П’ятого грудня у рамках XIV Форуму громадянського суспільства відбулася публічна дискусія «Події, що тримають: як культура зміцнює громади під час війни». Випускниці програм House of Europe й організаторки культурних заходів обговорювали, які є виклики для сфери креативних індустрій під час війни і чому важливо проводити культурні події.
Модераторкою дискусії була Анна Карнаух, співзасновниця громадської організації Lanka.pro. Спікерками — директорка Літературно-перекладацького фестивалю Translatorium Таня Родіонова, операційна директорка медіа «Цукр» Альона Сергієнко, організаторка Міжнародного етнографічного кінофестивалю ОКО Тетяна Станєва, директорка театру «Нафта» Тетяна Голубова і комунікаційниця та менеджерка спільноти випускників House of Europe Дар’я Костюк. Вони розповіли про зміни в організації культурних подій від початку повномасштабного вторгнення, розмірковували, як вони тримають громади і про тонкощі цього «тримання».
Далі — конспект події.
Зміни у роботі з початком повномасштабного вторгнення
Сумське медіа «Цукр», за словами операційної директорки Альони Сергієнко, перестало проводити гучні події і фестивалі через безпековий фактор і банальну відсутність просторів з укриттям. Проте з початком вторгнення потреба в офлайн-заходах тільки зросла. Раніше медіа прагнуло консолідовувати, знайомити активних громадян із представниками й представницями бізнесу та влади. Повномасштабна війна ще більше об’єднала людей, дворик, де проводились нетворкінги, став двориком, де роблять коктейлі Молотова. Тож події відновили.
«Був величезний запит дізнатися, у якому місті ми живемо. Ми впроваджували багато лекційних форматів про історію Сум, Слобожанщини. Людям хотілося намацати свою ідентичність. Вони багато місяців ховалися, хтось виїжджав, а тут з’явилася можливість просто прийти і пожити годинку-дві нормальне життя, побачити таких самих людей, як вони».
Альона Сергієнко
Таня Родіонова розповіла, що хмельницький фестиваль Translatorium обрав важливим напрямком діяльності міжнародну співпрацю, що дало їм змогу вийти на закордонну авдиторію і брати участь у міжнародних фестивалях. Для Translatorium — це ще одна можливість говорити про Україну і все, що в нас сьогодні відбувається. Бо через культуру, літературу це часом дієвіше, ніж через новини та інформаційні повідомлення.
Також з 2022 року команда фестивалю почала організовувати резиденції для українських перекладачів і перекладачок. Оскільки з’явилася потреба в спокійному просторі для роботи, вони давали можливість на місяць приїхати у відносно тихе місто й зануритися в переклад. Для організаторів й організаторок це про людиноцентричність і підтримку спільноти навіть через маленькі дії.
Тетяна Голубова розповіла про зміни й пріоритети харківського незалежного театру «Нафта». Після відновлення роботи в 2023 році вони почали свідоміше формувати внутрішню політику, звертати увагу на етичність того, що кажуть і показують — чи не можуть певні вислови, дії, звуки ретравматизувати й зробити гірше глядачу й глядачці.
Водночас орієнтири змінилися на запити й болі авдиторії. Наприклад, у виставі «Веселка на Салтівці» — про локальну ідентичність і конкретну географічну прив’язку. Мовляв: «Ми тут, ми живі, у нас є такі райони, такі топоніми, Харків працює». Вистава про Розстріляне відродження «ХАРТЕДЕ 20» вийшла на хвилі збільшення зацікавленості цим періодом, приблизно в один час із першою виставою МУР і фільмом «Будинок “Слово”». Тетяна поділилася, що в ній вони показують культурних діячів і діячок 1920-х не з точки зору, що їх розстріляли, а насамперед через їхній внесок.
«Дуже часто українська шкільна програма просуває цю тему з наголосом на те, що вони щось робили, а потім їх розстріляли. І ти пам’ятаєш зі школи про Курбаса й Сандармох, а не те, що він робив. Ми і зараз переживаємо складний період, тому хочеться говорити не про смерть, а про життя, бо це тримає зозулю».
Тетяна Голубова
Тетяна з командою зійшлися на тому, що театр для них — це інструмент змін, інструмент комунікації, мистецький продукт, який надихає суспільство на дії. Вони помітили, що мешканкам і мешканцям їхнього міста не вистачає відчуття «ми разом, ми харків’яни». З прифронтових міст виїхало багато людей, утворилися ніби порожнечі, мережа з людей у якийсь момент розвалилася. Треба було створювати нову, команда й досі це робить. «Нафта» творять театр, зокрема як простір, де людина може відчути, що вона не сама, що поряд є хтось інший і вони мають такі самі цінності.
Постійні обстріли, новини, відчуття ізольованості й самотності можуть загнати в «помиральну яму». Театр показує, що в нас є опори, на які можна спиратися. Це про досвіди, в яких можна впізнати одне одного. Спікерка зазначає, що в Харкові немає офлайн-освіти, а «Нафта» організовує події, де можна наживо поспілкуватися, відчути себе частиною спільноти. І після цього люди виходять із новими знаннями й організовують свої театри, фестивалі, події, які продовжують підтримувати громаду разом, об’єднаною, незламною.
Головним викликом для проведення Міжнародного етнографічного кінофестивалю International Ethnographic Film Festival є розташування Болграда. Це невелике місто в Одеській області. Українці й українки мало що знають про нього, режисерка й організаторка фестивалю Тетяна Станєва зазначила, що в цьому і була мета — розвивати культурне життя Бессарабії. Задум не найпростіший, адже українського культурного контексту в Болграді було обмаль. «Це просто пустеля щодо українського культурного продукту», — так спікерка прокоментувала складність проведення фестивалю саме там. У місті навіть немає кінотеатру, найближчий — в Ізмаїлі, всього на один екран. Також фактор, який ускладнював — Одещина багатокультурний край, у якому мовою міжетнічного спілкування є переважно російська. Чи буде затребуваний українськомовний етнографічний продукт про війну?
Тетяна зазначила, що люди стереотипно сприймають поняття «етнографічний». Це про життя та побут певного народу, синонімом до нього в нашому контексті може бути «антропологічний». Звідси — невичерпність тем і важливості, навіть попри втому від війни. Для проєкту це також можливість розповідати про Україну за кордоном, бо з 2023 року це україно-болгарський проєкт, який перекладає та транслює стрічки про війну для болгарської авдиторії.
Тетяна Станєва
На локальності наголосила і Дар’я Костюк, комунікаційниця та менеджерка спільноти випускників House of Europe. Ще до повномасштабного вторгнення вони ставили за мету, щоб культура виходила за межі великих міст й обласних центрів. Мандрували містами з мобільним павільйоном, організовували фестиваль креативності та запускали поп-ап хаби спільно з культурними просторами по всій Україні. Зараз же вони продовжують надавати й створювати можливості, щоб культура розвивалася й далі. House of Europe почали адаптовуватися до викликів і нових запитів. Так з’явилася програма грантів на локальні події.
«Попит на культуру не впав, він просто змінив свій фокус. До повномасштабного вторгнення вона мала більш розважальний характер, навіть злегка гедоністичний: куди піти, як розважитися. Але з 2022 року все змінилося. Культура перестала бути фоном, а стала тим місцем, яке допомагає триматися, відшуковувати власні сенси та просто продовжувати жити».
Дар’я помітила тенденцію повернення фестивалів. Попри ризики, безпекові фактори і втому самих організацій, які це роблять, ми повертаємо навіть те, що ще до повномасштабки поставили на павзу. Тут війна стала поштовхом до відродження, тим, що повертає до життя, а не знищує. Це спонукає до змін, а фестивалі — нагадують, що життя ще може відчуватися таким же насиченим, яскравим та безтурботним, як раніше. Наприклад, фестиваль «Detaliзація» в Івано-Франківську, Koza Music Battle чи «Гамселить» у Тернополі відновили свою роботу вже під час повномасштабного вторгнення.
Деякі теми, які були актуальними ще до 2022-го, з початком повномасштабного вторгнення тільки загострилися. Скажімо, деколонізація та інклюзивність. Більшість суспільства почала усвідомлювати своє колоніальне минуле. А інклюзивність перестала обмежуватися поодинокими ініціативами, зараз це про системність і сталість, бо, на жаль, воєнні дії тільки збільшують масштаби питання.
Як приклад безбар’єрності Дар’я навела фестиваль «Фронтера» в Луцьку. Інклюзивність зараз у начебто незначних деталях, які можуть стати тригером, як-от повітряні кульки й звук вибуху, коли вони лускають, — це про нові виклики, а також про багато кутів зору, з яких треба дивитися на організацію культурних подій у наші часи. В Україні, за даними Міністерства соціальної політики, близько 3,4 млн людей з інвалідністю. Через воєнні дії відсоток тільки зростає — це те, на що зараз не можна не звертати увагу.
House of Europe разом із культурними організаторами вчиться формувати нову етику культурних подій у час війни — зокрема, через практики вільних донатів на підтримку армії під час безкоштовних заходів. Водночас програма системно працює з темою національних спільнот, що є важливим пріоритетом у контексті євроінтеграції України та вимог Європейської комісії.
«Культурні події — це не просто фестивалі, вистави, виставки чи концерти. Це публічні простори, куди ти можеш прийти і знайти людей, з якими розділяєш цінності, дискутуєш, будуєш зв’язки і відчуваєш себе спільністю з кимось. Саме це формує спільноту, яка далі будує громадянське суспільство», — підсумувала Дар’я.
Дар’я Костюк
Культурні події стають острівками нормальності для людей. Зараз усі виснажені, втомлені, а такі заходи дають змогу переключитися, відволіктися та просто відпочити. Але водночас це глибокий пошук сенсів. Прозвучало багато про запити на локальні ідентичності й приналежності до території, міста, області. Не тільки до людей, але й до місця.
Робота попри емоційну втому та вигорання
Альона Сергієнко зауважила, що у неї виникали сумніви, чи варті заходи тих зусиль. Але відвідувачі й відвідувачки повертаються із запитаннями, коли наступна подія — саме це стало вирішальним. Вона розповідає, що коли до них приходять і говорять, що «Цукр» — причина, чому люди не виїжджають з міста, вона та команда відчувають відповідальність, але це підживлює продовжувати діяльність.
Таня Родіонова розповіла, що, з одного боку, є потреба в подіях про війну, деколонізацію, важливі для країни процеси. Але з іншого — люди втомлені від цього, від новин, від обстрілів. Тому Translatorium намагаються тримати баланс через різні формати: поєднувати лекції про мови, які під загрозою зникнення, з вечірками, танцями й музикою. Але навіть від європейських колег чують про виснаження, це свідчить про загальну тенденцію інформаційного перевантаження (і не тільки через війну), тож формати, що певною мірою розслабляють, теж необхідні, щоб продовжувати споживати більш «важливі».
Також продовжує існувати запит на умовно «своє». На фестивалі Translatorium була лекція Віри Агеєвої про Максима Рильського як перекладача, що може здатися не таким актуальним для молоді, як події від іноземних спікерів, але ця подія зібрала повний зал.
Таня Родіонова
Тетяна Голубова зазначила, що в «Нафті» працюють не тільки з сенсами й потребами авдиторії, а й із враженнями і станом, з якими люди покидають зал. Важливо, щоб вони були позитивними, або хоча б чимось новим, але не деструктивним.
Окремим аспектом обговорення було вигорання в команді. Усі спікерки з ним стикалися, особливо через обстріли, недосип і стрес. І це проблема для всіх, хто живе і працює в Україні, багато хто тримається тільки на власній мотивації і на голому ентузіазмі. Різні організації по-різному з цим борються: тренінги й гранти для ментального відновлення, робота над тайменеджментом і вмінням розділяти час на проєкти й відпочинок, робота з командою та її загальним настроєм і станом.
Наприкінці дискусії Дар’я Костюк закликала не боятися своїх ідей, шукати гранти й можливості для їх реалізації, бо культурні події — це те, що підтримує країну під час війни, а також те, що живить і вселяє сили боротися далі.
