Подкаст «Кльове Слово» — це розмова з дітьми про традиції, історію та культурні особливості України. Зокрема про те, скільки цікавих явищ, значень та подій може ховатися за одним-єдиним словом. У восьмому епізоді поговоримо про формування духовного життя в давніх словʼян, які жили на теренах сучасної України.
Перун — язичницький бог часів Київської Русі. Точне пояснення походження цього слова відсутнє, але вчені вважають, що воно може означати «бити, ударяти». До речі, подібні слова є у польській та білоруській мовах і означають «грім».
Язичництво — це релігія, що передбачає вірування в різних богів. Але це — не просто віра, а ціла система уявлень про світ і місце людини в ньому. Хто вони — язичницькі боги, і чому їх багато?
Більшість язичницьких божеств повʼязана з певними силами природи, оскільки буття наших пращурів повністю залежало від навколишнього середовища. Первісні люди жили примітивно і максимально наближено до тваринного способу існування. Сенс буття зводився до пошуку їжі й розмноження. Людство жило коштом привласнення дарів природи: займалися полюванням, риболовлею, збирали плоди рослин чи їстівне коріння
Полювання давало найбільшу кількість харчів, але не завжди було успішним. У певний момент мисливці почали замислюватися, чи не повʼязані невдачі із якимись вищими силами. Так у людей зароджувалися вірування і перші спроби осягнути сенс життя.
Підтвердженням цього є малюнки тварин, розміщені в печерах у різних куточках світу. Деяким з таких малюнків понад 30 тисяч років. Найдавніші зображення були знайдені в печерах Ласко та Альтаміра на територіях Франції та Іспанії відповідно. На стінах печер зображені тварини, на яких люди полювали в той час: бики, бізони, коні. Учені вважають, що таким чином давні мисливці намагалися привернути удачу під час полювання. Із часом на стінах печер почали зʼявлятися малюнки, які, ймовірно, зображали ритуальні танці — люди виокремлювали себе від природи, намагалися підкорювати її або просили підкоритися їхній волі. Отже, релігія не одразу була поруч із людиною — вона зʼявилася тоді, коли людина, спостерігаючи за природою, усвідомила, що є певні взаємозв’язки.
Плинув час, людство еволюціонувало, набувало досвіду і нових знань і зрештою усвідомило, що для того, аби прожити, можна не тільки брати дари природи, а й самим щось виробляти. Такий перехід від привласнювального господарства до відтворювального вчені назвали «неолітична революція» — період, коли люди навчилися обробляти землю і вирощувати рослини, а також розводити тварин. Вони вже менше відчували залежність від природи, але природа все ж мала суттєвий вплив на їхнє життя.
Від природи можна очікувати різних непередбачуваних сюрпризів: затяжні зливи або, навпаки, довгі засухи, паводки чи заморозки тоді, коли вже потепліло. Наші предки не мали розуміння, чому так відбувається, і дуже страждали від подібних несподіванок. Через неможливість пояснити навколишній світ люди, спираючись на свої спостереження, намагалися звертатися до сил природи із важливими для їхнього життя проханнями: викликати дощ під час довгої засухи або сонце — коли протягом довгого часу йде злива.
Так і почали виникати вірування у вищі сили. Обожествляючи сили природи, люди давали їм різні назви та наділяли надзвичайними можливостями — ось так і з’явилось багатобожжя. Цей процес проходив подібним чином у різних куточках світу, що стає зрозумілим із археологічних знахідок, і передував появі духовного життя людства.
На теренах сучасної України у V столітті нашої ери жили племена словʼян, які мали власні релігійні уявлення та вірування. Писемних згадок про їхнє життя дуже мало, тому, досліджуючи цю тему, науковці спираються переважно на археологічні знахідки. Під час розкопок були знайдені пам’ятки, пов’язані із ранньослов’янськими віруваннями. Серед таких памʼяток особливе місце посідають капища.
Капище — це місце, де відбувались язичницькі релігійні обряди. Виглядало воно як простір просто неба, інколи обмежений частоколом або ровом, а часом і невисоким камʼяним обнесенням. Усередині такого майдану стояв ідол (або декілька ідолів), на територіях деяких капищ знаходили ще і ями для жертвоприношення. Що ж це за ідоли на капищах?
Ідол, або «кумір», — це зображення язичницького божества у вигляді деревʼяної чи камʼяної стовпоподібної фігури, часто — із вирізьбленими людськими рисами та орнаментами.
Отже, давні словʼяни на певному етапі існування вірили в різних богів і вчиняли ритуальні дійства. Сьогодні точно відомо, що вони здійснювали жертвоприношення. Люди вірили в те, що для задобрення вищих сил потрібно приносити своїм богам дари — як правило, це були тварини, рослини, часом дорогоцінні речі, які спалювали або залишали у спеціальному жертовнику, про що науковці дізналися під час аналізу археологічних знахідок.
Але якими саме були погляди та цінності тих людей, зрозуміти без писемних згадок складно — всі наші уявлення будуть винятково нашими власними припущеннями. Одну із писемних згадок про ранніх словʼян ми отримали від візантійського історика Прокопія Кесарійського:
«…Ці народи, слов’яни й анти, не підлягають одній людині, а з давніх-давен живуть у демократії… Майже в усьому іншому обидва варварські народи здавна живуть однаково. Єдиного бога, громовержця, визнають вони владикою всього світу і в жертву йому приносять биків і всякого роду священних тварин. Долі вони зовсім не знають і не приписують їй ніякого впливу на людей. Коли їм загрожує смерть, під час хвороби чи на війні, вони дають обітницю, що, коли врятуються від смерті, то негайно принесуть за врятування життя жертву богу, — і коли небезпека минула, приносять жертву і вважають, що цим купили своє врятування. Поклоняються також рікам і німфам, і іншим божествам, і всім їм приносять жертви; під час цих жертвоприношень ворожать…»
Із цієї згадки ми отримали підтвердження, що у словʼян був один головний бог — громовержець, тобто бог грому, блискавок (щоправда, імені його не названо), а поряд із ним існували й інші боги, які уособлювали різноманітні природні сили. Також згадується і про маленьких божеств, німф, назва яких походить із грецької міфології та грецьких вірувань. Ймовірно, словʼяни їх так не називали, але ми розуміємо, що вірування в менших божеств були подібні до вірувань давніх греків. Тобто вірили вони в певних духів, які опікувалися лісами й річками, — разом із українськими легендами та піснями через тисячоліття до нас прийшли згадки про різних міфічних істот.
Із часом словʼяни із племен розвинулися у племінну державу, яка отримала назву Київська Русь. Жителі Русі продовжували вірити в різних богів, про що свідчать згадки з літопису «Повість минулих літ». Зʼявилися й окремі люди, які відправляли спеціальні обряди — жерці, і намагалися таким чином не тільки допомагати задобрювати богів, а ще й віщувати майбутнє. Також люди почали користуватись оберегами. Під час археологічних розкопок знайшли зуби та ікла різних тварин, які люди носили на собі, прикраси у вигляді півмісяців, які висіли рогами донизу і, на думку істориків, могли виконувати роль амулетів.
А якщо звернутися до писемних згадок, то «Повість минулих літ» дає нам уже імена божеств: «в 907 році іменами Перуна та Велеса клявся князь Олег і його військо, коли укладався мир з візантійськими спів імператорами Леоном і Олександром[86]». А «князь Ігор з військом покладали до ідола Перуна в 945 році зброю, щити й золото, коли укладали мир з імператором Костянтином VII[87]».
У 980 році за князя Володимира Перун був головним божеством Київської держави й символом державного єднання. Ідол Перуна стояв на одному із київських пагорбів: він був великого розміру, дерев’яний, мав залізні ноги, срібну голову та золоті вуса. Із розвитком тогочасного суспільства більш поважну роль почали віддавати різним божествам, таким як: Перун, Велес, Мокоша, Сварог, Дажбог, Хорс.
У Х столітті Київська Русь згадується як потужна європейська держава, що панувала в регіоні, воювала і мала міцні торговельні зв’язки із сусідніми країнами. Тоді як слов’яни продовжували поклонятися багатьом язичницьким богам, сусідні держави вже сповідували монотеїзм, тобто релігії, де вірять в одного бога. Вони дійшли до наших днів і відомі нам як християнство, юдаїзм та іслам.
Влада київського князя розповсюджувалася на величезні терени від Балтійського до Чорного моря, тож виникла необхідність цю владу зміцнити, і зробити це можна було за допомогою релігії. У монотеїзмі є тільки один бог, що полегшувало пояснення, чому і в державі безмежна влада належить лише одному правителю. Існує навіть вислів: «Один бог на небі — один князь на землі».
З огляду на те, що київська держава прагнула стояти в одному ряду з усіма європейськими країнами, їй необхідно було сповідувати віру тогочасної Європи.
Хоча народ Київської Русі віддано поклонявся своїм богам, князю Володимиру довелось ухвалити складне рішення. Зрештою він обрав зміну релігії, надавши перевагу тій, яку сповідувала потужна Візантія, — християнству.
Відбулося хрещення Київської Русі у 988 році, і це був довготривалий процес, оскільки люди не були готові зраджувати свою віру, вважали це великим гріхом і боялися кари богів. Хрещення всієї Русі розпочалося в Києві, де зруйнували головне капище, а ідолів, що там знаходилися, знищили.
І хоча минули тисячоліття, відгомін язичницьких звичаїв і вірувань можна й досі побачити в українських традиціях, обрядах чи звичаях.
Проєкт «Подкаст “Кльове Слово”» створений спеціально для дітей командою ГО «Теревені» і реалізовується за підтримки проєкту Агентства США з міжнародного розвитку USAID «Зміцнення громадської довіри (UCBI)».
