«Сіддхартха»: вистава в жанрі подорожі до себе. Відгук у жанрі медитативної рефлексії

Світло прожектора наче промінь сонця, що осяює галявину десь у стародавній Індії. До зали один за одним неквапно заходять молоді актори в барвистих індійських строях. На сцені нічого зайвого. З мінімалістичних декорацій — лише строкаті килими. У повітрі розсипаються пахощі сандалового дерева, фруктів та свіжих квітів. І ось голоси акторів і акторок зливаються в довершений звук «Ом». Наспів мантри поступово гучнішає. Ніжні голоси брахманських доньок переплітаються у співі і розквітають білим цвітом: Джая Джая Шива Шамбо… Махадева Шамбо! Мантра прославляє милосердного Шиву, який кружляє у вічному танку руйнування.

Так починається вистава Львівського академічного театру імені Леся Курбаса «Сіддхартха» за однойменним філософським романом Германа Гессе 1922 року. Її прем’єра відбулася 4 жовтня 2024 року. Виконавці — студенти, учасники театральної робітні при театрі Курбаса, художній керівник курсу Володимир Кучинський, викладач з майстерності актора Андрій Водичев, викладачка зі сценічної мови Тетяни Каспрук.

Оригінальність постановки в тому, що історію духовного дорослішання індійського брахмана Сіддхартхи почергово розповідають шістнадцять молодих акторів і акторок. На сцені — шістнадцять оригінальних втілень героя на різних етапах його шляху до себе: від аскези до гедонізму і навспак. Водночас це стільки ж прожитих на сцені особистих подорожей у пошуках власного «я». 

Упродовж понад трьох з половиною годин глядач також долає свій шлях самоспоглядання. Його запрошено до спільного медитування і рефлексії побаченого.

На сцені майорять червоні сарі. Дзвінко сміючись, дівчата упадають за вродливим юнаком. Одна з брахманських доньок (Єва Федчишин) захопливо оповідає про брахманського сина Сіддхартху — улюбленця батьків і вчителів, вірного друга Говінди та обранця місцевих красунь. У безперервному колі сансари і зміни акторських «я» виконавиця проживає дитинство Сіддхартхи. А затим і першу кризу в його житті: «Але сам він, Сіддхартха, від себе втіхи не мав», — голос акторки уривається. Зала занурюється в пітьму й тишу.

Слух глядачів загострюється, поки звуки співочої чаші котяться гучними обертонами. Неквапне водіння товкачика огортає протяжною луною і лишає порожнечу. Цю пустку знову заповнює багатоголосий довершений звук «Ом». Він дужчає, наростає хвилями. Сповіщає про душевний неспокій і невдоволення Сіддхартхи.

Оповідь підхоплює наступний актор — Артем Черепаня. Його Сіддхартха — вже не дитина, а юнак, який готовий зректися своєї касти. Він прагне вирушити до саман (ченців-аскетів). Про це говорить із близьким товаришем Говіндою, в якого часу від часу перевтілюється (у виставі голоси Сіддхартхи та Говінди ще не раз з’єднаються в одному виконанні). 

«Завтра вранці, друже мій, Сіддхартха піде до саман», — насупившись промовляє Артем-Сіддхартха. Його обличчя враз блідне. Артем-Говінда рвучко хапається руками за чорне полотно сцени. Тишу зали розриває пронизливий крик. Актор затуляє рота долонями, крик застрягає в горлі, однак біль прагне вирватися назовні. Глядачі завмирають. Так зриваються струпи слів і притчевих абстракцій. Говінда живий — просякнутий тугою і ляком. Проте готовий іти за товаришем.

Муками здригається тіло актора в аскезі. Видається, що кістки з хрускотом вивертаються, а обличчя пересмикують нервові судоми. Він мов пташеня, яке прагне пробитися крізь шкаралупу яйця й побачити справжній світ. Актор стає на вістря цвяхів, показуючи рішучість Сіддхартхи йти шляхом самозречення. Навіть якщо дорога вкрита дошками Садху. Одначе, скільки б не боровся зі своїм его, як з гідрою, на місці відтятих виринали нові егоцентричні бажання. І живилися вони його зарозумілістю й відразою.

Коло перевтілень здійснює черговий оберт. І Сіддхартха у виконанні Максима Журавчака вже іронізує з років аскетичного життя. У внутрішній сповіді душі виявляється, що забуття життєвих страждань можна віднайти не лише в саманському самозреченні, а й у повійницькому кварталі. Сіддхартха-Максим робить сценою коло за колом, наче ошукує сам себе, проте найпотаємнішого шляху до власного «я» знову не знаходить.

Спорожнілі чаші — це три роки саманського життя, що стекли, як вода. Колись священні прийоми саман тепер видаються йому сміховинними, подібними радше на трюки блазнів.

У залі тим часом дужчає хор голосів, що гомонять про появу дивовижного Будди. Галас змінюється на мелодію пелюсткового барабана. Варто лише музиканту (Володимиру Глушку) торкнутися сталевих пелюсток, як вони розсипаються лункими звуками — перлинами вічності в лотосі народження і смерті.

До зали, даруючи галасливим прочанам айстри-лотоси, повагом входить акторка Аріна Бочарова. То як Сіддхартха, то як Говінда — вона розповідає глядачеві про непростий вибір донедавна нерозлучних товаришів. Обоє захоплюються словами проповідника Гаутами, про якого мовлять всі довкола. Обох вабить постать Довершеного Будди — променистого, істинного, святого. Обидва вони повняться шаною та любов’ю до Гаутами — того, хто засяг блаженства. 

Однак поки душа Говінди ясніє надією, у серці Сіддхартхи проростають гордощі. Тому шляхи друзів розходяться. Нерішучий Говінда вперше в житті робить самостійний вибір — пристає до учнів Величного Гаутами. Сіддхартха ж спогорда відкидає всіх вчителів: краще вмерти, ніж підкоритися чужому вченню. Колишній самана здолав Тінь, яка ховалася в його душі. 

І ось промінь прожектора вихоплює Сіддхартху (це вже Євген Венгерський), який із розпростертими руками крокує сценою, наче щойно народився на світ. Він врешті усвідомлює, що дійсність — не ілюзія. Суть всіх створінь ховається в них самих. Зацвіркотіла флейта, Сіддхартха розсипає довкола сухі барви. У повітрі кружляють блакитні, зелені, жовті порошинки, осідаючи на його кучерях і обличчі. Ця сцена як з індійського фестивалю кольорів.

Сцену ідилічного відкриття світу перериває дзеленчання дзвоників. У залу впливає пишна процесія — на паланкіні з рук, наче на троні, прекрасна куртизанка Камала (Дар’я Шутко), вбрана у золотисте сарі. Розсипаються пелюстки квітів. Червоні тамбурини озиваються щораз гучнішим ритмом.

У затінку пальмового гілля за процесією нишком спостерігає Сіддхартха (Андрій Ватаманюк). Зовні ще самана у фундоші, він сором’язливо простує до пишно вбраної куртизанки. Сіддхартха шаріється, ніяково тупцює, затинається, час від часу затамовує подих. Камала ж грайливо кидає виклик, прямує до хлопця, звабно та протяжно розсмаковує слова. Враз куртизанка підводиться і звивається навколо Сіддхартхи. Тонкі пальці Камали перекочують яблуко тілом самани. Він рвучко видихає повітря. Мить — і перед глядачем геть новий Сіддхартха, готовий заради відкриття власної тілесності цілком поринути у мирське життя. 

Андрія Ватаманюка на сцені змінює Наталя Дашкович. В її виконанні сходяться в розмові Сіддхартха і Камала. Перед глядачем постає не лише відкрита до любовних утіх куртизанка, а й розсудлива прагматична жінка. Камала-Наталя ритмічно пританцьовує, щораз гучніше вдаряє в тамбурин. Дзвін дзвоників нагадує брязкання золотих монет. Куртизанка научає Сіддхартху, як стати заможним: «Тебе жде Камасвамі, він у нашому місті найбагатший купець». Сп’янілий від любові і власних успіхів Сіддхартха мчить сценою — ще вчора жебрак, сьогодні улюбленець Камали, у майбутньому ж — багатий купець.

В історії з’являється багатий купець Камасвамі, в будинку якого й оселяється Сіддхартха (Максим Якимець). «Що ти вмієш робити?» — запитує його торговець. У відповідь: «Я вмію думати. Вмію чекати. Вмію постувати». Та надалі Сіддхартха з головою поринає в комерційні оборудки свого нового благодійника. У гаморі звуків тамбурина і брязкоту дзвіночків він лементує про крам і комори, обрахунки й торговельні справи, про багату одіж та черевики. Ритм пришвидшується, звуки переростають в какофонію. Зненацька усе обривається.

Гучним тупотом юрба акторів підхоплює цей ритм. Тремтить підлога, дзвенять тамбурини, до загального гомону доєднується витка мелодія флейти. Всі кружляють у шаленому танку. Вир життя цілком поглинає Сіддхартху. Проте захват від щоденної метушні змінюється огидою. У музиці наростають тривожні, неприємні вуху звуки. Аж раптово безладний гамір обривається. Знесилені актори падають на підлогу.

В оповідь повертається Аріна Бочарова. Її Сіддхартха сумовито поглядає на квітку айстри-лотоса. Колишній самана поринає у роздуми про плин життя, про Довершеного Будду. Звучить мелодія пелюсткового барабана. «Знов у тебе саманські думки?» — звабно промовляє куртизанка. Це вже Аріна-Камала затискає в зубах стебло квітки. М’які звуки радісника змінюються на пронизливий посвист флейти. Камала плавно рухається у танку, руки наче хвилі. Музика стихає. Танок любовної втіхи обривається — він уже не збуджує Сіддхартху! Его його вже не здатне насититися наїдками матеріального світу.

Зала в пітьмі. У вузькому промені прожектора, який перерізає темряву, — Сіддхартха (Меланія Нагорнюк). Темно-коричневий колір сукні акторки суголосний настрою гіркоти й розчарування. Сіддхартха сповнений зневаги до світу, гніву до щоденної метушні і відрази до власного «я». Відчай Сіддхартхи-Меланії вихлюпується назовні: розлючена, вона б’є подушкою по підлозі, а потім себе по обличчю. Заплакані очі, чорні від патьоків туші, увиразнюють внутрішній біль. 

У наступній сцені задіяні усі актори. Тупіт ніг, дзвін тамбуринів і ритм бітбоксу — зала перетворюється на сучасний танцмайданчик. З-посеред натовпу танцівників Сіддхартха (Тимур Івакін) — зрілий, ошатно вбраний. Сп’янілий «король вечірки» горлає: «Світ піймав Сіддхартху у свої тенета!» Юрба захоплено вибухає свистом та оплесками. «Дивне й підступне захоплення привело його до цієї останньої і найганебнішої залежності — гри в кості», — волає Сіддхартха і підкидає в повітря колоду карт. Умить запановує тиша. У залі чутно лише лопотіння карт, що падають на підлогу.

Люди з натовпу презирливо поглядають на Сіддхартху, зневажливо штурхають, проходячи мимо. Його охоплює невимовний відчай. Із горла виривається крик, він б’є себе у груди, намагаючись розірвати комір сорочки, кидається вусібіч. Зрештою знесилений падає на підлогу й засинає.

Сіддхартха-Софія йде з міста… Натомість Камала-Софія оглядає залу тужливим поглядом. Жінка ніжно торкається живота і згортає шматок тканини в маленький сповиток. Вона вже знає! «А згодом Камала збагнула, що після останніх відвідин Сіддхартхи вона понесла». Останній архетип Аніми — провідниці до несвідомого розчинився в особистості Сіддхартхи. Смерть його его ознаменувала народження нової сутності.

Останнє втілення Сіддхартхи випадає зіграти Володимиру Глушку. Він ось-ось вкоротить собі віку. Його Сіддхартха розпачливо осипає прокляттями вічну коловерть перероджень. І у вирішальну мить перед зустріччю зі смертю у глибинах норовливої річки чутно, як стінок співочої чаші торкається товкачик, а залою шириться відомий «Ом». Підхоплений усіма акторами, він дужчає і… пробуджує помутнілий розум Сіддхартхи. Його его гине. Для того щоб знову відродитися в досконалій єдності всіх його втілень. Самотність породила Самість. Мізраб ущипнув струни ситари — під її витку мелодію Сіддхартха впав у сон. 

Прокинувшись оновленим, Сіддхартха побачив поруч ченця, послідовника Будди. У ньому він упізнав давнього друга Говінду (Єва Федчишин). Той натомість, охороняючи сон Сіддхартхи, мав його за незнайомця. У мить прощання Сіддхартха признається до товариша, друзі кидаються в обійми. 

У залі знову спіраллю закручуються обертони співочої чаші. Сіддхартха проводжає поглядом Говінду. Спокійний та усміхнений він вдивляється в далечінь. Він і є все, а все є він. Шлях до себе завершився? Чи то пак триває…

Здається, усі — актори й акторки, а заразом і глядач — мандрували упродовж дійства власним внутрішнім світом і повернулися з тієї мандрівки оновленими. Тож це була не просто вистава, сповнена особистої енергетики, смачної мови, музикування на ситарі, пластики, колоритних барв, — радше містичний досвід, який неможливо одразу втілити у слова — лише в тривалі оплески подяки. 

Шістнадцять молодих акторів один за одним виходять на поклін. Аплодисменти не вщухають. Глядачі, поступово приходячи до тями, випливають із зали. 

У довжелезній черзі до гардероба хтось рефлексує: «Я вмію думати. Вмію чекати. Вмію постувати».