Як індивідуальні підходи формують живий діалог. Про проєкт «Переосмислення музею»

Тривалість життя нації визначається не тільки роками її існування, а передусім збереженням культурних надбань. Історія, мова, мистецтво, матеріальні і нематеріальні практики — усе це складові культури як людської життєдіяльності та взаємодії зі світом. Культура постійно змінює свої форми, будучи продуктом людської активності, яка теж мінлива. І саме в моменти цієї трансформації важливо не тільки зберегти вже віджилі прояви культури, а й зрозуміти, що саме ми зберігаємо та чому.

І одним із найефективніших інструментів для цього є музеї. Вони фіксують, осмислюють і ретранслюють культуру. Це не просто місця, в яких зберігаються артефакти минувшини, — це простори освіти й дипломатії, які формують внутрішнє саморозуміння громадян та зовнішнє уявлення світу про країну. Ідеться не лише про кількість експонатів та атрактивність залів, а передусім про смисли, сформовані експозицією. 

Однак музейна справа в Україні залишається суперечливою. У багатьох музеях ми й досі за інерцією транслюємо колонізаторські наративи та користуємося системою, сформованою ще в радянський період, коли домінувала ідеологічна, а не культурно-освітня функція музею. Через це багато експозицій акцентують увагу на штучно створених сенсах, загнаних у радянські чи імперські рамки, применшуючи справжній потенціал культурного спадку та історичної правдивості. 

Проблема не лише в змісті експозицій, а й у відсутності сучасних підходів до презентації та взаємодії з глядачем. Деколонізація музейного простору вимагає не лише видалення застарілих наративів, а й суттєвого їхнього переосмислення, включення локальної ідентичності, актуалізації голосів спільнот і зміщення фокуса на теми, які раніше не висвітлювалися.

Попри численні й подекуди успішні спроби осучаснення та деколонізації, цей процес потребує масштабнішого і більш системного підходу.

У квітні 2025 року Криворізький центр сучасної культури / KRCC став інституційним партнером проєкту з лаконічною, але промовистою назвою — «Переосмислення музею». Це результат ініціативи культурного менеджера та куратора Святослава Михайлова, підтримки Європейського Союзу за програмою «Дім Європи» і співпраці з міжнародним експертом Нейлом Тітманом (Велика Британія). У фокусі Криворізький історико-краєзнавчий музей, фонд якого містить унікальні індустріальні пласти міської спадщини. Проєкт поставив за мету критично оцінити, які саме смисли сьогодні ретранслює музей та чи відповідають вони багатошаровості і складності культурного ландшафту регіону.

Проєкт залучив учасників та учасниць із різним рівнем досвіду і з дещо різних середовищ: музейників, митців, кураторів, публіцистів та активних представників громад. Їх відібрали шляхом відкритого конкурсу, що забезпечило широке різноманіття підходів, інтерпретацій та перспектив.

Із доволі палкого вступу можна зрозуміти, що ця тема мені небайдужа, тому я не міг пропустити такої нагоди й подав заявку на участь. Зрештою я також став частиною цієї ініціативи.

Протягом двох місяців ми працювали над індивідуальними ідеями, перебуваючи, однак, в постійній взаємодії: обмінювались думками і відвідували різні установи для групових досліджень, ділилися враженнями і планами. 

Однією зі знакових подій стала групова польова екскурсія до Криворізького історико-краєзнавчого музею. Це стало нагодою безпосередньо взаємодіяти з простором: пройтися залами, придивитися до візуального оформлення експозицій, поставити запитання, які не могли б виникнути в будь-якому іншому місці. Спілкування з музейними працівниками допомогло глибше зрозуміти, як функціонує музей і з якими викликами та ресурсними бар’єрами вони стикаються, працюючи над актуалізацією музейних фондів.

Разом із тим ми з колегами прослухали цикл лекцій від провідних вітчизняних експертів:  мистецтвознавиці, дослідниці постколоніального мистецтва Світлани Бєдарєвої, представника громадської організації «Музей відкрито на ремонт» Леоніда Марущака, дослідниць «Дослідницької платформи» PinchukArtCentre Євгенії Буцикіної й Мілени Хомченко та музеологині й пам’яткознавиці Олени Жукової. Особливо цінною виявилася співпраця з британським експертом та дослідником Нейлом Тітманом, який поділився актуальним міжнародним досвідом оновлення й трансформації музейних практик.

Лекції були відкритими для вільних слухачів — передусім для музейних працівників із різних регіонів України. Це створило простір міжінституційного діалогу, де фахівці обмінювались досвідом, а також надихалися й здобували знання для майбутньої трансформації своїх закладів.

Завершальним етапом проєкту стала публічна презентація робіт учасників та учасниць. Деякі артоб’єкти поставили застарілі наративи в нові умови і сформували для них новий простір бачення. Також були оприлюднені абсолютно нові концептуальні підходи до осмислення музейних фондів та експозицій і їхньої інновації.

Детальніше про презентовані мистецькі об’єкти.

Робота, що звертається до локальної пам’яті і знайомих візуальних кодів міста. Через символи, зрозумілі мешканцям Кривого Рогу, художниця підкреслює вагу місцевої культури і промисловості, вільної від імперських наративів. «Басейн тут — не лише об’єкт, а метафора простору очищення, звільнення від нав’язаного минулого та хибних ідеалів» — зазначає авторка.

Статуетка, яка нагадує про тих, хто створював історію, але чиї імена не залишилися в пам’яті співвітчизників, — це працівники та жителі, які розбудовували місто. Робота є актом присвоєння імені всім неназваним, забутим діячам і діячкам. Вона демонструє повагу до реальної, хоч і невидимої праці, яка формувала урбаністичне та побутове тіло міста.

Відійшовши від класичного живопису, мисткиня звернулася до нових медіумів, створивши інсталяцію з мішковини, чорнозему та цементу, щоб через матеріальність, тактильність і об’єм передати сталість, збереження, поступову трансформацію, які притаманні міському простору. Робота говорить про зцілення, про тяглість памʼяті, про розвиток, який не припиняється, навіть під тиском каменю.

Аналоговий колаж, складений із фрагментів музею — вітрин, експонатів, архітектурних деталей. Це візуальна хроніка музейного простору, де кожен елемент набуває нового значення. «Сонце у формі золотого кола з променями-стрілами символізує силу духу, надію і трансформаційну енергію, здатну пробити застиглі наративи. А зебра — як пішохідний перехід — запрошує глядача зробити крок назустріч новому баченню музею, де історія — це не артефакт у вітрині, а живий процес оновлення», — пояснює авторка.

Цифрові колажі, створені спеціально для візуального оформлення моєї роботи «Стіна / Обмеження». Вони є новими об’єктами музейної мови — такими, що працюють не лише як зображення, а як носії буквальних, формених смислів, готових до трансформації та змін.

Живописне зображення деколонізаційного процесу: пам’ятник Пушкіну, прикріплений до платформи вантажівки, їде містом у «свою останню прогулянку». Робота втілює побачене на власні очі, фіксуючи не акт руйнування, а мить прощання з символом минулого.

Інтерактивне полотно з написом «Брат Леніна, … Ульянов», у якому пропущене місце глядачі можуть заповнити самостійно за допомогою стікерів. Цей простий, на перший погляд, жест оголює силу колоніальної освіти, змушуючи задуматися: чи дійсно ми вже подолали наративи минулого, чи вони все ще сидять глибоко в голові.

І про практичні ідеї, готові до запровадження в музейному просторі.

У своєму дослідженні Тетяна розглядає локальну історію як ключовий інструмент формування ідентичності в постколоніальному суспільстві. На прикладі експозиції, присвяченої Інгулецькому району, вона показує, як спосіб подачі місцевої історії може як підтримувати імперські моделі мислення, так і сприяти становленню нової суб’єктності громади.

Авторка порушує питання, яке часто залишається на периферії музейної дискусії: як виховати в молоді любов до рідного міста? Її есе — рефлексія власного досвіду, а також критичний аналіз наявних бар’єрів та потенціалу, який музей має для формування емоційного зв’язку між містом і його мешканцями. Зіставляючи ситуацію Кривого Рогу з прикладами інших міст України, Ксенія вказує на успішні моделі зацікавлення молоді та підкреслює потребу розширювати місцеві музейні стратегії.

Лекторка звертає увагу на дітей як аудиторію, яка в багатьох українських музеях досі лишається поза фокусом. Вона підкреслює: діти — не лише відвідувачі, а майбутні носії культури, які вже зараз можуть вступати в активний діалог із музейною експозицією. Провівши паралелі з міжнародними інституціями, дослідниця озвучує конкретні зміни, які можна впровадити вже зараз, щоб музеї стали більш дружніми до дітей, відкритими до гри, дослідження та емоційного залучення.

«Квітковий годинник» — один із туристичних символів міста. І у своїй лекції Олена звернула увагу на його оформлення як візуальне повідомлення, що здатне як привабити, так і відштовхнути глядача. Вона запропонувала осмислювати цей простір крізь призму деколонізації, дерадянізації, декомунізації та дерусифікації, використовуючи метод колективного спостереження й аналізу візуальних маркерів, які потребують переосмислення.

Фокусуючись на проблемі мовного бар’єра, зокрема дублювання експозицій російською, я розширив обговорення до питання комунікації між музеєм та громадою. Моя ідея  «Стіна / Обмеження» — це теоретичний механізм взаємодії. Запити, критика, пропозиції глядачів стають не просто записами у книзі скарг, а елементами, які буквально впливають на музейний простір — закриваючи або відкриваючи важливі об’єкти. Візуальне оформлення цієї ідеї здійснила Катерина Бондарець, створивши символічне тло для цього діалогу.

Презентація стала своєрідним маніфестом, який виголосив: «Музей потребує змін, і ми здатні змінити його разом!», і майданчиком для активної дискусії між відвідувачами, організаторами проєкту та його учасниками — це ще раз підтвердило ефективність міждисциплінарної взаємодії в музейній справі.

Досвід, отриманий завдяки одній події, цілком може дати імпульс до початку масштабного культурного оновлення. Адже те, що відбулося у Кривому Розі, може стати прецедентом для музейної справи по всій країні.

Сьогодні, як ніколи раніше, музей потребує змін. У час, коли до України прикуті сотні очей і вух з усього світу, ми маємо не лише змогу, а й обов’язок показати велич власної культури — не знівеченої десятиліттями паплюження й викривлень, не втиснутої в імперські рамки, а живої, гідної, багатоголосої. Такої, що вкорінена в глибоку історичну пам’ять і водночас не боїться змін та нових форм.

Попереду — багато викликів і кропіткої роботи. Та досвід цього проєкту чітко доводить: комплексна взаємодія, відкритість до різних голосів і конструктивний міждисциплінарний діалог здатні зрушити те, що здавалося застиглим.