Mariia&Magdalyna — дует актрис Марусі Іонової і Надії Голубцової. А те, що вони пропонують глядачам, — дійство на межі театру, музики, перформансу, поетичних читань. Їхнє самовизначення — музичний театр за поезією Миколи Вінграновського. Проте Микола Вінграновський тут не головний, у центрі — артистичний пошук. Тобто «Сонячний народ» — це дійство, в якому кожні глядач і глядачка бачить своє.
Цей перформанс, вистава, подія — не сюжетна послідовність сцен чи дій, а множинність фізичних і емоційних станів, у які впадає та які транслює дует. А ще стихій, яким вони підкорюються і які художньо осмислюють. Ззовні артистки однакові: одяг, стрижки, синхронні рухи — хто з них Mariia, а хто Magdalyna — чи це не має значення? Може, вони дивляться одна на одну, як у дзеркало? Можливо, це зоровий обман і ми маємо побачити одну цілісну мистецьку одиницю, єдину позицію, єдиний голос і світовідчуття?
Кожна з артисток діє у межах кола із землі, очищується водою, вдихає повітря, що її наповнює та водночас спустошує, боїться вогню, який може поглинути все. А на екрані між ними — завжди проєкція кола. Проте що це — внутрішнє око, сонце, телевізор? Коло живе, воно ні на мить не зупиняє свій рух та постійно змінюється. У дійстві немає статики, все у динаміці: і екран, і звуки, і пластика, і дим, і світло. Команда працює у діалозі з іншими митцями — це і Вінграновський, якого все ж можна упізнати в космічних апокаліптичних текстах, і кінохроніка Києва, і фраґменти з «Тіней…» Параджанова в «оці». Артисткам важливо говорити про своє, але знаходити відповіді у минулому, у створеному мистецтві, у речах, які вони люблять.
Їхні тіла також інструмент, який допомагає промовляти: однієї миті рука — це меч, що загрозливо й ритмічно розрізає простір, наступної — це дзеркало, у якому світ безупинно рухається, крутиться, набирає швидкості.
Тексти перших збірок Миколи Вінграновського — тривожні: «Не в кам’яній, не в дерев’яній ері — / Зустрілися ми в атомній добі… Народе мій! Мій сонячний народе, / Тебе нема — лиш смерть твоя живе». На цій надривній тривожності тримається і перформанс: на незрозумілому сьогоденні, туманному майбутньому, на постійній тривозі, яку підсилюють баси з колонок. Про що це все? Про пошук відповідей. Чи запитання однаково зрозумілі для всіх глядачів, які в один час і в одному просторі напружено споглядають за пошуком?
Звучать слова: «Я хочу стиснути біль в маленьку крапку». Але що таке «крапка»? Це щось матеріальне чи метафізичне? А що таке біль? Це куля? Чи біль — це вся планета? Чи крапка — це єдиний можливий спосіб буття? Коли артистки вдихають на повні груди й голосно видихають, мовчать, ми чуємо лише дихання, бачимо дихання, концентруємося — бо чи вільно дихається митцям у сучасній Україні? Запитань після дійства лишається дуже багато, адже артистки провокують процес мислення і залишають глядачам простір для інтерпретації.
