Поезія по той бік безсмертя: рецензія на поетичну збірку «Кінечні пісні» Ірини Шувалової

Однією з перших відповідей-асоціацій, які виринають на запитання «А якими є поезія і поетична мова сьогодні?» стає коротке, але містке слово «поламаними». Не менш поламаними й розірваними автори й авторки роблять образи поетів у власних віршах. Утім, якщо спинитися та пригадати, що метафоричний відлік нового календаря можна починати не лише від 2022 року, а значно раніше, то виявляється, що мова поламана уже давно, але нею все ще потрібно користуватися за призначенням, тож топтатися на місці вже якось незручно. 

Поетеса й перекладачка Ірина Шувалова, чиї вірші, подібно до алхімії або й чогось значно древнішого примушували слова і речі до постійного, безперервного самоцільного перетворення, як то відбувалося, зокрема, в попередній збірці «каміньсадліс», уже була однією з тих, для кого голос розламував тіло, а мова була такою, якою ніяк не виходило скористатися в розмові з іноземцями-іншими, що стоять по той бік українського контексту. Після початку повномасштабного вторгнення її вірші з’явилися у виданнях про війну, а саме в антологіях «Війна 2022» та «Поміж сирен». Вони ж зрештою увійшли і до її власної поетичної збірки «Кінечні пісні» у 2024 році.

Ірина Шувалова у своїй новій збірці вже від назви декларує різницю-межу між зображеннями й відчуттями смерті у попередній поезії та зараз. Якщо раніше це було оспівування природного тривання, де смерть — це типовий бажаний перехідний етап для продовження життєвого потоку у глобальному сенсі, то тепер зовсім поруч з’являється остаточний край світу, фінал вічності, у якому людина перебуває зараз і перетнути який, як це мало би бути за встановленим порядком, уже ніяк не виходить. На перший погляд, ця збірка — помітно менше про слова як про шлях творення простору, натомість тут слова мусять устигнути за діями, зрідка — речами, що відбуваються просто зараз. Намір діяти та сама дія представлені по-особливому контрастно з огляду на статичний, рівнинний і порожній простір, у якому вихри життя здаються дикими й чужими. 

Тож не дивно, що слова у цій збірці споріднені зі звірами, що силуються уникнути зустрічей з механічним і обмеженим їх використанням, у них усе менше виваженості й усе більше жаги до свободи, чогось безконтрольного і самодостатнього. Це радше не про втрату влади поета-мовця, а про усвідомлення словом власної сили.

Натомість поетові залишається лиш, подібно до Адама, заново називати речі самостійно, і тут не так важливе їхнє майбутнє ймення, як ствердження, що називання залишається силою, відведеною саме людині.

Якщо говорити про найбільше слово цієї збірки, то таким, без жодних сюрпризів, стає «любов». Утім, замість бажаного плину великою рікою любові доводиться спостерігати за любов’ю, котрої не можна торкнутися, яка обходить стороною, а якщо й виходить на контакт, то єдина мова між вами — це мовчання, та й те не спільне. Послідовно, що з такими настроями саме від насильницької любові Ірина Шувалова у своїх «постколоніальних цілунках» веде розмову про імперію. 

Звісно, любов постає щораз іншою, втім, гіркоту втрати, що регулярно її супроводжує, досі не вдається перетравити. Йдеться і про втрати особисті — вони ніжніші, а від того переживати їх ще більш болісно.

Попри те що смерть, якою завжди були пересичені поезії авторки, чи не вперше постає справжньою останньою точкою, а не лише порогом у простір за межею, такий життєвий не-цикл є виразно ненормативним.

Іще одним натяком на дещо відмінний від попереднього погляд на смерть є повторюваний образ мертвих бджіл, тобто таких, що вже втратили зв’язок із безсмертям і вулики яких залишаються порожніми, без жодних натяків щодо майбутнього перетворення чи наповнення. Аби ця порожнеча не залишилася без мети її намагаються вловити до правильного ритуалу, заспівати їм ту останню пісню, перевести всі залишки колись живого на той бік, аби нове життя знайшло себе на їхньому місці. 

Тіло, що начебто ніяк не зберігає зв’язку із самою людиною, якому відведена роль ємності для чогось більшого від нього самого, цього разу з’являється і шляхом більш звичних сьогоденному побуту метафор. Наприклад, через образ спорожнілих квартир, які надовго зосталися чекати наступних власників. Що ж до власне згаданого раніше календаря, то помітною причиною говорити про кінечність є перехід, який занадто довго ніяк не вдається завершити:

Відповідно до такого розігнутого кола часу інакшим і перевернутим постає сам світ. І той масштаб світу, що уособлювала людина, тепер єднається не із зовнішнім оточенням, яке навіть саме до себе не подібне. Натомість заглиблення в самого себе видається зрозумілішим, і на пошуки того ядра безсмертя, прихованого глибоко-глибоко всередині, Ірина Шувалова відправляє казковими шляхами, мов по ту саму голку, яку тепер потрібно не зламати, а відновити — вона ж бо належить нам.

Страшенно цікавими стають невідповідності, що виникають у зв’язку з розбіжністю між звичною мовою метафор і однозначністю, що раптом врізається у давно сплетений текст. Замість голосу, набутого природно, його доводиться вирізати, навіть просити такої рани, що дозволить його набути висохлому без вод ріки-любові тілі.

Як маркер часу в цій збірці виступає проговорення Іриною Шуваловою поетичного безсилля перед війною. І тут відбувається дещо цікаве: попри закид, що поети вміють лише «співати на смерть / і на перемогу», таки зостається кілька жанрів, які можна припасувати до продірявленого полотна тексту, що колективно залатовується усіма способами.

Йдеться про молитви й прокляття, ту силу слова, якою споконвіку дорожили і якої жахалися. Для Ірини Шувалової це цілком послідовне рішення, адже суміш релігійних та фольклорних форм — для неї радше стала властивість, аніж колоритне рішення, втім, цього разу йдеться не про практику, а про формування методології чи маніфесту для мови, яка «втратила своє тіло».

Одним із найбільш промовистих образів збірки стали мертві. Цього разу йдеться фактично про дві шкали часу, що начебто паралельні одна одній: цикл і пряма, де ті, хто перебувають на другій не можуть зазнати спокою вивільнення, натомість спиняючись, вимушені виконувати роль як мертвих, так і живих.

думаєте ваші мертві не муситимуть тижнями
лежачи на узбіччі дивитися на вас живих?

Вірші Ірини Шувалової вміщують загалом спільні сьогодні образи для українських поетів, проте, свідомо чи ні, вони перегукуються не лише з ними. Зокрема, через рядки про мертвих, що з’єднаються з повітрям, і зрештою через назву вірша «Танець смерті» мимоволі пригадується Пауль Целан.

Утім, поетка порушує питання, що мовчазно бентежать саме українців, особливо тих, хто починає піддавати сумніву свою причетність до колективного переживання війни, оскільки особистий досвід видається «не таким»:

Сьогодні поступово відбувається певна ревізія пережитого у війні досвіду, і збірка «Кінечні пісні» теж випробовує цей особливий формат. Без зусиль у біблійних метафорах проглядаються найбільш страшні моменти війни, що вдерлися у памʼять кожного українця. Зокрема, це сплетіння потопу і наслідків підриву греблі Каховської ГЕС:

Такі тексти виглядають велично, але від того майже відсторонено поруч з інтимними чи родинними історіями, у яких прозрівається відбиток скуйовджених від емоцій, сплутаних у спогадах, але окремих людей. І тут варто згадати, що перед поетами не стоїть питання «Що писати, а що — ні?».

Раніше в подібний спосіб відбувалося розрізнення усвідомлень свого «Я» як частини чогось більшого в межах міфічного простору, а також себе й свого тіла в земній, реальній буденності.

У цьому контексті приватного і того, що належить спільноті, особливо примітним стали рядки про «країну мого дитинства» та цикл «нація», що ігноруючи читацький горизонт очікувань, представлені не чітко, а навпаки — сіро від напівтемряви, у якій хитає, то заколисуючи, то кидаючи в нервове тремтіння. Адже коли йдеться про події дійсності, користуватися словами механічно не варто, з нею слід говорити крізь призму особистого.

скажіть
можна мені відійти на хвилинку

а якщо я відійду на хвилинку
чи дозволите ви мені потім повернутися?

Проте чи не найбільше, що закономірно, поетка вступає в діалог із власними текстами. І хоча життя, любов та смерть не зникають зі сторінок, ставлення до цих осей буття змінюється. Те, що болить, відчувається все нестерпнішим, а те, що було боротьбою індивідуальною, яка тривала коштом власних примусу і сили, тепер спрямоване не на одну лиш людину, а на кожен елемент її життя, як внутрішній, так і поза її межами. І вести за руку через поріг, співати останню пісню задля повноцінної цілющої зміни потрібно не лише для себе, а для усього світу, який, здається, опинився на краю самого себе. Такою всепоглинаючою постає поезія Ірини Шувалової: від «дому-немає дім» до «вчитися втрачати», від «невимовне» до «кінечні пісні».