Коли триває війна і все живе опиняється під загрозою, поняття дому виявляється настільки крихким, що прагнеш матеріалізувати його в різних формах, аби постійно мати при собі. Цим домом може стати тривожна валіза з найважливішим усередині, випадкові листівки, підписані знайомим почерком, переказування важливих особистих історій, фотографування — загалом будь-яка форма пригадування чи фіксування.
А інколи дім не має чітких обрисів, тому його доводиться окреслювати. Людська тілесність — чи не найбільш вразлива, чутлива річ, яка добре відгукується на зовнішні зміни. Тому влучно говорити про дім, його пошук і нестабільність допомагають пластика та рухи.
У своїй моновиставі «Нитка_թել» мисткиня Євгенія Мєлконян якраз намагається відшукати стійку і комфортну для себе позицію з допомогою власного тіла. Щоб віднайти її, потрібно стати дорогою, засніженими галявинами, згорілими хатами, ліхтарями, дзвонами, хмарами й димом, водою та деревами — безкінечним рухом до себе і безкінечним світом, у якому твоє місце буде одним-єдиним серед безлічі інших.
Про українське та вірменське коріння
Перший змістовий шар «Нитки_թել» — пошуки своїх коріння, дому, родини самою авторкою. На початку вистави Євгенія ніби вишукує необхідний ритм і зливається з дорогами, на яких опиняється. Її різкі рухи стають плавними, коли тверді поверхні позаду неї замінюються водою. Інколи перформерка роззирається по боках, інколи зупиняється й перестає рухатись. До її тіла привʼязані нитки-дроти, які, з одного боку, обмежують мисткиню, з іншого — дають можливість «привʼязати» себе до землі, мати символічне коріння.
Усе це відбувається в супроводі українських і вірменських народних пісень, які виконує сама Мєлконян. Євгенія має українське та вірменське походження й саме Вірменію відчуває своїм домом. Прикметно, що пошуки дому мисткиня показує вже в дорослому, свідомому віці, що говорить про ідентичність, яку кожен може відчувати, формувати й наповнювати з часом.
Будувати ідентичність
Самоідентичність у виставі також повʼязана з розумінням історії того місця, до якого ти відчуваєш привʼязаність. Кольорові кадри на тлі перемежовуються з чорно-білими. Здебільшого вони зображують великий натовп людей у вагонах поїзда чи на возах, і це нагадує етапування в табори або вимушену еміграцію з рідної країни. Саме в цій частині вистави перформерка затуляє собі рота рукою. Що український, що вірменський народи переживали геноцид і знають, як це — не зупиняючись, зі століття в століття, іти до власного дому. Ландшафти не змінюються, а от ідентичність усе ще потребує нових осмислень і сенсів, постійного подорожування всередину себе та оглядання назад. Адже зі знанням того, що в тебе за спиною, далі можна йти більш упевнено.
Як оживити дім
Під час вистави Євгенія перебирає руками землю, бережно складаючи її на підлозі, і це нагадує спроби доторкнутися до того самого матеріального дому, що має чіткі кордони й виміри. За словами мисткині, вона використовує землю як предмет, присутній у різних магічних ритуалах: «Коли кудись їдуть за кордон, багато людей беруть грудки землі. Я, наприклад, збираю камінці з місць, близьких моєму серцю».
Чи можливо помістити розуміння землі в маленькі речі, повʼязані з нею, зібрані й збережені нами? Відсилаючи нас до певних спогадів, чи здатні вони відтворити дім? Про це хочеться міркувати після вистави Євгенії Мєлконян.
Не менш важливим у виставі стає світло: воно, непостійне й мінливе, нагадує людську памʼять — таку ж ненадійну. Невідомо, чи тобі вдасться зберегти все, що для тебе є домом, адже спогади затираються і тьмяніють, а памʼять викривлює і нерідко покладається на записники.
У своєму романі «Часосховище» болгарський письменник Ґеорґі Ґосподінов пише: «Є стільки місць, у яких мене нема. Немає мене в Неаполі, Танжері, Коїмбрі, Лісабоні, Нью-Йорку, Ямболі та Стамбулі. Мене не просто немає там, мене немає там болісно». У дорогих для себе місцях лишаєш не тільки любов, але і свою тугу. «Нитка_թել» Євгенії Мєлконян дозволяє усвідомити, що твій дім — не лише вмістилище приємних спогадів, але й спалена, зранена земля. І ти рівноцінно, як і все хороше, збиратимеш її докупи й завжди носитимеш у собі.
***
Моновиставу «Нитка_թել» незалежна мисткиня та перформерка Євгенія Мєлконян створила та вперше показала в Києві в лютому 2024 року. Восени того ж року її представили на театральному фестивалі Favoriten Festival у Відні. Згодом були покази в Запоріжжі, а також у січні цього року в столиці. Вистава стала спробою мисткині розповісти про власний шлях віднаходження коріння та сімейної памʼяті.
Матеріал створено на запрошення та за сприяння Стипендії імені Антонена Арто.
