Відгук на нову виставу «Хазяїн» від Театру на Подолі від Юрія Мазура.
Ніколи не було — і от знову. Уже тиждень театральні інтернет-бульбашки гудуть і тріскають не через художні прийоми чи скандальні режисерські рішення, а через надуману політизованість. У постановці Івана Уривського за Іваном Карпенком-Карим «Хазяїн» в Театрі на Подолі прізвище персонажа Зеленського спершу замінили на Залуського, а потім і взагалі прибрали зі згадок на сцені. Тож персонаж корумпованого економа став просто Харитоном, а це ім’я фігурує в оригінальній п’єсі лише як ім’я звичайного розсильного. Утім, постановку варто критикувати не з цієї, а з багатьох інших причин.
Уривський — безсумнівно, один із кращих українських режисерів — відомий переважно вдалим вибором середовища, з матеріалу якого він і ліпить набір символів для сценографії та тексту. Сіно в «Лимерівні», листи іржавого металу в «Калігулі» й «Трамваї “Бажання”», весільні сукні в «Одруженні», земля і тепличні рослини в «Підступності та коханні», зрештою буквальне гіпсове ліплення в «Камінному господареві». Тепер на сцені Театру на Подолі з’явився інший ґазда, цього разу — в офісних закапелках простору, і знову роботи художника-постановника Петра Богомазова, і знову в головній ролі В’ячеслав Довженко. Провідний актор звично втілює неоднозначних персонажів, проте в «Хазяїні» неоднозначності як раз і бракує.
У рішенні XXI століття таке собі знетронення в ділових костюмах швидше нагадує часи «Бригади», бо й мафіозні розборки з овечими оборудками одвічні та не заповідають нічого нового. Тому й доводиться таким іменитим і зовсім не дарма улюбленим акторам розтягувати кожну репліку зі значущістю, якої там і не бувало.
Дію мали б оживити вкраплення сьогодення: камери спостереження (один з персонажів з’являється лише на екрані, проте сцена з ним не відзнята заздалегідь, а він справді грає за лаштунками), дискотека (знову омаж «хвацьким» 90-м), явна гомосексуальність одного з героїв (що в такій подачі перетворюється на відверту гомофобію). Залучення до постановки Богдана Бенюка в практично незначній ролі Золотницького — у своїх нечисленних сценах йому просто нема де розгорнутися — узагалі виглядає формальним.
Якось, перед зовсім іншою, але не менш повільною виставою, в Театрі на Подолі відбувся традиційний для тих часів блекаут. Витримавши кілька хвилин непевних вибачень режисера, на сцену — навіть не на сцену, а перед рампою, на рівень глядача — вибіг сам Богдан Михайлович і заговорив. Заговорив так, як уміє лише він: щиро, але професійно, стрімко та захопливо, з усім діапазоном і досвідом. Я ще ніколи так сильно не хотів, щоб не давали світло, а надто коли цей монолог виявився значно цікавішим і справжнішим. Виявився театром.
Тепер Театр на Подолі — театр Бенюка, директора та художнього керівника в одній особі. Новітню, надсучасну сцену віддано — не на поталу, проте на свободу творчості молодим і перспективним. І як багатьом не сподобалось зовнішнє архітектурне рішення чорного контейнера серед вензелів старовини, так і епатажні спроби вразити не завжди вписуються в зашкарублі традиції. Втім, квитки на всі наступні оголошені покази «Хазяїна» розкупили, та й що ж тоді театр, як не простір для експериментів.
