У четвер, 22 лютого, в український прокат нарешті добралась психологічна драма Джонатана Глейзера «Зона інтересу» (англ. The Zone of Interest). Минулого року фільм презентували на Каннському кінофестивалі, де він отримав гран-прі та приз ФІПРЕСІ. Згодом «Зона інтересів» отримала премію Британської академії телебачення та кіномистецтва (BAFTA), як найкращий неангломовний фільм, а також має номінацію на «Оскар», як найкращий міжнародний фільм.
На сайті-агрегаторі рецензій Rotten Tomatoes фільм отримав 93% «свіжості» на основі 304 рецензій. Сайт Metacritic оцінює «Зону інтересу» на 92 зі 100 на основі 58 рецензій. А оцінка на сайті IMDb станом на 23 лютого — 7,8 з 10.
Кінокритик Ігор Кромф дивився фільм двічі і має пояснення, чому «Зона інтересу» Глейзера так задарована нагородами та найімовірніше отримає «Оскар».
Сад земних утіх
Польща 1942–43-ій роки. Сім’я німецького офіцера Рудольфа Гьосса живе своє найкраще з можливих життів. У них великий просторий дім з квітучим садом та по-хазяйськи доглянутим городом. Чемні слуги навкруги постійно наводять порядки і ніколи не шкодять господарям. Підполковник Гьосс їздить на службу на улюбленій кобилиці, а іноді бере якусь документацію працювати додому. А вдома його чекає кохана дружина Гедвіг, п’ятеро дітей та великий чорний пес.
Гьосси святкують уродини глави сімейства. Тато читає доньці казку про Гензеля та Гретель на ніч. Катається з сином на конях по зелених лугах навколо маєтку. Іноді до нього заходять друзі по службі, іноді приїздять на гостину родичі. Гьосс, як і його дружина люблять пройтися садом та городом. Подивитись, як цвітуть багряні клумби різних сортів квітів, як достигають на осінь гарбузи та наливають бочки помідори. Дружина дуже засмучується, що по високій стіні бетонного паркану погано тягнеться закладений виноградник і ще рік точно Гьоссам доведеться дивитись на сірий та холодний бетонний паркан, увінчаний колючим дротом.
Вся справа в тому, що Рудольф Гьосс — це не звичайний німецький офіцер. Він — перший комендант найстрашнішого нацистського табору смерті — Аушвіц. А його сад земних утіх розташований прямо за бетонним парканом від концтабору, щоб на службу було легше добиратися. Ось так і живуть Гьосси своє ідилічне життя, яке від геноциду відмежоване бетонною стіною.
В основі фільму однойменний роман Мартіна Аміса, однак письменник цікавиться не стільки життям коменданта Аушвіца, скільки адюльтером його дружини Гедвіги. Для Глейзера роман Аміса стає відправною точкою, однак в центрі розповіді не роман дружини Гьосса, а сам есесівець. «Зона інтересу» стає своєрідним байопіком про цього воєнного злочинця. Провівши справжню історичну розвідку про все-все-все, що стосується його життя, британський режисер з документальною точністю почав реконструювати життя першого коменданта Аушвіца.
На території музеєфікованого концтабору знімальна група відновила майже в первозданному вигляді маєток Гьосса і навіть перед зйомками заклала там сад і город, щоб на знімальні дні там вже пахнули квіти та достигали овочі. Це вже не кажучи про інші дрібниці, які в кадрі помітить лише дуже history geek. Наприклад, те, що Гьосс з усіх своїх нагород найбільше пишався турецьким «Залізним напівмісяцем», який він отримав за Першу світову. Саме цю червону зірку на правій кишені він обов’язково вдягав на важливі заходи. І це уважний глядач може помітити у фільмі.
Простір людських страждань
«Зона інтересу» отримала низку номінацій (зокрема на «Оскар») та перемог (зокрема BAFTA) за найкращий звук. Ця номінація — не спроста. Фільм Глейзера розповідає про Голокост, який відбувається за бетонним парканом. Ми бачимо лише якісь натяки у фільм на те, що коїться щось лихе.
Фільмуючи ідилічне життя оберштурмбанфюрера СС Гьосса, Глейзер дуже моторошно показує нам, що за бетонним парканом, по якому тягнеться виноград, насправді відбувається геноцид. Так дружина Гьосса приміряє шубу, яку потім просить почистити і вірогідно, що це одна з тих шуб, які відібрали у в’язнів концтабору. Його сини серед своїх «хлопчачих скарбів» тримають золоті зуби, які знайшли на пустирях біля дому. А ще старший син любить закривати молодшого в оранжереї і спостерігати за закритим братиком. В сім’ї Гьоссів постійно треба закривати вікна, адже щоночі крематорії працюють на повну і попіл та прах убих разом з запахами згорілої плоті розноситься округою. А на ранок попелом жертв садівник Гьоссів удобрюватиме їхні сад ігород.
Оператор фільму Лукаш Зал працює лише з денним світлом та знімає майже нерухомою камерою середні та загальні плани, які центрують зображення. Таким чином вдається досягти певної «документальності» зображуваного у кадрі.
Єдине, що точно дає нам знати про те, що Голокост, він ось тут поряд, за парканом — це звуки. Всі ці сцени сімейної ідилії постійно супроводжують крики, стогони, плач жертв нацистського режиму. Перетворюючи сад земних утіх Гьоссів в простір людських страждань Голокосту. Саме тому, робота зі звуком стає ключовою у фільмі та отримала стільки номінацій та призів.
Зона інтересу банальності зла
Назва — що роману Атіса, що фільму Глейзера — взята з нацистської пропаганди, яка визначала простір, де відбувається фільм, «зоною інтересу концентраційного табору Аушвіц» (нім. Interessengebiet des KZ Auschwitz). Тобто це наче ще підпорядкування Аушвіцу, але вже не сам Аушвіц.
Фільм Глейзера так само в «зоні інтересу» проблеми Голокосту. Глядач розуміє, що перед ним сімейна історія не якогось абстрактного німецького офіцера, а цілком собі реального воєнного злочинця. Причому Глейзер взагалі не показує нам жодного його злочину, але довершеною роботою зі звуком та сценами-натяками дає чітко зрозуміти, що смерть в індустріальних масштабах — ось там за парканом, по якому погано росте виноград.
Фільми про Голокост почали знімати майже зразу по завершенню Другої світової війни. Першою такою стрічкою стала польська драма «Останній етап» (пол. Ostatni Etap) Ванди Якубовської, яка сама була бранкою «таборів смерті». Усі наступні фільми намагались так чи інакше передати колективну травму та трагедію Голокосту. До кожного з них були претензії та критика. Навіть багатьма улюблений «Список Шиндлера» (англ. Schindler’s List) Стівена Спілберга свого часу потрапив під роздачу від дослідників травми Голокосту.
Звісно Глейзер не перший хто говорить про Голокост з точки зору виконавців, а не жертв. Чехословацька нова хвиля подарувала нам психологічну драму «Крематор» Юлая Герця (чес. Spalovač mrtvol), яку зняли майже під кінець придушення Празької весни 1968 року. Це історія, яка в гротескно-абсурдистській манері показує трансформацію психіки працівника крематорію у Чехословаччині напередодні та під час окупації країни Третій Райхом.
Інший приклад можна взяти з літератури — це роман Джонатана Літтеля «Благоволительки» (фр. Les Bienveillantes), який розповідає про Голокост через призму гомосексуального есесівця Максиміліана Ауе. Це дуже жорстка та брудна книга, яка наповнена гей-порно та сценами надмірного садизму та смакування жорстокості.
Такий підхід цілком собі відповідає тому, як з темою нацизму працювали у європейському кінематографі 1970-их, створивши низку Nazi-exploitation фільмів про маніакальні схильності нацистів до садизму та сексуальних збочень, починаючи від італійських «Нічного портьє» (італ. Il Portiere Di Notte) Ліліани Кавані та «Останньої оргії в Третьому Райху» (італ. L’ultima orgia del III Reich) Чезаре Каневарі та завершуючи французьким «Фройлян Диявол» (нім. Fräulein Devil) Маліси Лонго.
Звісно, що нацистів, які вчиняли злочини, зображували і менш хардкорніше, ніж в Nazi-exploitation, однак так само з притиском на їхню нелюдську жорстокість, щоб не дозволити кинути і тіні співчуття на цих персонажів.
Глейзер же виступає певною «британською опозицією» демонізації нацистів, яку використовувало експлуатаційне європейське кіно чи меншою мірою голлівудський кінематограф (згадайте образ Амон Гета, який створив Рейнс Файнс у «Списку Шиндлера»). Задача «Зони інтересів», створити імерсивний простір для банальності зла.
У 1963 році філософиня Ганна Арендт видала важливу для розуміння тоталітарних режимів працю «Банальність зла: Айхман у Єрусалимі» (англ. Eichmann in Jerusalem: A Report on the Banality of Evil). Це велике етичне дослідження на основі суду на «архітектором Голокосту» Адольфом Айхманом. Його суть полягає в тому, що нацистські виконавці Голокосту не були маньяками — це були звичайні чиновники, які виконували свою роботу і були готові вбивати людей в промислових масштабах лише за для того, щоб жити своє найкраще життя. При цьому головним виправдання, чому вони здійснюють геноцид, було те, що всі вони лише інструмент, маленький гвинтик у системі, який можна легко замінити.
Фактично ось це нам показує Глейзер, але вже у варіанті не філософського дослідження судового процесу, а як окреме художнє ігрове кіно. І тут саме варто відзначити головних акторів стрічки: Крістіана Фріделя (який вже грав складну етичну роль у «Білій стрічці» (нім. Das weiße Band — Eine deutsche Kindergeschichte) Міхаеля Ганеке) та Сандру Гюлер (для якої 2023 рік — рік кар’єрного успіху, адже в неї ще й головна роль у каннському переможці «Анатомія падіння» ( фр. Anatomie d’une chute) Жюстін Тріє). Вони ідеально грають це благовидне подружжя, яке готове стратити пів світу заради свого міщанського клаптя щастя.
Гьосс і його сім’я чудово знають, що за бетонною стіною людей убивають тисячами. Однак, для них це не трагедія чи злочин. Для них це вимушена міра для забезпечення їхнього щасливого життя, їхньої особистої зони інтересу, яка кривавими етичними кордонами та прагматичною банальністю зла прокладається прилеглою до Аушвіца територією.
