10 думок засновниці незалежного театру Ярослави Кравченко

Ярослава Кравченко — теле- та радіоведуча, громадська діячка, волонтерка, амбасадорка руху HeForShe, ексведуча популярних ютуб-проєктів «Телебачення Торонто» та «Ебаут». Однак на цьому амплуа Ярослави не вичерпуються. У 2016 році вона створила власний незалежний «Дикий театр», додавши до цього переліку ролі засновниці, продюсерки й директорки.

Специфічний у своєму функціонуванні, з особливим репертуаром, «Дикий театр» користується чималою популярністю. Він відомий своїми гостросоціальними виставами, які порушують суспільно важливі теми. Одна з найновіших  — «Худну з понеділка» — вистава, зрежисована Ярославою Кравченко, заснована на реальних історіях людей, що стикаються з дискримінацією та упередженнями через зайву вагу. Вона порушує теми сприйняття повних жінок у суспільстві, їхніх обмежень у роботі, стосунках та в соціумі, а також непроханих порад, які вони щоденно отримують.

У розмові з Ярославою Кравченко дізналися більше про залаштунки роботи «Дикого театру», виклики суспільства, сучасний український театр як явище та діалог із власним глядачем.

Я засновувала «Дикий театр» саме через те, що не було театру, який би відповідав моїм особистим запитам. Я хотіла приходити туди та бачити, що там щось про мене. Що люди, які створюють вистави, думають про мене, як людину, яка їх дивиться. Щоб мені щось відгукувалося. Такого театру було дуже мало, і я вирішила, що потрібно це змінити. Також мені хотілося створити некомфортний театр, який дійсно чіпляє. Не той, що обслуговує, а той, що може тебе образити чи спровокувати.

Наша «дикість» виявляється у тому, що ми можемо створювати вистави на ті теми, які вважаємо за потрібне, а не ті, які популярні. Грубо кажучи, легко зробити щось на запит людей, коли сьогодні люди хочуть втекти від реальності. І це логічно, бо реальність у нас жорстока, вона дійсно дика. Але наш театр намагається тримати цю планку і все-таки говорити про те, що болить, тобто працювати з проблемами та рости. Для мене як директорки театру дуже важливо, щоб люди зростали.

Я вже навіть не злічу їхню кількість, адже це були абсолютно неочікувані місця: зоопарк, спортінтернат, цирк, дахи, підвали, клуби. Здебільшого в таких умовах дуже важко працювати, тому що все-таки театральний вид мистецтва передбачає, що в тебе є якийсь простір, у якому створюється ця театральна магія, тому це теж елемент «дикості».

Наприклад, якщо ви зайдете за лаштунки «Дикого театру», то побачите, як перед виходом на сцену хтось береться за руки, хтось обіймається та стає в коло — усі виконують певний ритуал налаштування й синхронізації. І це завжди абсолютно різні ритуали, а команди дуже відрізняються, але саме це дає можливість «Дикому» бути дуже різноплановим та різнобарвним й мати дуже різні обличчя. Ми збираємо акторів звідусіль, і часто в одній виставі компонуються актори з багатьох театрів. Це дуже класно, бо кожен з них приносить естетику свого театру, проте, коли вони об’єднуються в команди, виходить саме та естетика «Дикого».

Ми підсвічуємо теми, які часто оминають увагою. І як людина, розмір одягу якої маневрує від того, що можна знайти в магазині, до «Ой, дівчино, на вас нічого немає, підіть пошукайте в інший», я сама з цим стикалася. Мені було цікаво дослідити цю тему і підсвітити її: з якими переживаннями, з яким нерозумінням в соціумі зустрічаються люди, що мають плюс-сайз розмір. Саме тому було проведено опитування, за підсумками якого ми отримали 211 анкет — і від чоловіків, і від жінок.

Ми склали цілісну історію оповіді від різних людей, де заглибилися і в тему дитинства, коли тебе булять в школі за вагу, чи за те, що в тебе руде волосся, чи за те, що в тебе веснянки, за те, що ти якось відрізняєшся; і в те, як складаються потім особисті стосунки, як складаються взаємини з іншими людьми, які шаблони застосовують до людей плюс-сайз. Хотілося б, щоб люди, які не стикалися з такою кривдою, ставали більш емпатійними, а для цього треба розповісти зрозумілу історію.

Я бачила щастя людей, бо їхні історії показали в цій виставі. Тобто, з’являлася надія на те, що їх можуть зрозуміти, і наступного разу не відпускатимуть коментарі щодо зовнішності. Також бувало, що люди виходили з постановки у сльозах. Зважаючи на те, що це наче весела вистава, а ще мюзикл і детектив, якась історія чіпляла настільки, що люди через неї переживали власну. Я сподіваюся, що це були своєрідні сльози очищення. Але здебільшого глядачі дякують, адже вистава не повчає, а дає можливість заглянути в інше життя.

Я розумію людей, які хочуть дивитися високий театр, де показане суспільство чи герої, які розмовляють гарною літературною мовою (інколи у віршах) ті, хто не використовує лайку. Але, знову ж таки, покажіть мені хоч одну людину, яка, вдарившись пальцем ноги в куточок, не заматюкається, а скаже: «Шляк би його трафив, цю ніжку ліжка». Мені дуже важливо, щоб персонажі говорили живою мовою. 

Ми не використовуємо матюки як прийом, але це частина мови. А персонажі у нас живі, тому вони говорять цією мовою. До того ж потрібно зазначити, що для мене дуже важлива повага до глядачів. Якщо ви берете квитки на «Кицюню», то бачите, що її рекомендовано дивитись від 21 року, бо там є постріли, сцени жорстокості і тютюнокуріння. Ми весь час робимо дисклеймери та попереджаємо про це глядачів, щоб у них була можливість обирати.

Я не скажу, що в Україні відбувається «театральний бум», тому що «театральний бум» означає якийсь шалений розвиток театру, пошук нових форм, сенсів. Це, скоріше, «глядацький бум», бо глядачі масово біжать в театр. Питання в тому, що він їм показує. Чи дає якісь складні інтелектуальні пазли, які потрібно розшифровувати, або ж пропонує «макдональдс» — красивий, але зрозумілий? Окремі театри сьогодні мають підвищений попит та популярність. Я не пам’ятаю часів, коли аж настільки не було можливості купити квитки. Це класно. Проте чи використовує театр цю популярність для того, щоб говорити про більш складні речі? Рідко — і це вже не класно. Тому я рада, що люди пішли в театр і відкривають для себе це мистецтво, однак я не зовсім задоволена, яким чином театр реагує на цю популярність.

Мене турбує життя цього покоління з втраченою молодістю. Вони вчилися в школі в часи коронавірусу, потім автоматично перейшли в часи війни, і це триває  останні шість років, коли ти живеш в абсолютній турбулентності. Я турбуюсь про те, яким чином вони будуть сприймати життя, як вони будуватимуть його, про те, що в них зовсім немає розуміння стабільності. Мене цікавить, як це нове покоління українців — саме його ми побачили на протестах «з картонками» — буде далі розвивати себе, змінювати країну.

Мене дуже хвилює питання дистанції та розриву між цивільними й військовими. Це те, що нам як соціуму треба пропрацьовувати.

Мене дуже бентежить питання відсутності інституту репутації та правил кенселінгу і те, як ми як суспільство маємо реагувати на «зашквари» і на помилки людей.

Мене дуже хвилює виправдання аб’юзерів і ґвалтівників, яке зараз існує. Але наявність такої кількості викликів для соціуму говорить про те, що нам, як митцям, які рефлексують на те, що відбувається і намагаються допомогти людям, які це споглядають, є що робити, є куди рухати наше суспільство. І що дуже важливо, що ми як суспільність не застрягли виключно у війні, ми продовжуємо рухатися і розвиватися. Люди пишуть дисертації, випускають книжки, знімають кіно. Ми протестуємо проти несправедливості, ми не готові погоджуватися з якими-небудь авторитарними віяннями. Це, з одного боку, дуже турбулентно, і треба розуміти, як це вивозити, а з іншого боку — це про розвиток.

Я думаю, що кожному зараз відгукується запитання «хто ми?». Кожному з нас відгукується запитання «як ми справляємося з тим, що з нами відбувається?». А також «що далі?» і «що робити зараз?». 

В цьому сезоні, наприклад, «Дикий» багато уваги присвячує тому, щоб зазирнути  всередину людини та запитати наших глядачів: «Як ви?» — щоб вони відповідали на це запитання собі. Чому? Тому що ми живемо в стресі. Окрім стресу звичайного людського життя у XXI столітті із запитаннями «хто я?», «ким я буду, коли я виросту?», «як мені взаємодіяти з батьками?», «як мені взаємодіяти з дітьми?», «де мені працювати?», у нас щодня порушуються питання виживання. І оце питання «як ти та хто ти?» для мене і про турботу, і про пошук, і про важливість його повторювати частіше. Тому можу сказати точно, що якщо люди збираються в «Дикий», то потрібно розуміти, що «Дикий театр» — це не про втечу від реальності, це про один з аспектів того життя, в якому ми зараз живемо.

У нас не було великої гастрольної історії, але я пам’ятаю, як це, з досвіду вивезення вистави «Вій 2.0» за кордон. Це класна вистава за п’єсою Наталки Ворожбит, яку поставив крутий український режисер Максим Голенко. Але вона була про те, що відбувається у нас: про наші травми Голодомору, намагання емігрувати, про те, що відбувається в Україні сьогодні. І я не хочу, щоб на нас дивилися без цього розуміння, грубо кажучи, це як транслювати сесію з психологом на широкий загал, коли ти обговорюєш щось дуже особисте. «Дикий театр» — це про особистий діалог з тими людьми, які зараз є тут.