Під час повномасштабної війни українські театри втратили частину акторів — багато хто пішов до ЗСУ. Незалежні сцени опинилися в ситуації, коли нові постановки потрібно відкладати або вигадувати заново. У Луцьку театр «Гармидер» обрав третій шлях — оголосити у чи не найважчу зиму відкритий кастинг на головну чоловічу роль у виставі «Озерний вітер».
Текст, який повертається додому
Одного літнього ранку на затіненому деревами подвір’ї майже в центрі Луцька команда незалежного театру «Гармидер» вперше прочитала вголос текст повісті Юрка Покальчука «Озерний вітер». Це була територія біля дому його дитинства та юності — тепер це креативний простір «Дім Пако»: місце родинної пам’яті, що сьогодні стає ціннісним культурним осередком.
… За повні чотири роки повномасштабної війни ми навчилися рятувати наші вистави майже віртуозно. Істотно скоротився шлях у ланцюжку «заперечення, гнів, торг, депресія, прийняття». Здається, залишився лише холоднокровний торг — боротьба за кожну виставу, та прийняття — необхідність вкотре вигадувати щось у заданих умовах: вводити нових людей у готові постановки, переробляти сцени, підлаштовувати графіки й збиратися навіть тоді, коли бракує сил, тепла чи світла. .
Думка «заради чого і кому це зараз потрібне» дошкуляла, особливо чомусь вечорами. Але наставав ранок, і приходило рятівне дихання, що поки живе театр, то якось живемо й ми: режисери, актори, глядачі. Театр став способом втриматися на поверхні, не з’їхати з глузду й не втратити здатності говорити з собою і людьми про важливе.
Та поряд із нашими спробами «вигребти» вперто з’являлися речі, які не бажали розв’язуватися в режимі «перекроїти». Нова постановка, задумана на 2026-й рік, потребувала виконавця головної ролі. І це мав бути чоловік.
Математика війни в театрі
За чотири роки повномасштабної війни математика театру також стала конкретною: понад чверть колективу театру «Гармидер» — хлопці в ЗСУ.
У цій точці легко впасти в безпорадність. Особливо взимку, коли холод паралізує не лише приміщення, а й внутрішні запаси спротиву. Коли керівниця і режисерка театру «Гармидер» Руслана Порицька змушена опановувати «мистецтво розморожування труб» в «Ангарі» — тому самому залізному приміщенні в центрі Луцька, що в лютому 2022-го перетворилося на волонтерський хаб. Тоді, серед декорацій, пристосованих під стелажі для гуманітарної допомоги, здавалося: театр сюди вже не повернеться.
Але минуло трохи більше року, і театральне життя тут відновилося:: штаб з однойменною назвою переїхав, а «Гармидер» поповнився ще одним приміщенням поряд з «Ангаром» — укриттям у новобудові, де могли б займатися діти студії «ДогориДриґом», що діє при театрі. Друге мистецьке приміщення, відкрите в час війни, так і назвали — «Культурне укриття».
Кастинг: чому ми не чекали кращих часів
Ми зійшлися на тому: якщо втрималися тоді й вистояли знову, то й цього разу замість «відкладемо на після війни» маємо сказати: «кастингу бути».
І почалося.
Ризикували? Еге ж. Незалежний театр у Луцьку не має розкоші закритих баз акторів, агентств і стабільних черг з охочих. Війна все жорсткіше унеможливлює вибір актора, плюс емоційна втома, обмежені ресурси, плани, що постійно летять під три чорти.
Але паралельно з’явилося й інше відчуття: театр у цій історії — не самотній острів серед океану. Бо вистава «Озерний вітер» — це частина спільного масштабного проєкту Літературної платформи «Фронтера», вже згаданого креативного простору «Дім Пако» та платформи «Алгоритм дій», — з повернення імені Юрка Покальчука в культурницький простір країни. Це робота з його спадщиною, біографією, генеалогічним деревом, з його текстами, зокрема, й через сценічний простір.
Усі причетні інституції об’єдналися навколо простої, але непохитної думки: ця найбільш волинська історія мусить відбутися саме тепер.
Волинське фентезі — історія про нас сьогодні
Чому? Бо «Озерний вітер» Юрка Покальчука — це неймовірне волинське фентезі, яке вперше з моменту виходу книжки у 1990 році отримує сценічне втілення. Полісся постане перед українським глядачем у всій своїй красі й відкриє йому свої скарби: автентичний фольклор та колоритну міфологію, про яку країна досі знає надто мало.
Але найважливіше — це шлях головного героя, юнака Волина, якому цілком безхмарно жилося на дні чудового озера під покровительством озерної царівни. Щовесни він прокидався молодим. Здавалося б: живи й радій. Та одного разу цей лад рушиться: коли хлопець згадує, хто він насправді, і коли… закохується. Болючий вибір, який йому доведеться зробити, призведе до незворотних змін. Але іншого виходу немає: стань дорослим або помри.
Нічого не нагадує? Втрата безсмертя як ілюзії безпеки, болісного усвідомлення, що «як раніше» вже не буде. І вибір, який робиш не тому, що хочеш, а тому, що інакше не можеш. «Озерний вітер», попри щедру міфологізацію, дивним чином не про втечу в міф. Залишатися в чарівному озері вже не варіант, коли світ вимагає тебе іншого. Можливо, саме тому ця повість сьогодні читається зовсім інакше, ніж, наприклад, у тих же 90-х: як прямий діалог із реальністю, в якій ми всі прокинулися «не молодими», а раптом дуже дорослими. І треба пройти визначену міру, витримати й встояти.
Тож відчуваємо, що цю світлу історію трансформації головного героя заради майбутнього мають побачити не лише на Волині, але й у Києві, Львові, Полтаві та інших містах. Ім’я Юрка Покальчука, письменника, перекладача і культурного менеджера, який виріс у Луцьку в дуже освіченій родині інтелектуалів, має виринати і в театральному просторі, і в звичайних розмовах за кавою.
А до повісті «Озерний вітер», яку, до речі, досі не перевидавали і яку сьогодні важко «вполювати» на OLX, уже вишикувалася черга в центральній бібліотеці Луцька. Співпадіння чи щось таки у повітрі?
Волин з Волині — збіг чи випадковість?
А нам, тим часом, далі бракувало Волина — і ми почали кампанію.
Знімали відео в кучугурах снігу, біля «Дому Пако», з даху багатоповерхівки, гасали кастинговими групами в інтернеті, задіювали лідерів думок та заручилися підтримкою родини, мучили всіх у месенджерах. Нам потрібен був той, хто зіграє юнака. Сам юнак, по суті.
«Усі ліди опрацювала, — безапеляційно писала в групі “Озерний вітер” проєктна менеджерка Марина Ковальчук. — Надала зворотний зв’язок 160 акторам і акторкам. Крім трьох — у кого пошта на mail.ru». Щодо пошти з такою адресою під час 12-літньої війни з тими ж «ру» ми ще довго не могли вгамуватися, і навіть пошукачі, які не вважали на наш запит про чоловіка, «віком від 18 до 23 років», — і надсилали свої удвічі «старші» анкети, цього здивування не перевершили.
Загалом ми отримали заявки з трьох країн. Ніхто вже достеменно не пам’ятає, як саме і коли з’явився в переліку Артур Березовський — 22-річний актор із Ківерців, що у… Волинській області, студент четвертого курсу Карпенка-Карого на курсі Богдана Бенюка. Уже з досвідом гри на сцені Театру на Подолі. Ми зідзвонилися якогось вечора, коли в Луцьку було трохи й недовго світла, а в Києві — не було, зате тягнув інтернет.
«Ну привіт, Волине з Волині!» — пожартувала, поки знайомилися.
Він говорив про свій дім біля лісу, школу, скрипку, на яку колись подумав, що то гітара, й пішов учитися (і вивчився!). Про кастинг, який усе не йшов з голови й раптом відчувся як місія.
«Просто я дуже люблю Волинь, — пояснив так само просто. — І мені сподобався той факт, що плануються гастролі з цією виставою по Україні. Волин і Волинь — дуже співзвучні слова. Тоді подумав: якщо і я звідси родом, тут вчився, тут відбулися перші кроки на сцені, то чому б не спробувати показати історію про цей край всій Україні. Хай побачать, хто ми і які».
Про «Озерний вітер» говоримо в кінці, і поки слухаю, як Артур дізнався про Покальчука не через його тексти, а музику, ловлю себе на думці, що знайти актора — це ще далеко не фінал історії. На порозі вже стовбичать інші тривоги: чи зійдуться ритми, чи всі все витримають? Бо театр, особливо коли він зі статусом незалежного — це про дуже взаємну довіру людей, які вирішили ризикнути.
«Мені дуже імпонує, як і чому Волину відчиняються нові двері, — долинає до мене з темного квадратика телефонного екрану голос Артура… — Як він думає, коли досліджує нове, торкається до нього. Це перегукується зі мною, бо і я — з невеличкого міста, і спершу Луцьк для мене був великим містом, тепер — Київ. Тобто і ці мандри між містами — теж про моє дослідження і внутрішнє дорослішання».
З кінця лютого Артур почав приїздити на репетиції з Києва до Луцька. Перші спроби синхронізації з командою — напрочуд теплі. Ми всі обережно ненадовго видихнули і схрестили пальці: прем’єра — в травні, за нею — великий тур Україною. Ніби встигаємо.
Але планувати в країні, де над життям щодня літає стільки ракет і дронів, і воно настільки крихке, щоб витримувати ще й мистецтвом, — чисте безумство.
На цьому й стоїмо.
