Відгук від кінооглядача Юрія Мазура на нову виставу Театру на лівому березі.
Коли розпочалася повномасштабна війна, театр, як жива матерія, не міг не відреагувати на події навколо. Хтось негайно зробив перформанси із зачитуванням стрічки новин в реальному часі, хтось — відкопував в бібліотечці драми про світові війни та їхні наслідки та проводив паралелі з поточною агресією, інші — намагалися переосмислити власний досвід окупації, втрати, повернення, реінтеграції. Усе це, беззаперечно, потрібно, хоча не виключено, що дещо й передчасно. Набуття досвіду іще триває, та для обробки травми потрібен час, що, всупереч одному з найвідоміших прислів’їв, навряд чи гоїть, швидше — зарубцьовує, зашрамовує роз’ятрене.
Тому, коли розпочалася війна, у мене з’явився певний острах: що театральні майданчики «зацикляться» на цій, безперечно, важливій темі, що не знайдуть в собі сил ставити комедії та, що іще гірше, повернуться до такої любої тенденції віктимізації України, до ярма та гніту, страждань і плачів. Ні, театр, як і будь-який інший вид мистецтва, не повинен виключно розважати чи відволікати, проте за умов щоденного жахливого марафону (як в лапках, так і без) новин, потрібно навчитися рефлексувати — та релаксувати.
Тим радіснішою стала нещодавня прем’єра Театру драми і комедії на Лівому березі під назвою, що претендує на гасло мого життя — «З цією виставою щось не так». Але, як заведено в кінематографі, це була не світова, а національна прем’єра, адже поставлено та зіграно її українським колективом вперше було в Ризі, в театрі Dailes, де ця п’єса вже грається латиською півтора року, розширивши географію охоплення цим твором на чергову, n-ну за рахунком країну.
Ризький театр долучився і до перенесення легендарного буфонадного твору на українські підмостки, та разом з оригіналом — британцями Mischief та режисеркою-резиденткою трупи Емі Мілберн — в точності відтворили копію франшизи. Це створює, здавалось би, неабияке полегшення: відпрацьовані підходи до образів, сценографії, навіть хореографії мали б знімати відповідальність за творчість. Куди простіше — «скопіпастити» досягнуте, перевірене й втілене. Але це зовсім не так.
Перш за все, відтворити саме цю технічно складну постановку — це вже виклик. Одна лише декорація-трансформер виправдовує вкладені кошти та дуже помірні, як на таке шоу, ціни на квитки. По-друге, при всій любові до британських детективів і театральної традиції, які тут нещадно висміюються, все одно відчувається рідний флер безпосередності, особистості акторів і актрис, які теж, як не дивно, люди, та також прагнуть визнання вимогливою публікою. Проте в цьому випадку це досягається не одвічним заграванням з глядачем, таким притаманним іншим театрам, а рівно навпаки — випинанням недоліків акторської сутності, які виринають на поверхню, щойно щось іде не так. А не так іде весь час, бо класична комедія ще з часів Чапліна змушувала сміятися з невдах, хоч і співчувати їм.
Втім, закордонний театр давно перейшов від чистої «станіславщини» до не менш чистої механіки — і тут мова не лише про вибрики зі спецефектами. Будь-яку виставу в Берліні, Стокгольмі чи Нью-Йорку тепер можна прорахувати посекундно, з вивіреною зміною мізансцен і майже автоматичною партитурою світла та звуку. Це не означає, що поріддю акторському не дають часу та натхнення вжитися в образ і видати щирий монолог, рівно навпаки — тепер від акторського складу вимагається ще більше: і встигнути вжитися, і видати все заплановане природно й зворушливо, зважаючи не лише на партнера/-ку на сцені, але й на чималий колектив за лаштунками.
І так, жанр комедії завжди був найважчим для постановки — вже надто в кожної людини суб’єктивне почуття гумору та його відсутності. У випадку «Вистави, з якою щось не так» можна сміливо стверджувати: цей гумор поверховий лише на позір. Адже slapstick, як стиль, веселий тільки перші кілька разів, доки ці удари не наб’ють мозолі. І тоді за зовнішніми проявами фізичного (якщо не фізіологічного) театру проступає сатира, яка дозволяє педантичному глядачеві розслабитися та посміятися, як живій людині.
Сміх, як механізм подолання, як реакція всупереч, в часи кризи стає життєво необхідним. І присутність та щира реакція військових і цивільних глядачів в аудиторії на цій постановці натякає на єдиний висновок: з цією виставою все так.
