Я вас бачу. Рецензія на роман «Сліпа лють» Наталі Гейнс — переосмислення міфу про горгону Медузу

З дитинства казки вчать нас розуміти принципи добра та зла, переносячи їх на прості й чіткі образи чудовиська й героя. Поки перше символізує ненависть і руйнування, другий постає рятівником, його агресивні дії мають причини й спрямовані на боротьбу з поганцем. Та чи справді все так чорно-біло? Гріховні лють, підступність, гординя та жадібність монстра, коли говоримо про героя, перетворюються на чесноти: справедливий гнів, винахідливість, упевненість і цілеспрямованість. Риси — ті ж самі, різниця лише в інтерпретації оповідача.

Чи дійсно чудовиськом є істота, яка тихо живе у своїй печері та якій не пощастило стати об’єктом ненависті інших через власну інакшість? А чи є героєм той, хто втручається в життя цієї істоти й забирає його, аби здобути трофей і визнання? Саме ці запитання ставить перед читачем Наталі Гейнс у романі «Сліпа лють» — авторському переосмисленні відомого міфу про Медузу та Персея.

Книга була номінована на премії British Book Award 2023, Goodreads Choice Award Nominee 2023 у категорії фентезі та потрапила до лонгліста премії Women’s Prize for Fiction. Вона стала першою роботою авторки, опублікованою українською — у 2025 році у видавництві Vivat. Неможливо не відзначити якість перекладу Юлії Шекет: вона майстерно адаптувала оригінальну назву Stone Blind, зберігши очевидні й приховані сенси. Деякі іншомовні варіанти, наприклад, словацький Medúzin príbeh («Історія Медузи»), негативно вплинули на враження читачів від книги, створивши неправильні очікування від твору. На противагу, українська назва «Сліпа лють» одночасно обігрує прокляття горгони й натякає на ключове питання книги: Медуза — втілення сліпої люті й ненависті до всього живого чи все ж праведного гніву на жахливі обставини й тих, хто став їхньою причиною?

Наталі Гейнс — британська письменниця, антикознавиця, телеведуча й комікеса. У своїй творчості вона часто звертається до античних образів, тож «Сліпа лють» не стала першою появою Медузи в доробку авторки. Горгону також згадано в попередньому бестселері Гейнс A Thousand Ships, а сучасне сприйняття її образу обговорюється в одному з розділів книги Pandora’s Jar: Women in the Greek Myths. Крім того, Медузі присвячено один із випусків подкасту Natalie Haynes Stands up for the Classics, що виходить на BBC Radio 4 з 2014 року.

«Я вас бачу. Я бачу всіх, кого чоловіки називають чудовиськами, потворами». Цими словами Горгонейон (відсічена голова Медузи) розпочинає свою оповідь. І саме вони є неймовірно важливими в житті кожної людини, яка пережила травматичний досвід. Аби знати, що тебе бачать, чують, розуміють твій біль. «Я вас бачу», — це не просто слова Горгонейона, це звертання авторки книги до кожної жінки, що має татуювання горгони Медузи, до тих, хто пережив досвід сексуального насильства. Цим коротким реченням Наталі Гейнс визнає їхній біль і страждання та дає коротку обіцянку зробити так, щоб їх побачив увесь світ, завдяки власній книзі. І їй це вдалося, зокрема завдяки тому, що «Сліпа лють» — це насправді не роман про Медузу.

Зазвичай ми очікуємо, що в книзі є одна головна/ий героїня/герой або ж їхня пара та одна центральна сюжетна лінія, а другорядні доповнюють основну й глибше розкривають її. У цьому творі ж кожна гілка існує самостійно, розповідає власну унікальну історію. І хоча роман починається з народження горгони й завершується з кінцем її життя, а кожна побічна сюжетна лінія дотична до основної, у центрі твору — не життя Медузи, а ідеї, які прагнула донести авторка. 

Через це «Сліпу лють» часто критикують читачі на Goodreads, які сподівалися прочитати розповідь, зосереджену на переживаннях горгони, і чиї очікування не були виправдані. Проте вибір саме такої побудови оповіді є неймовірно вдалим, адже завдяки цьому Медуза не постає збірним образом «ідеальної жертви», який часто намагаються створити в медіа й через який стигматизації зазнають постраждалі, що поводяться нібито нетипово. Поряд з історією головної героїні розповідають про травматичні досвіди інших жінок: Метіди (першої дружини Зевса), Данаї (матері Персея), Афіни. Кожна з них сприймає насильство по різному, переживає унікальні наслідки, що спричинено відмінностями в обставинах, їхніх характерах тощо: у когось переважає почуття сорому й ненависті до себе, у когось зникає відчуття влади над власним тілом і життям, у когось розвиваються панічні розлади. Читач розуміє: кожна постраждала від насильства переживає його інакше, і це нормально. Єдине, що об’єднує всіх, — жахливий біль і травма на все життя.

На сторінках книги тема сексуального насильства розкривається в повному обсязі й глибині з акцентом на почуттях героїнь і тому, що життя кожної з них розділилося на «до» та «після». Наталі Гейнс не експлуатує цей досвід, аби подарувати читачам емоції абощо. Вона пише про зґвалтування найбільш етичним, проте так само ілюстративним чином: не відтворює прямих сцен, а показує страх, який передує, і травму, яка залишається. Таке подання є емпатичним до читача, адже серед авдиторії книги є ті, хто розділяє цей біль і міг зазнати ретравматизації від прямого опису сцен насильства. Таким чином «Сліпа лють» є прикладом якісного висвітлення чутливої теми, адже дозволяє нам зрозуміти цей досвід, а постраждалим — бути побаченими.

Поглянувши на зміст роману, можна помітити цікаву особливість: кожен розділ називається жіночим іменем. І насправді ці заголовки прямо впливають на те, як ми читаємо текст, — вони автоматично налаштовують нас на емпатичне сприйняття жіночих історій. Навіть коли розділ становить незалежна оповідь про пригоди Персея, якщо його назва — «Даная», то ми дивитимемося на хлопця очима його матері, якщо ж «Медуза» — відчуватимемо наближення загрози. 

Таке називання дозволило Наталі Гейнс говорити голосами жінок, а нам як читачам — проживати досвіди персонажок разом із ними. Крім того, це своєрідний цікавий протест проти патріархату. Століттями саме чоловіки писали історичні й релігійні тексти, створювали власну правду. «Сліпа лють» натомість показує правду жіночу, чоловічі персонажі в ній існують лише як складники життів героїнь.

Текст книги розділено на п’яти частин, назви яких також мають подвійні символічні значення. Так, «Сестра» розповідає про життя трьох горгон, і разом із тим розкриває явище сестринства, теми віктимблеймінгу й ігнорування проблеми заради збереження власного спокою на прикладі ставлення Гери й Амфітріти до зрад їхніх чоловіків і до жінок, з якими їх зраджували.

Частина «Мати» розповідає про досвіди материнства: про Данаю, яка пережила жахливі події при народженні сина й буквально вважала його божим даром; про Гею, яка втратила всіх дітей на війні з богами й прагнула помститися. Ця тема також матиме продовження в наступній частині у своєрідній інтерпретації досвіду небажаної вагітності й аборту. З допомогою Геї, у результаті насильства Гефеста над Афіною народилася дитина, яку богиня-войовниця сховала в кошик із верболозу. Читаючи, ми не відчуваємо Афіну матір’ю цієї дитини, тому що вона нею і не є, це не був її вибір. Ми чітко розуміємо: те, що Гея дала життя цій дитині, — це акт помсти, насильства у вигляді репродуктивного тиску. «Сліпа лють» доводить, що материнство повинне наставати лише за щирого бажання жінки.

Наступна частина — «Сліпа» — розповідає про добровільний вибір Медузи жити із заплющеними очима, аби не завдати нікому шкоди. А також про старих відьом грай, у яких Персей забрав єдині око й зуб, залишивши їх «сліпими й голодними», і про сліпоту Персея до їхніх почуттів. Про таку сліпоту вже згадувалося раніше:

Частина «Любов» показує, що з усіх персонажів книги на це щире почуття спроможні лише горгони. Сфено й Евріала піклуються про Медузу, підтримують її та намагаються зрозуміти, Медуза відмовляється від можливості бачити світ, аби не нашкодити сестрам чи комусь іншому. Також, у розповіді про змагання Посейдона й Афіни за місто Афіни, бачимо боротьбу сили й любові: коли бог моря розливає руйнівні води, богиня саджає дерево й здобуває перемогу.

А «Камінь» розповідає історію Горгонейона, який став зброєю в руках Персея. Проте справжній камінь — його серце.

Персей — персонаж, про якого представлено найбільше різних думок. Це зроблено для того, щоб кожна і кожен з читачів самі вирішили — чи був Персей тим героєм, яким його виставляли міфи.

Горгонейон бачить його як убивцю, постійно наголошує на його безжальності, егоїстичності, дурості, нездатності помічати й розуміти біль інших. Пізніше — на жазі до крові й влади, відчутті вседозволеності. Боги сприймають його як непристосованого до життя хлопчика, який сам ні на що не здатен, постійно кепкують з нього, але не з метою принизити, а тому, що є з чого кепкувати. Граї і геспериди не сприймають його як когось особливого; Андромеда вбачає в ньому порятунок, а її батьки помічають, з яким задоволенням хлопець убив жерців.

Множинність поглядів доходить кульмінації в одному з «кам’яних» розділів, які показують справжні сутності істот: красу пташки, хижість баклана, убивчість скорпіона й особистість Персея, не героїчну. Тут він постає для нас як убивця, що боїться за своє життя, попри наявність неймовірної підтримки, є підлим і насправді ні на що не здатен сам. 

Наталі Гейнс також розкриває внутрішній світ Персея. І зазвичай, коли автори вдаються до цього, вони змушують нас розуміти персонажа, причини його дій, аби викликати емпатію, часто виправдати його. Однак Персеєві неможливо співчувати, над єдиною більш-менш об’єктивною метою його дій — порятунком матері — постійно іронізує Горгонейон, а ближче до кінця твору він починає жахливо зловживати силою і провокує лише ненависть читача. Попри весь негатив, його образ і дії — абсолютно логічні.

Персей усе життя жив у спільноті рибалок — таких самих людей, як він сам, тому зовсім не навчився сприймати інакшість. Крім того, через власне божественне походження він відчував себе кращим і правильнішим за інших, тож не дивно, що всі несхожі на нього були чудовиськами в його очах. Поява царя фактично травмувала хлопця: він побачив, що є людина, яка чомусь має владу над його життям. І захотів мати таку ж владу. Він не хотів здолати царя, аби той не мав права розпоряджатися життями його близьких, він прагнув сам розпоряджатися життями інших. Тому й захопився вбивствами, отримавши силу.

Детально прописані в «Сліпій люті» не лише персонажі Медузи та Персея. У цій книзі фактично немає жодного карикатурного, поверхового або клішованого героя. 

Наприклад, горгони тут присутні не просто для того, аби розповісти про дитинство Медузи, про те, що вона жила в любові, наголосити на тому, що вона має особливе сприйняття краси. Ні, вони буквально живуть на сторінках цієї книги, розвиваються, змінюються, сваряться й намагаються порозумітись, проживають біль утрати. Їх не показують як «диковинку», вони живуть своє звичайне життя, не відчуваючи себе особливими через власні відмінності. Для них усі істоти рівні, просто різні.

Боги також не постають відображеннями певних архетипів. Їхні характери ті самі, що й в оригінальних міфах, проте олюднені. Вони здатні розуміти почуття смертних, але ігнорують їх через відчуття власної переваги. Ми можемо легко зрозуміти й оцінити їхні вчинки завдяки тому, що Наталі Гейнс не подає їх як «так і має бути».

Авторка в принципі не залишає жодних оцінок. Так само як з різноманіттям поглядів на Персея, вона дозволяє нам самостійно розглянути всі рішення персонажів у їхній повноті: побачити фактичні дії та їхні наслідки, поглянути на них з різних перспектив. Інколи ми робимо висновки разом із персонажами, як коли Медуза міркувала про Посейдона, а іноді самостійно, наприклад, аналізуючи дії Зевса й Гери, оцінкам яких майже не приділено уваги в тексті. Авторка лише зрідка розшифровує для читача складні емоції, важливі для розуміння ідей книги.

Такий підхід до написання змушує нас думати. Ми не можемо просто доєднатися до «правильної» думки, бо її немає; нам доводиться самостійно аналізувати, дослухатися до різних досвідів, шукати причинно-наслідкові зв’язки, враховувати особливості сприйняття подій конкретним оповідачем чи оповідачкою й наприкінці дійти власного висновку.

Під час читання ми можемо не погоджуватися з персонажами. Ми не сприймаємо події як «якщо так є, то так і має бути», Гейнс залишає простір для незгоди, незадоволення, засудження й особистих міркувань загалом. Такий авторський підхід до письма й до самого цього сюжету вдало втілює одну з ключових ідей твору — історії пишуть люди, які мають власні погляди на речі, тож до кожної з них треба ставитися критично й оцінювати все виключно відповідно до власних принципів.

Відтворена в діалогові проблема актуальна й сьогодні: з публічно звинуваченими в сексуальному насильстві діячами продовжують співпрацю, а постраждалі зазнають знущань і стигматизації. Жіночий біль і досі сприймається як щось незначне в порівнянні з чоловічими досягненнями. 

У «Сліпій люті» досконало відтворено патріархальний контекст, який можна й не розпізнати в оригінальних міфах. Думки смертних жінок не мають жодного значення, незалежно від їхнього статусу. Коли до царської родини Ефіопії приходять жерці, їх шокує те, що Андромеда наважилася заговорити, а про царицю вони висловлюються в зневажливому тоні. Вони також відчувають ненависть не до царя, не до родини загалом, а саме до Кассіопеї. 

До того ж прослідковуємо властиві патріархату ієрархізацію та домінацію сили: Посейдон не розумів, як Медуза може поводитися певним чином, зберігати особисту гідність, не маючи при цьому сили його здолати. Також розкрито тему «завойовування» серця дівчини. Тут це не виглядає романтично, ми розуміємо, що це насильство над Амфітрітою з боку Посейдона й обмеження її свободи вибору. 

Цікавим є погляд Гейнс на релігію. Авторка пише, що люди вигадують назви гріхам, чим легітимізують і нормалізують їх, тоді як могли б боротися з ними, вчитися контролювати себе, аби не завдавати болю іншим. Так само й віряни не прагнуть досягти того, щоб ніхто не грішив. Їм приносить задоволення карати грішних, тому що вони відчувають себе кращими, мають владу над ними.

1. На вашу думку, відсутність Горгонейона в переліку дійових осіб — випадковість чи умисне рішення? 
2. Чи завжди ви погоджувалися з думками Горгонейона? Як вам здається, авторка втілила в такій оповідачці власні погляди чи прописала її як окрему персонажку?
3. Чому характер і погляди Горгонейона настільки відрізняються від тих у Медузи? Ці зміни були спричинені травмою чи мають магічне пояснення?
4. Чи простежували ви патріархальний контекст у оригінальних міфах чи інших творах, написаних за їхніми мотивами?
5. Як ви думаєте, чи була Даная щаслива бачити сина, коли зрозуміла, як він змінився?
6. Чи згодні ви з думкою, що «камені» показують справжню сутність істот? Як вам такий мистецький погляд авторки на вбивства, скоєні Медузою?
7. Як би ви описали стосунки Афіни й Медузи наприкінці?
8. Як вам здається, чи змогла Афіна знайти спокій у смерті?
9. Як би ви схарактеризували кінцівку твору? Медуза приречена на вічні страждання в морі, чи частина стихії, навпаки, захистила її?
10. Чи надихнула вас книга самостійно переосмислити інші героїчні образи чи постаті?

Аудіоверсію рецензії можна прослухати на наших подкаст-платформах: Spotify, Apple Podcasts, YouTube, Soundcloud.