«Зізнання у любові місту» — такою є книга (артбук), що об’єднала трьох своїх авторок. Історикиня Тетяна Швидченко розповіла про суспільно-політичні події, в той час як мисткиня Надія Харт відтворила візуальний образ епохи, намалювавши ілюстрації до тексту. Літературознавиця й співзасновниця видавництва «Стилет і стилос» (де і вийшла друком ця книга) Діана Андрієвська привідкрила завісу письменницького життя того періоду. У співавторстві вони не просто розповідають історію Києва, а показують дух того часу, в якому творила київська інтелігенція 100 років тому.
Реконструювати та оживити Київ
Йдучи сторінками книги, відчуваєш себе безпосереднім учасником подій, ніби сам мандруєш вулицями міста, зустрічаєшся з його видатними особистостями та переживаєш їхні історії. Цей ефект присутності підсилюється завдяки фотографіям будинків, багато з яких зберегли свої історичні назви та архітектурний вигляд. От, скажімо, читаємо про Людмилу Старицьку-Черняхівську й одразу бачимо, як нині виглядає будівля колишньої приватної гімназії Віри Ващенко-Захарченко, де колись навчалася письменниця. Ба більше, авторки вказали сучасну назву — вул. Михайла Коцюбинського, 7, де розташована Рахункова палата України. Ця книга — чудова нагода скласти путівник і пройтися тими місцями, де колись жили, бешкетували, творили і воювали визначні діячі української культури.
Особливо цінним є те, як авторки підійшли до представлення своїх героїв. Відчувається не просто фахова зацікавленість, а й особиста залученість. Приміром, Георгій Нарбут — улюблений мистець Надії Харт. І це справді простежується: художниця ділиться з читачем своїм уявленням про цього пана, називаючи його «Чорнильним графом», уявляючи його «кремезним, вбраним у козацький жупан». Однак бракує фотографії, котра могла б показати графіка у цьому вбранні (а ця світлина таки існує). До того ж, не згадано і той факт, що жупан Нарбут зшив сам і був похований у такому ж вбранні.
А проте, завдяки подекуди емоційному ставленню авторок до своїх героїв виникає зв’язок поколінь. Читача знайомлять з тими, хто творив культуру столиці. Вони вже не залишаються для нас закам’янілими у часі постатями, а навпаки — стають ближчими, олюднюються. У такий спосіб створюється живий діалог з минулим, де читач може не лише ознайомитися з історією, але й відчути себе максимально наближеним до неї крізь призму спогадів, особистісних розповідей та біографічних деталей про кожного із зображених діячів.
Говорячи постатями
Унікальність книги полягає в її триєдності, адже вона сплітає воєдино візуальне мистецтво, військово-політичну діяльність та літературу, розкриваючи перед нами соціальну панораму життя столиці 1917-1921 років. Саме цим зумовлений поділ на частини, кожна з яких присвячена 10-ти видатним особистостям, що творили історію Києва. Очевидячки, вибір героїв був складним, адже серед тисячі імен необхідно було обмежитись лише 30-ма.
До того ж авторкам вдалося поряд зі знаковими постатями епохи — як-от Олександр Мурашко, Лесь Курбас, Симон Петлюра, Михайло Грушевський, Валер’ян Підмогильний — розповісти про тих, чиї імена, можливо, не настільки відомі широкому загалу, але є не менш значущими для культурного контексту міста. Так згадані Софія Русова (ім’я якої носить назва вулиці на Осокорках), що відкрила у Києві перший українськомовний дитячий садок; Харитина Кононенко — активістка та засновниця Червоного Хреста на Волині; «Голос Київської опери» Михайло Донець; учасниця українського повстанського руху та освітянка Тетяна Михайлівська-Цимбал та інші творці київської спадщини.
Крім того, до всіх персоналій артбуку підібрані лаконічні описи, що втілюють характер й одразу малюють в уяві образи кожного з них. Самі формулювання починають розповідати історію про видатних людей міста та спонукають читача до ближчого знайомства з ними. Так, приміром, Курбаса описали трьома короткими словами: «Молодість, новаторство, вино». Це якнайкраще говорить про митця: будучи видатним актором свого часу, він зумів стати новатором у царині театру.
Йому вдалося створити місце модернових практик, нових підходів та бачення — Молодий театр, історія якого розпочинається 1917 року. Проте вже у 1926 році бере початок його харківська історія, де у процес був залучений Микола Куліш, співпраця з яким стала для Курбаса визначною. Саме у київський період життя Курбас заснував літературно-мистецький клуб «Мистецький льох», де він з іншими інтелектуалами міста розпивав вино та міркував над розвитком культурного процесу.
Євген Коновалець, чиє ім’я стало символом боротьби за незалежність України, у книзі постає як «Творець історії». Тетяна Швидченко поєднує глибокий академічний підхід з особистим відчуттям епохи, відтворюючи події буремної революції, та без надмірної емоційності і захоплення розкриває багатогранний характер командира Січових Стрільців, що підкріплюється уривками зі спогадів та досліджень. Так, приміром, наведена цитата сучасника Коновальця — Євгена Маланюка, який вказує на наявність такої внутрішньої сили, що може зупинити розворушений натовпом і «знайти якісь єдині, по-військовому короткі, слова, які той натовп чудом успокоюють». Читач бачить героя не лише як талановитого військового стратега, але й як особистість.
У книзі з’являється ще одна знакова постать — загадковий «Лицар поезії і честі» — Микола Драй-Хмара. Він постає перед читачем не лише як талановитий письменник та учасник впливового літературного угруповання неокласиків. Авторки книги розкривають перед нами особисті сторінки його життя: Микола був турботливим батьком та люблячим чоловіком, завжди тримав у своєму столі цукерки для донечки. І навіть коли був у засланні на Колимі, писав своїй сім’ї листи, в котрих згадував теплі дні, проведені разом з ними у Києві.
Міст між поколіннями
Ця книга — не просто про минуле, вона про сьогодення. Минуло 100 років, а ми досі можемо відслідкувати циклічність та тяглість історії. Авторки вказують на конкретний часовий проміжок і контекст: революційні події 1917-1921 років, визвольні змагання, формування українського культурно-історичного простору.
Читаючи про наступ більшовиків на Київ, щоденні розстріли й терор, про те, як Молодий театр провів перші два сезони під звуки канонади, приходить розуміння, наскільки близькими до нас є учасники тих подій, наскільки схожі наші історії. Досі триває наша боротьба за право на існування. Лякає лиш те, що ворог — один і той самий, і він, як називають його авторки, «споконвічний».
Питання меншовартості української культури, яке час від часу виринає між рядками, є особливо болючим та актуальним для нашої історії. Олександра Екстер — яскравий приклад того, що київське мистецтво нічим не поступається паризькому. Вона йшла в ногу з часом та завжди експериментувала з новими формами та ідеями, що втілилося у її творчій діяльності: художниці вдалося створити студію на Фундуклеївській (нині — Богдана Хмельницького), на мансарді будинку, в якому вона жила. На жаль, проіснував цей мистецький простір недовго, чому сприяв прихід більшовиків.
Згодом Екстер була долучена до авангардних кіл поряд з такими митцями, як Пабло Пікассо, Анрі Матісс та Жорж Брак. Вона стала провідною інфлюєнсеркою, до якої тягнулася молодь та діячі не тільки київської еліти.
Також варто згадати і видатного архітектора Василя Кричевського, який не просто увійшов в історію як вправний архітектор і художник, а й заклав підвалини українського візуального мистецтва. «Творець українського стилю» доводив безпідставність тверджень Російської імперії про відсутність української культури. Мистець вивчав та збирав зразки української старовини й сміливо зводив модерні споруди з особливим, новаторським, оздобленням.
Київський текст — по-новому про знайоме?
У читацьких колах нині панує особливий інтерес до творчості авторів 20-х років минулого століття. Читачі жваво обговорюють «Невеличку драму» та «Місто» Валер’яна Підмогильного, «Дівчину з ведмедиком» В. Домонтовича та «Записки кирпатого Мефістофеля» Володимира Винниченка. Проте сьогоднішній інтерес до урбаністичної прози не обмежується лише художніми творами, що стимулює появу нонфікшн-літератури.
Наразі існує чимало текстів, в яких висвітлена історія 1920-тих, і їх більш ніж достатньо. Приміром, ми вже маємо книгу «Марсіани на Хрещатику» Віри Агеєвої, що розповідає про літературні угруповання тих часів. Ширша панорама репрезентована у «Мистецькій славі України» Романа Берези, який знайомить нас із непересічними постатями, що доклалися до становлення і розвитку української культури. Доповнити цей перелік можна й такими книгами, як «Київ: Провідник» Федора Ернста та «Київські адреси» Ярослава Файзуліна, Максима Майорова та Олександра Кучерука, що містять інформацію про місто та події того часу, зокрема описи вулиць, маршрутів та фотографії.
І ось поряд з ними з’являється «Столиций Київ», що доповнює ландшафт київських текстів, при цьому книжка не схожа на підбірку випадкових чи лише відомих діячів культури. Тим більше, усе це поміщено у київський простір, герої діють лише в межах одного міста, зустрічаються один з одним на сусідніх сторінках, ходять суміжними вуличками, навчаються, кохають, воюють — живуть.
Такого нонфікшну нам справді бракувало, адже читачі отримали можливість побачити Київ початку ХХ століття з різних боків. Текст не репрезентований уніфіковано, кожен розділ вирізняється своїм стилем написання, і від цього текст чітко розмежований на три розділи. Було б цікаво побачити від авторок більш цілісну книгу, наповнену чималою кількістю фото з особистих архівів героїв, про яких вони пишуть.
Загалом, «Столиций Київ» — книга для людей, котрі закохані в місто, в українську літературу, котрі цікавляться мистецтвом, політикою чи історією загалом. Це видання стане справжнім відкриттям для тих, хто прагне глибше зрозуміти культурний контекст Києва, відчути пульс епохи, побачити місто очима його творців і зрозуміти, як саме їхні ідеї та звершення вплинули на формування сучасного культурного простору міста.
