Оновлення з 17 жовтня 2024 року: українська кінострічка «Степне» отримала відзнаку «Скіфський олень» як найкращий фільм Київського міжнародного кінофестивалю «Молодість» у рамках FilmFest Hamburg, що проходив з 26 вересня до 5 жовтня в Гамбурзі.
«Степне» — це перша повнометражна ігрова робота української режисерки Марини Вроди, володарки Золотої пальмової гілки Каннського кінофестивалю за короткометражний фільм 2011 року «Крос». Після виходу у 2023 році фільм Марини «Степне» отримав «Пардо» (Леопарда пошани) — нагороду за найкращу режисерську роботу на Міжнародному кінофестивалі в Локарно. Цей швейцарський кінофестиваль є одним із найвпливовіших у світі поряд із Каннським, Венеційським та фестивалем у Карлових Варах. На початку 2024 року «Степне» отримав ще одну нагороду — Міжнародного кінофестивалю у Трієсті (Італія).
У своїй попередній, найбільш упізнаваній роботі «Крос» режисерка використовує метафору бігу для рефлексії на тему постійного зовнішнього та внутрішнього руху як процесу дорослішання, а також глобальних змін у розвитку України як держави на світовій арені. Тема руху від чогось продовжується і в повному метрі, хоча й дещо видозмінено.
Коли стрічка вийде в український прокат — невідомо, тож ми скористалися нагодою і подивилися її на фестивалі глядацького кіно «Миколайчук OPEN».
Документальна природа стрічки
Події «Степного» охоплюють кілька тижнів життя дорослого чоловіка Анатолія, який повертається у рідне село Степне, аби доглянути хвору матір. Після його приїзду додому жінка кілька разів встає з ліжка і складається враження, що їй кращає. Анатолій тим часом живе простим життям у глушині: зустрічає старого знайомого, грає з ним у шахи, спілкується з одноліткою-сусідкою, яка доглядала матір до його повернення. Проте за кілька днів мати помирає, до селища приїжджає молодший брат головного героя Олексій, відбувається поховання. Після цього брати намагаються залагодити всі справи у Степному, аби знову повернутися до свого міського життя.
Хоча стрічка й заявлена як ігрова, спостереження за місцевими бабусями та дідусями, яких режисерка Марина Врода запросила до участі у фільмі, їхні спогади та звичайні повсякденні розмови в кадрі додають документальності та протяжності сюжету. Ми постійно чуємо та бачимо старших людей, які живуть своїм життям — реальним, не зумовленим потребами рухати дію далі. Масові сцени з купівлею продуктів у невеликому магазині на колесах, роздачею речей матері після її смерті та, напевне, найяскравіша сцена з розмовою на поминках — усе це огортає головну сюжетну лінію — прощання двох братів із домом та матір’ю — непідробною атмосферою правдивості зображуваного.
Особливо це відчувається у сцені поминок по матері Анатолія та Олексія: односельці, здається, забувають про камери та знімальну групу, яка сидить з ними в одній кімнаті, і просто діляться власним болем. Звучать історії про врятованого німецького полоненого, якого ніхто з них не виказав, голод, збирання загублених у полі колосків, майже певну смерть дитини-сироти, яку рятує щасливий випадок.
Проблема втрати звʼязку з минулим та людьми, які жили раніше, — одна з ключових у фільмі, адже селище зникає, потрохи втрачаючи жителів. Саме тому повільні сцени їхнього життя та розмов стають своєрідним літописом про те, як існувало й продовжує існувати покоління, народжене під час Другої світової війни, та чим здатне поділитися з уважним спостерігачем.
Зустріч зі світлом
Тема пам’яті як цінності актуалізує ще один важливий символ фільму — дім як втілений простір зв’язку з попередніми поколіннями та собою колишнім. Будинок матері Анатолія та Олексія, який поволі пустіє, залишається лише відлунням сім’ї, що вже ніколи не збереться разом. Здається, саме відчуття єдності матері з синами, зв’язок із домом, де минула значна частина життя чоловіків та їхньої матері, і є той скарб, про який перед смертю згадувала жінка. Анатолій, на відміну від Олексія, який намагається буквально відкопати скарб у сараї, та нічого не знаходить, розуміє це. Він повертає собі здатність творити й вибиває портрет матері на її надгробку: чоловік спокійний, він приймає нову реальність, у якій йому доведеться жити.
Головний герой раптово повертається до творчості: він знаходить свої старі малюнки й намагається намалювати портрет сусідки Ані. Ми так і не бачимо результату його спроби, проте важить сам акт повернення до того, чим він займався в дитинстві. Згодом так само пробує зіграти на старій прогнилій скрипці, що роками лежала в сараї. Стрічка осмислює повернення в минуле через подібні акти пригадування. Глядач разом із героєм усвідомлює неможливість відтворити те, що існувало колись, і вчиться цінувати речі, які можуть наблизити до втраченого.
За Анатолієм цікаво спостерігати не лише через його гнучкість, а й насамперед через першочергову відкритість до тих, кого він зустрічає, та того, що з ним стається. І це по-справжньому дивує. Природно було б спостерігати агресію, злість чи роздратування у поведінці чоловіка, який мусив покинути своє життя, повернутися у віддалене покинуте селище через те, що його найближча людина хвора й може померти. Проте для Анатолія природним є абсолютне прийняття: він любить матір, яка здебільшого вже не впізнає його, залишається добрим до сусіда, який наживається на інших жителях селища, не звинувачує брата, який приїжджає лише після смерті матері. Протягом усієї історії чоловік є самим собою — інколи інертним, що особливо помітно, коли його брат вирішує продати землю чи застрелити собаку, поступливим і спокійним. Лише наприкінці стрічки стає помітною ключова зміна у світогляді героя: на відміну від Олексія, Анатолій забирає віднайдені спогади про дім із собою. Смерть матері не робить його холодним, а прощання зі Степним, можливо назавжди, приносить йому хоч і тужливе, а проте тепло від розуміння того, яким було його життя тут.
Простір для спостереження
У стрічці багато тиші та мовчання — розмови тут зведені до мінімуму, натомість нам намагаються показати, як і про що думають персонажі, виконуючи дрібні справи. Спостереження за тим, як люди набирають воду, йдуть дорогою, мовчки вдивляються у горизонт, має медитативний ефект, проте інколи все ж бракує контексту для розуміння, чому ми спостерігаємо саме цю сцену.
Через те що сюжет прагнули зробити максимально відкритим для сприйняття і трактування глядачем, деякі моменти залишаються незрозумілими. Недомовленою та недопоясненою є лінія романтичних почуттів головного героя Анатолія та його сусідки Ані. Натяки на те, що жінка йому подобається, помічаємо у його дещо незграбній поведінці та спробах піклуватися про неї, проте їх можна сприймати як звичайну чуйність та емпатію, адже в багатьох сценах він просто ігнорує жінку. Особливо незрозумілий момент їхнього прощання, коли Анатолій проводить жінку додому з ліхтариком і довго вдивляється їй услід. Сцена мала б викликати романтичний і дещо тужливий настрій, адже Аня йде, не даючи йому жодної надії, проте ми не розуміємо природу почуттів Анатолія до неї і чи є вони в нього взагалі.
Стрічка не динамічна у класичному розумінні цього слова: немає різких переходів чи переривання сцен. Майже завжди спостереження за героями чи пейзажами продовжується доти, доки триває рух у кадрі. Зависання у просторі, яке трапляється чи не в кожній сцені, не втомлює.
Відчуття зміни сюжету досягається здебільшого рухом самого кадру: ручним зніманням під час подорожі сільською дорогою на возі чи поїздки старим автобусом. У глядача виникає відчуття ненавмисності деяких кадрів — схоплюване видається майже випадковим, а це додає щирості й справжності і без того достатньо меланхолійному настрою фільму.
Кадри прості, навіть аскетичні — у них майже завжди немає яскравості чи кольорів, зате багато простору для спостереження та життя героїв. Усе коричневе через багнюку, голі дерева та трохи брудного снігу — саме так, як і буває в селі на початку чи наприкінці зими. Реалістичність зображення не робить фільм менш привабливим для перегляду. Навпаки, дає змогу поринути в контекст оповіді глибше, дозволяючи частині глядачів впізнавати та пригадувати, а частині — знайомитися й задивлятися.
«Степне» висвітлює багато проблем: від передачі пам’яті, згасання, туги за близькими, які помирають, до віднайдення давно забутих себе та руху далі. Проте головною є тема любові, що триває. Це відбувається в різних контекстах та проявах: через біль, байдужість, обов’язок відпустити. Любов відчувається й у тому, як стрічку знято: режисерка Марина Врода дитиною багато разів бувала у Степному разом із дідусем, тому вона знайомить глядачів із майже рідним простором власного минулого. Хоча нам не розповідають, коли саме відбуваються події стрічки, пострадянські реалії й короткі невизначені згадки про революційні події натякають на те, що це може бути в будь-якому віддаленому селищі в Україні просто зараз.
Робота над стрічкою розпочалася перед повномасштабним вторгненням, але дознімали її вже в умовах постійних тривог та атак росіян. У фільмі немає прямих згадок чи розмов про війну, проте уникнути впливу бойових дій неможливо: двоє членів знімальної команди загинули, а ще троє служать на фронті просто зараз. Попри те що «Степне» не є фільмом про війну, історії навколо його створення, місце, де відбуваються події, та інші дрібні деталі повʼязані з нею невідривно. Це свідчить про постійний вплив реального контексту на витвір мистецтва. Найближчими роками для українців цим реальним контекстом залишатиметься війна, про що варто памʼятати не лише іноземним глядачам, а й нам із вами.
