинули їх на землю і дозволили нам забрати. Був сонячний березневий день, іще лежав сніг. Я йшла по багнюці в патьоках крові, несучи закривавлену коров’ячу тушу. Проходила цвинтар, де похований мій прадід — людина, яка глибоко ненавиділа росіян. Він завжди казав, що кацапи — це гірше за нацистів. У той момент я зрозуміла, що з мене вистачить роботи з тілом, і поки я не хочу. Мені потрібна перерва. Переживши такі жахіття, я прагну до чистоти у своїй роботі. Я не можу точно передбачити, у якому напрямку піде моя фотографія, але вона цілком може перетворитися на щось мінімалістичне. Я досі в процесі дослідження, куди це приведе.
Із серії «15 кілометрів / 274 днів», 2022.
Святослав: Зараз ти внутрішньо почуваєшся на своєму місці?
Мені тут дуже добре. Вважаю, що поступове повернення має важливе значення, тому що нам потрібні люди, і наша економіка має розвиватися. Мене дуже мучила совість; непокоїло те, що я не в центрі подій. А епіцентр подій — тут, а не в Європі. Саме так працює динаміка спільноти
Карина: Чи є у тебе заплановані на найближчий час проєкти чи виставки?
Наразі головний мій проєкт — це робота на деокупованих територіях Харківщини, робота з відновлення громад. Я хочу, щоб покоління дітей, яке пережило окупацію, повномасштабне вторгнення і не бачило світу без війни, все ж таки мало хоч крихту «нормального» дитинства, й докладаю до цього зусиль. І мене від цього пре. Творчість як така відійшла на другий план, хоча виставки в мене вже заплановані й на 2024 рік. Творчість у чистому її вигляді переросла у творчість «суспільну», і мені це подобається. Куди мене це заведе — невідомо, але в цьому і є кайф життя!
