Слово «палімпсест» означає пергаментний рукопис, із якого стерли текст і написали інший задля економії дорогого матеріалу. Так могли робити кілька разів, нашаровуючи різні надписи. А тепер уявімо, що місто — це один величезний шматок пергаменту. Щодня його теренами ходять тисячі людей. Вони сміються, плачуть, радіють, ненавидять, сходяться, розлучаються, народжують і народжуються — і так протягом століть. Вони лишають свій слід, часточки себе. Люди руйнують будинки, зведені кимось, будують на їхньому місці нові; за кількадесят років приходять інші, щоб зайняти їх або знести і збудувати вже свої. Вони саджають дерева, щоб колись якась закохана пара вирізала на стовбурі свої ініціали, намагаючись у такий спосіб закарбуватися у вічності. Це все — видимі сліди. Але часто ми не задумуємося, скільки історій щодня й щохвилини проходять повз нас, скільки — лишаються невидимими.
Роман «Якби міста вміли говорити» Тетяни Бондарчук — теж свого роду палімпсест. За легкою, на перший погляд, історією ховаються багато рівнів, які розкриваються читачам поступово.
Шар перший: авторка
Роман «Якби міста вміли говорити» — дебют Тетяни Бондарчук у великій формі, раніше вона видала дві збірки оповідань: замальовки про Японію «Сніг у срібній чашці» (2019) та історії про людей, яких торкнулася війна, «Шлях додому» (2024). Була учасницею річного курсу письменницької майстерності від «Літосвіти», в межах якого написала роман «Якби міста вміли говорити», а у 2023-му він переміг на конкурсі романів у жанрі Feel-Good Fiction від видавництва Vivat.
Тетяна Бондарчук — японістка за освітою, близько 20 років працювала на кафедрі сходознавства в рідному Київському національному лінгвістичному університеті. Вона неодноразово їздила в Японію на стажування і підвищення кваліфікації. Теплі почуття до цієї країни пронизують і сам роман. Помітно, що авторка не лише любить те, про що пише, а й знається на японських звичаях і культурі.
Прожитий досвід завжди описувати найлегше, що часто й роблять автори-початківці. Відчутно, що багато чого письменниця взяла зі свого життя. Марічка, головна героїня твору, теж вчиться на японістиці в КНЛУ й обожнює Японію. Вона — киянка, яка засновує мережу освітніх закладів, як і пані Тетяна. Проте що авторка запозичила зі свого життя, а що вигадала, — не так важливо.
Шар другий: люди
Попри свою назву, роман насамперед — про людей, їхнє життя, дорослішання, зміни внутрішні та зовнішні: особистісні, професійні, перегляд світосприйняття. Твори жанру Feel-Good Fiction створені, аби огортати читача теплом, але й водночас змушувати трохи понервувати через різні випробування, що спіткають персонажів. До відомих прикладів належать, зокрема, «Гіпотеза кохання» Алі Гейзелвуд, «Квартира на двох» Бет О’Лірі, «Випадкові наречені» Крістіни Лорен. До речі, всі ці книжки — романтичні комедії і вийшли друком у видавництві Vivat. Намацавши золоту жилу сучасної жанрової літератури і почавши її систематичне видання ще у 2020 році, видавництво вже має окремий розлогий розділ із ромкомами, який відкриває серія про Бріджит Джонс. Інколи ці книжки роблять боляче, але зрештою персонажі таки знаходять гепіенд, і завдяки цьому читач переживає катарсис — відчуття полегшення, яке приходить після співпереживання перипетіям у творі.
Обкладинки із сайту yakaboo
Проте «Якби міста вміли говорити» — не романтична комедія, це радше мелодрама. На 460 сторінках роману розгортається історія трьох поколінь — від 1970-х років до 2016-го. Що може бути спільного у родини інтелігентів з Бельгії та сім’ї колишнього бойового медика з Русанівки? Відповідь: талановиті діти, які обрали предметом своїх досліджень японську культуру і по вуха закохалися в країну й одне в одного.
З бельгійського боку присутні харизматичний професор-лінгвіст Франсуа Классенс і його дружина Клер, яка мала амбіції науковиці, проте життя склалося так, що їй довелось реалізуватися здебільшого в материнстві. Їхній старший син Сільвен вступає на філософський факультет і їде в Японію з науковим грантом для вивчення філософії.
Історії Марічки й Сільвена дещо схожі. В обох батьки розлучилися, коли ті були підлітками. Обоє полюбили Японію всім серцем і вважають її своїм другим домом. Та й, зрештою, обоє дуже вродливі, розумні, харизматичні — ідеальні персонажі ідеальної любовної історії. Проте не все так просто: у Марічки є наречений — молодий амбітний лікар Максим, колишній десантник, який не збирається так просто відступати у боротьбі за серце дівчини.
Шар третій: міста
Події переносять читача у три країни: Бельгію, Японію та Україну. Подорож починається з бельгійського містечка Лувен-ла-Нев і родини Классенсів.
Лувен-ла-Нев — відправна точка і мала батьківщина Сільвена Классенса, з чиєї появи на світ починається роман. Сільвен вирушає досліджувати японських філософів у Кіотському університеті. Тим часом його любовний інтерес, Марічка Василишин, приїжджає працювати над дисертацією в університет Токіо.
Японія постає перед нами через грані різних міст, які ми бачимо очима закоханих. За словами Сільвена, Кіото — це красуня, яка відкривається не всім і не одразу, воно має розмірений плин життя і перенасичене храмами. Токіо — навпаки, вибухова суміш технологій, людей і шаленого ритму (що не дивно для столиці). Наха, столиця острова Окінава, може здатися провінційною, проте має невловний шарм і таємничий флер. Примітно, що хай якими різними були Токіо і Наха, їх об’єднує одне — це міста-відбудови, адже після Другої світової війни вони були зруйновані вщент. Люди почали писати історію цих міст, а заразом і свою, з чистого аркуша.
Фото unsplash
Київ — рідне місто Марічки. Вона з дитинства особливо захоплена Лаврою (де, як вимальовується в її дитячій уяві, живе Бог) і тихими затишними вуличками Русанівки. Русанівка була для дівчини своєрідним замком, у якому вона як принцеса й усвідомила, що світ — добрий і безпечний (так, у світі Тетяни Бондарчук дійсно мало негативу і багато чудесних збігів), а з вікна її квартири розгортався вид, що не міг не відкластися в пам’яті — будівництво Батьківщини-матері та її «змагання» з Лаврою за звання найвищої будівлі у свідомості дівчинки. Звісно, храм виступає місцем високодуховним і чарівним, тоді як статуя — ледь не вульгарною і жаскою. Марічка вирішує, що Лавра таки вища. І це не констатація факту (насправді Батьківщина-мати заввишки 102 метри, а Велика лаврська дзвіниця — 96 метрів), це про моральні орієнтири.
Тетяна Бондарчук не прагне представити міста з непривабливого боку, її основна мета — показати розвиток сюжету в красивому антуражі. Якби вони вміли говорити, то були б повноцінними персонажами історії зі своїми ролями. Міста Японії стали б феями-хрещеними (точніше, мудрими духами тенші — їхніми аналогами безпосередньо японській міфології). Києву відвели місце вимогливого батька, який робить усе, аби Марічка вийшла заміж за того, хто припав йому до душі. Лувен-ла-Нев перетворився б на мудрого старця з добрими очима. За його присутності почалась не одна любовна історія, він же і благословляв їхній кінець.
Шар четвертий: проблеми
Не зважаючи на те, що твір переміг у конкурсі Feel-Good Fiction, це більше, ніж просто розповідь про красиве кохання. Авторка зачіпає кілька важливих проблем, які досі актуальні у нашому суспільстві: жіночої суб’єктності та контролю над тілом, мовне питання, проблеми зради і прощення.
В історії Клер і Франсуа Классенсів порушена проблема суб’єктності жінки. Чоловік не хотів, щоб вона жила таким життям, як живе він (працювала в університеті, займалась наукою, будувала кар’єру). Цим Франсуа пояснив старшим синам причину їхнього з матір’ю розлучення, коли Клер після затяжної депресії наважилась розірвати стосунки. Вона була його колишньою студенткою, яка привабила своїм гострим розумом і амбітністю — взялася за дослідження нової, нерозробленої теми в лінгвістиці. Невдовзі після закінчення університету вона вийшла заміж і завагітніла, чим обірвала свій науковий шлях. Лише пізніше Клер змогла зайняти належне місце у професійному світі.
Водночас порушується тема контролю над тілом жінки. Під час перших пологів Клер довго не могла народити, і лікар наполягав на кесаревому розтині. Проте Франсуа не погоджувався, аргументуючи загрозою безпліддя для жінки, а це не входило в його бачення майбутнього, адже нащо тоді вона буде йому потрібна? Лікар самостійно ухвалив рішення про операцію. Клер спостерігала за розмовою чоловіка ніби згори, відділившись душею від тіла (містичні моменти й роздуми про релігію ще не раз з’являтимуться у книжці), і, повернувшись у свідомість, народила сама за лічені хвилини до наркозу. В майбутньому в них із Франсуа народиться ще троє дітей. Ми бачимо не класичний репродуктивний тиск, адже Клер і сама хотіла бути матір’ю, проте це стосується саме питання суб’єктності.
В історії Марічки порушується мовне питання, адже вона мешкає у тотально російськомовному Києві. І проблема самоідентифікації та національної ідентичності турбує дівчину змалку. Вона відчуває себе українкою і проносить це відчуття через усе життя.
Однак таке нагромадження тем, проблем, дилем і дихотомій дещо шкодить розповіді. Авторка хоче вмістити все і водночас, відходячи від принципу show, don’t tell, тобто «показуй, але не кажи», і часом авторський голос відвертає увагу від власне подій. Попри серйозні теми, більшість труднощів усе ж вирішуються самі собою (тому іноді й собі хочеться жити у світі, який написала Тетяна Бондарчук). Усе складається добре, усі скрізь встигають, дорогою зустрічаючи лише хороших людей. Таке відчуття, що найбільше зло криється не у небезпечному великому світі, а в маленькому, який мав би стати безпечним простором, — у родині. І від цього стає трохи моторошно.
Через увесь твір проходить проблема зради та її наслідків. А ще — невміння вчасно й чесно поговорити. Здебільшого увага зосереджена на подружній та партнерській зраді — типове окреслення кордонів стосунків із коханкою звучить із вуст одного з персонажів: «З тобою в нас просто секс, а одружусь я з нею». І це не формат поліаморних стосунків, де всім партнерам відомо про існування інших. Зрештою таке легковажне ставлення й міряння всіх по собі грає злий жарт із чоловіками в романі: через підозри (невиправдані, до речі!) розлучаються Клер із Франсуа, а чоловік Марічки псує їхні стосунки, що тільки-но почали налагоджуватися. Зрада партнерки на фізіологічному рівні насправді прирівнюється до рівня морального, хоча самим персонажам-зрадникам це не очевидно.
Кадр із фільму «Їсти молитися кохати»
Книжка нагадує «Їсти, молитися, кохати» Елізабет Ґілберт: культура іншої країни допомагає Марічці та Сільвену розібратися в собі, стає містком для розуміння людей з різних країн. От тільки персонажів Ґілберт не спіткала війна. Вона ж, до речі, стає лакмусом, який допомагає розібратися в любовному трикутнику. Події розгортаються до 2016 року, і хоч книжка завершується словами «його війна нарешті скінчилась», із відстані восьми років вони сприймаються радше з сумом, ніж із довгоочікуваним полегшенням. Війні в романі присвячено значну частину оповіді. Вона виступає радше тлом для розвитку сюжету, проте навіть окремих мазків вистачає для занурення в контекст.
Останній шар: висновки
Роман зачіпає багато проблем: стосунки батьків і дітей, буття жінкою, національна й мовна ідентичності, незмінності й недосконалості людської природи. Міняються події, люди, історичні обставини, проте незмінними лишаються хіба людські вади й хиби, на виправлення яких може піти ціле життя.
Через нечесність (передовсім перед собою) стається багато прикрощів: розбиваються сім’ї, утворюються любовні трикутники. Люди живуть із цими прикрощами протягом багатьох років і це стає причиною ще більших негараздів. А інколи навпаки — довгоочікуваного полегшення. Люди мають слабкості й часом роблять неправильні вибори. І з цим треба якось жити.
Роман не можна назвати легким, хоча читається він доволі швидко завдяки своїй формі — кожен розділ нагадує кілька серій серіалу (оповідь займає майже 40 років, тому деякі події описані доволі стисло). На перший план виходять міжлюдські стосунки, які показані через практично ідеальних героїв (так, у них є вади, проте привабливі риси їх все ж заступають), і їхнє самоусвідомлення. І війна виступає каталізатором віднайдення національної ідентичності й розставляння пріоритетів.
На тло любовної історії авторка нашарувала доволі багато рівнів, які проступають один крізь одного, хоча інколи й змішуються, що трохи ускладнює сприйняття. Проте любов крізь роки й континенти все ж є основним шаром на цьому палімпсесті.
