Галина Крук. Бу(ва)ти поетом

На початку цього есею хочу застерегти, що відійду від ймовірних очікувань та академічного стандарту, тож не розгортатиму інтерпретаційного огляду і послідовного аналізу поетичних книжок Галини Крук. А було б це, мабуть, очікувано з огляду не немалий доробок авторки та нещодавню появу її видання «Стається і не перестає. Вірші нові та вибрані» у серії «Українська Поетична Антологія» видавництва «А-БА-БА-ГА-ЛА-МА-ГА». Погоджуюсь: це провокує робити хай проміжні, та все ж підсумки, формулювати синтези.

Та я не готовий це робити з тієї причини, що голос авторки активно присутній сьогодні, свої вірші 2023-го року вона називає старішими, як поетка та представниця української літератури вона діє в прямому етері — живими виступами, публікаціями у соціальній мережі, у відео- та аудіопроєктах, вона рухається, змінюється і трансформується. І хоча вона зберігає свою первинну цільність, все ж ситуація з творчістю Галини Крук ще зовсім не та, щоб говорити про щось єдино-канонічне. Перебуваємо в динамічному і прямо-етерному читанні її текстів, само-пізнаванні і само-утвердженні через них. Тому відважуся сказати, що послідовне і вивершене інтерпретування її віршів та ще й з формулюванням авторитетних висновків — справа пізнішого часу.

Натомість хочу поговорити про особистість авторки, а також окреслити ту систему координат, в якій бачу розгортання природи її поетичного голосу. Відтак читання окремих її текстів чи цілісних збірок, шукання і віднаходження доречних слів і сенсів — вже буде справою читачів. І сподіваюся, що ці рефлексії допоможуть обрамити контакт з поезією Галини Крук — черговий, оновлений, або й перший.

Рухаючись своїм індивідуальним, самобутнім шляхом, розвиваючи, поглиблюючи і плекаючи свій голос, його тембр та інтонації, дбаючи про його звучання як надійне тло для розгортання руху слова, Галина Крук як особистість та літераторка не зʼявилася нізвідки: мислю її як частину середовища, яке різними, але послідовними поколіннями зростало та укріплювалося у Львові в 1990-х.

Перша особливість цього середовища — це філологічна закоріненість. Цілі поколіннєві когорти львівських поетів виникали в той час на філологічному факультеті Львівського університету імені Івана Франка. 

Друга особливість, що ці поети — це здебільшого поетки. У моїй свідомості на довгий час, якщо не дотепер, тодішній і, зрештою, дотеперішній поетичний феномен сучасної львівської поезії пов’язаний з саме з жінками-авторками, які гуртувалися своїми голосами тоді, у 1990-х. І які, по суті, створили певний тренд, започаткували традицію жіночого поетичного голосу у Львові — живого, тонкого, пульсуючого, суголосного з глобальною українською літературою сучасности. 

Свого часу у «Видавництві Старого Лева» вийшла антологія одинадцяти поеток «Ми і вона» (2005), яка, зібравши під однією обкладинкою різних за своїм поетичним висловом та подальшою літературною репрезантацією авторок, все ж закріпила, а навіть сканонізувала цей феномен власне як феномен жіночої поезії. А Віктор Неборак своєю есеїстичною післямовою у цій книжці «поставив печатку».

І в зовнішньому плані, коли маємо імена й канони, коли маємо осяяння як досягнення. І у внутрішньому плані, коли розуміємо тонкощі і складнощі роботи зі словом, зі всіма цими флюїдами, які легко сполохати, субтельними тонкощами лексики і синтаксису, небезпекою герметизму, а чи навпаки — поверхової афористичности. Ця філологічна заякореність не раз є небезпекою, бо є перепоною, провокує комплекси, викликає страх впливу, є причиною для опущених рук через переповненість простору слова.

З другого боку, це нагода. Нагода пройти крізь лабіринт борхесівської бібліотеки, крізь лабіринт кучерявих метафор чи вихолощених слів, нагода поглянути на обличчя канонічних авторів та авторок як на натхненний краєвид, який допомагає зорієнтуватися в цьому лабіринті, ведучи за руку і виводячи далі. Це нагода для подолання комплексів, для ще кращого, ще чутливішого занурення в роботу зі словом, нагода чутися своїм у його просторі.

Так, я розумію, що само-свідомість поета чи поетки в ефекті tabula rasa має свою доцільність — передусім через чисту енергію світовідчування, але не раз у сучасній українській поезії (а може й загалом у різних епохах) можна почути безґрунтянський крик, пубертатний галас, побачити словесні конструкції без опор, побачити просто манірне верліброве віршописання, яке зрештою з більшої перспективи нічим не відрізняється від силабо-тонічної графоманії минулих епох.

Тодішнє середовище львівських філологинь-поеток — у різних поколіннєвих тусівках (хай це різниця лиш у рік-два-три) — виростало і формувалося на органічному перебуванні в культурі, в інфраструктурі її сенсів, образів, метафор, символів та архетипів, які оживають, які продовжуються, які їхньою творчістю перевтілюються, продовжують жити, розвиваються. 

Так, безумовно, це різні особистості, кожна з яких розгалужила літературний шлях на свій лад. Не раз вони й роз’єднані різним ставленням до того, що з ними ставалося через слово та через його дію. Але мені йдеться про початок, про те, звідки все походить, звідки все виростає. Мені йдеться про них як про середовище, хай лише на первісному етапі. Врешті-решт, мені йдеться про Ідею Університету, її живе втілення в часопросторі постколоніальної України, про те, що поети формуються серед живого, воскреслого і відродженого пізнавання слова і літературно-книжкової динаміки.

Мені важить на ставленні представниць новітнього львівського поетичного феномену до слова у його первинній ідеї Λόγος-у (лоґосу), коли філо-логія є не кітчевим любо-словʼям, а синкретичним станом духовної цілости. Мені важить на їхньому ставленні до слова як до зони відповідальности — з точки зору якоїсь філологічної коректности, а навіть майстерного слововжитку, з точки зору якогось аж підсвідомого налаштування не бути банальним, смішно-повторюваним, на засвоєному ще з дуже юних літ усвідомленні того, що недостатньо просто заявляти про себе, потрібно передусім бути собою, з точки зору інтеліґентної чутливости до свого творчого вислову, уважної психоментальної поведінки, багаторічного перебування у певній культурі — не лише культурі письма, але й культурі своєї само-свідомости, культурі самопрезентації і культурі розмови про поезію, про літературу.

Галина Крук у цьому плані стабільна й надійна. Що не значить, що вона не динамічна у своєму уважному та оперативному ставленні до навколишнього, до актуального, до того, що подразнює й провокує, змушує бути тут і тепер, змушує реагувати. Не герметичне плекання свого бульбашкового світу, натомість майже вимушене, вірне реагування, осмислення, пере-чування всього квітучого і болючого навколо, але водночас із досвідом герметичного само-пізнання і діалогу зі світом культури — глобальної, локальної, перекладної та оригінальної, метафізично-духовної і світсько-джазової. Важливий симбіоз, важлива накладка. 

Важлива межа — якою є Галина Крук.

Було б смішно називати Галину Крук книжною поеткою, спорохнявілою від пилу бібліотек письменницею. Аж ніяк — її вірші сповнені тої емотивної наснажености, яка надовго, та й, зрештою, дотепер формує тренд жіночого поетичного голосу. Але він не є неконтрольований, він витончено точний, він не лютий, він не є неопанованим криком роз’ятреної рани, не є голосом болю як самоцілі, не є голосом претензії.

Напевно, це те, що робить Галину Крук втіленням львівського genius loci. Коли, з одного боку, ти виростаєш серед вузьких вулиць, де на один квадратний метр занадто велика концентрація талановитих, геніальних, невизнаних чи славних митців та інтелектуалів, але, з іншого боку, ти вправно мандруєш лабіринтом цих вулиць, опрозорюєш ці шляхи, випурхуєш постійно з них (бо мусиш, бо треба, бо хочеш), проте потім заземлюєшся назад.

Я згадував про Ідею Університету. І що цікаво: для мене це не лише філософська категорія, категорія інтелектуальної історії та інтелектуальної біографії видатних особистостей. Це сучасний концепт на зразок платонівської академії, більше — це живий простір, доцільний рух, доречна потреба набуватися: поміж поколіннями, у міжнаціональній співпраці, у всіх інших вимірах, коли навчання поєднане з дослідницьким пошуком, а спілкування завжди переходить від авдиторії до коридору, від коридору до каварні.

В цих коридорах і авдиторіях була поезія.

Якось Галина пожартувала, що, працюючи в університеті, подає до звіту передусім свої лекції за кордоном — в європейських університетах, на міжнародних літературних фестивалях у Європі і поза нею, розказуючи про Україну та її літературу, її досвід, історію, боротьбу за себе, її непереборні принципи щодо свободи і творчости. Але до цього звіту можна додати ще багато такого, що не вписується в його номенклатурний формат. Бо проводячи курси з української та світової літератур — давніших чи модерніших періодів, — вона вміє поміж рядками заявленої теми розказати про те, як можна навчитись пізнавати поезію і через неї пізнавати себе, ділитися поважними спостереженнями та влучними синтезами про вірші, які з’являються в актуальний час, вона вміє знайти доречний коментар про вірші молодих поетів і поеток, які серед студентства з’являються повсякчас, — не множачи графоманії похвали (вислів Богдана Нижанківського), відгукуючись доцільно, але не ріжучи цих довірливих людей необґрунтованими чи зверхніми тезами.

Тож мимоволі, якось так наче підсвідомо, але водночас цілком органічно і само собою зрозуміло, Галина Крук стала втіленням Ідеї Університету, у певному сенсі живим університетом — своєю літературною поставою і взятою на себе місією промовляти і словом поетичним, але й словом супровідним, а отже — свідчити і помножувати.

Галина Крук була моєю лекторкою у Малій академії наук на початку 2000-х років. Вона проводила курс сучасної української літератури і за рік щотижневих зустрічей зуміла розповісти про найважливіші імена, тексти, течії і тенденції, про найважливіші прямі і паралелі, про важливі й знакові тенденції та явища. При цьому не пропустивши нічого важливого і знакового. Але головне не це: вона приходила без конспектів занять, що їх у вчителів вимагає відділ освіти, а у викладачів — завідувач кафедри абощо, вона приходила без візуальної презентації, максимум, що вона могла зі собою прихопити, якщо не забувала, це — книжки, з яких вона читала вголос вірші або, можливо, фрагменти прози. 

Потік рефлексій був дружньо-розповідним. Крім того, що зачитувала кавалки текстів, про які розказувала, вона корелювала це зі своїм власним поетичним досвідом, на той час вже досить зрілим і впевненим. Це були непідготовлені заздалегідь розповіді, вони розгорталися у прямому етері, але насправді були підкріплені непідробним перебуванням у літературі, а власне, виростали з нього, формувалися й розгорталися ним, навчили мене вміти перебувати у цій системі координат, у координатах такого контексту, який неминуче потрібний для контакту з поезією. Коли важить не твоя методологічна пастка, якою ти по-мисливськи ловиш тіло тексту, а важить твоє внутрішнє налаштування, твоя підготовка до розмови і спільного мово-буття. Це — моя Ідея Університету від Галини Крук. 

Так склалася її біографія, що увійшовши у світ поезії, вона одразу ж була викликана до служіння вчити інших вміти коректно і доцільно перебувати в просторі літератури. І для цього навчально-методичні матеріали чи конспект заняття, по суті, були тим, чого треба позбутися. Що треба відкласти вбік і розгортати свою оповідь, так би мовити, щиро-оголеною рецепцією, чуттям, якому довіряєш, яке є правдивим, хай і не обрамленим, може, у струнку стратегію інтерпретації. У цій деколи хаотичній, подеколи не впорядкованій, природно-плинній манері оповіді Галині Крук вдавалося десь поміж рядками розказати про найголовніше, не пропонуючи дефініцій, визначень чи інтелектуальних афоризмів, закцентувати на первинному завдані поезії, яке, зрештою, не міняється від самих початків: через зв’язок із сучасним життям (в індивідуальному чи спільнотному, локальному чи загальнолюдському вимірі), ставати містерією. Містерією, яка засвідчена словом, яка стає і щоденником, і репортажем, і доброю звісткою, і трагедією переживання, і молитвою вдячности.

 У Львові так багато поетів і поеток, вони постійно тут перебувають, з’являються знову, безперервно регенеруються. Врешті ловиш себе на тому, що починаєш їх не помічати, починаєш втрачати увагу до їхніх віршів. Але водночас зʼявляється побоювання, що перманентно відштовхуючи від себе потоки графоманії, можеш десь пропустити перлинку.

Як наставниця університетського літературного гуртка-робітні, вона мала терпеливість бути поруч, слухати і коментувати, вона мала слух на те, що проростало як справжнє, і не дратувалася на те, що розвіювалося. Вона безумовно ставала ланкою поміж поколіннями, була точкою переємности. І тут треба сказати про її виростання з важливими постатями і текстами. А це серед іншого — висока планка у принагідному чи серйознішому відгуку на молоді голоси, а водночас й певне алібі: ми відповідальні не лише перед собою, але перед тими, хто був у літературі раніше. Непросте маневрування, яке потребує особливої концентрації і терпеливости у балансуванні.

Галина Крук акумулює в собі множинність досвідів: це відповідальний експеримент Ігоря Калинця, це діалоги з Романом Іваничуком, це пере-відкритий Грицько Чубай, це надихаючий і каталізуючий Віктор Неборак, це ті, хто приїжджав до Львова зустрічатись і ділитись (як-от Василь Герасим’юк чи Ігор Римарук), це багато інших її діалогів, виростань, навчань і співзвучностей. Треба було у всьому цьому вирости, не зігнутися, виструнчитися. Стільки особливих постатей, текстів, авторитетних суджень, малих і великих перемог: над оточенням, над системою, над непотрібними компромісами і мотлохом, над собою. Стільки мистецьких ідей, літературних маніфестів і програм. Задекларованих планів і мотивацій, водночас знемог і розвіювань.

Втім, буде некоректно назвати Галину Крук авторкою, чиї твори постають як результат якоїсь сконструйованої мистецької програми, які є втіленням якогось напрямку чи течії, потверджують якийсь рвійний або ж теоретично обрамлений маніфест. Її освіченість та досвід інтелектуальної роботи не стають сирою самоціллю, вони перетворюються, стають ґрунтом. Але не для мистецької концепції, яку художні тексти втілюють чи потверджують, не для «думок в одежі слова», якщо думками вважати наперед задану догму, ідеологічну доктрину або, кажучи м’якше, якусь форсовану ідею. Ґрунтом для того, щоб поетичний вислів не мав нічого зайвого і рухався своїм очищеним і дбайливо обрамленим руслом.

І от саме цим Галина Крук робить місто свого народження і свого проживання — Львів — глобальним містом культури, а не провінційною сировиною для середовищ у мегаполісах.

Хочу звернути увагу на вірш Галини Крук «Пророк кварталів». Він міг би стати назвою окремої збірки, циклу віршів, заголовком якогось міжмистецького проєкту. А він і став: однойменна відеопоезія була опублікована в YouTube 2012 року. 

Мабуть, неспроста для колаборації з іншими митцями (відеоряд — Олексій Хорошко, музика — Юрій Єфремов) авторка обрала саме цей текст. На мій погляд, якщо розглядати його осібно, він симптоматично надається до розуміння того, ким є Галина Крук як актуалізаторка сенсів та літературна нараторка. Бо вірш цей, на моє сприйняття, внутрішньо автобіографічний.

Цей пророк — геній вулиці, міський божевільний, лахмітник, перебендя, задуманий мовчун з кількома доречними словами («Я ж казав вам») — є не так антропологічним образом, який хочеться візуалізовувати (от і я це зробив щойно), як втіленням певного архетипного стану, або ж певної універсальної функції, яку зокрема виконує й поезія.

Пророк кварталів трохи беззахисний, трохи зніяковілий, але він рече правду — невчасно, наболіло, обгорнено в доцільні згустки слова. Це відкинута невчасність, яка стає неминуча до ословлення через авто-рефлексивну інвективність. Він трохи здивований від звучання власного голосу, але тим не менше його зісерединна пружність стає звуком, вона веде його, а він просто-таки мусить бути вірним цьому голосу.

Десь у таких параметрах бачу й саму Галину Крук. І виявляється це в тому, що виникнення поезії мислиться поруч із якимось дивним почуттям вини. Не раз можна побачити, як Галина Крук своєю мімікою і словесними жестами наче вибачається, що щось там не доробила, щось там не дописала, там щось недовиконала. Але в поезії натомість — виконала і перевиконала. І тут річ зовсім не в особистому тайм-менеджменті. А в тому, що від нас хочуть стандартизованого, форматного, доступного і поважного словесного вислову, яким є, наприклад, академічна наукова стаття, журналістський прес-реліз, ґрантова заявка, звіт, стерильне само-представлення у соціальній мережі. І ми працюємо, пишемо, намагаємося якось зловити ту таємницю буття чи таємниці слова, і начебто не раз файно виходить, але інколи розумієш, що щось, причому чи не найголовніше, вислизає. А поезія чи інший творчий вислів, такий часом далекий від авторитетности, поважности чи форматности, цілить в саму точку. І ти віддаєшся цьому заняттю всеціло, дозволяєш йому повести тебе, бо ж чуєш, що сформовані первні твого звуку рівними розгортальними згусткам вже готові до народження. І чомусь знаєш, що це слово мусить статися.

Але чомусь те почуття вини не зникає. Вини за зникомий стан, за ословлення зболеного і справжнього, того, що приходить, прилітає, а тобі — хіба що впустити це, прийняти, полюбити, адекватно й не-сполохано розбарвити словом.

Галина Крук навчила знати та усвідомлювати, що дехто з людей інколи буває поетом. Це стається не завжди, для цього немає визначених часових чи просторових закономірностей. Але це стається.

Напевно, це одна з найважливіших засвоєних істин, які мені передала саме вона. Не можу ніяк виміряти чи монетизувати цю настанову, це осяяння, цей лайфхак, але таке враження, що ця начебто мимовільно-метафорично сказана фраза при якійсь оказії — хай це буде заняття, хай це буде публічний літературний вечір — постійно зі мною як настанова при підступі до кожного наступного тексту, кожної наступної розмови з поетом чи поеткою, кожного наступного рефлексування про них.

Вірш не пишеться на замовлення (перепрошую за банальність), вірш не вимірюється кількістю символів, рядків, поетична книга не вимірюється кількістю віршів, плани-протоколи-звіти розбивають поезію і розбиваються об поезію. Бути поетом — не професія, не регулярна діяльність, не те, що можна опанувати, загнуздати, осідлати, зловити в пастку. Бути поетом — це не манірність, яку можна назвати літераторством. Це те, що, зрештою, може перестати ставатися.

Але, дякувати Богу, не перестає.

Якось вона сказала, що поезія для неї є чимось більшим, ніж писання віршів. Вона стала для неї головним, неминуче потрібним способом бути і жити. По суті, все, що вона думає і переживає, висловлює саме так і саме тут — у поезії. Це може бути і пояснення, і виправдання, або ж просто зізнання у єдино-знайденому руслі вислову — неминуче рідному. Це зізнання про свою сродну працю.

Що ж, якби конче треба було запропонувати якусь висновкову характеристику поезії Галини Крук, то можна сказати так: симбіоз поміж культурою слова — та культурою духу, поміж культурою ідеї й думки — та культурою емоції і почуття, коли неминуче потрібний для поезії життєвий нерв — обрамлений в уважно використану оболонку лоґосу, а непідкріплені доречним творчим задумом словесні викрутаси чи манірні висловлювання — відсутні. Закоріненість у культурі слова стає підґрунтям для вислову простих і щирих життєвих сенсів, які проростають з цілком собі очевидних і звичних життєвих ситуацій, колізій та емоцій. Але стають справжньою літературою.

Нехай із віршами Галини Крук наше перебування у слові, а відтак само-пізнавання і само-утвердження через нього не перестає ставатися.