«Ето» чи «Воно», або Як виникла українська альтернатива

Часто можна почути, як певні альбоми нарікають визначними, легендарними або впливовими. Значно рідше можна знайти пояснення, власне, а чому. Ці статуси вже настільки вкорінились за певними витворами мистецтва, що ставити їх під сумнів є ознакою моветону. Серія музичних рецензій має на меті розібратись, звідки ці статуси беруться і чому. Автор, журналіст Сашко Васільєв, не намагається спростувати чи знецінити значущість цих альбомів, а лишень отримати відповіді на питання, які соромно поставити.

1992 рік. Україна здобула незалежність і перебуває в пошуках нової культурної ідентичності. Після розпаду СРСР у молоді виникла потреба у новій культурній парадигмі, яка б відображала український досвід без нав’язаних радянських наративів. Так, після низки виступів на всеукраїнських музичних фестивалях та після гран-прі на чи не найважливішому тогочасному зʼїзді молодої музичної сцени — «Червона рута» — банда львівських молодиків «Мертвий півень» випускають повноформатний альбом «Ето».

Виник гурт за три роки до цього, у 1989 році. Спочатку Любомир Футорський, Роман Чайка, Місько Барбара, Ярина Якубяк та Ромко Рось просто збирались на каву у «Старому Львові», а в процесі вирішили створити гурт. Назву взяли з флюгера який висів при вході, якого вони називали мертвим.

На початках учасники називали себе «четвертим поколінням гіпі», та з часом вони відмовились від обмежень, які така чітка ідентифікація може нести. Склад музикантів змінювався часто, проте матеріал вони випускали частіше. За 20 років активної діяльності «Мертвий півень» випустили 11 студійних альбомів, один концертний та один альбом-компіляцію. У 2011 році гурт призупинив свою діяльність, учасники сфокусувалися на власних проєктах.

«Ето» з’явився в критичний момент початку 1990-х, запропонувавши принципово новий підхід до звучання української музики. Він одразу став справжнім маніфестом нової української альтернативної сцени, якою захоплюються та надихаються митці, діячі та творчі люди до сьогодні. Музиканти показали, як можна робити, а саме — робити так, як хочеш. Класифікувати ранню творчість «Півня» за жанром так само важко і марно, як і затягнути величезний камінь на гору: якщо дуже захотіти й сильно постаратись, то можна.

Найпростішим шляхом, себто на гелікоптері закинути брилу на вершину, буде сказати просто — експериментальний артрок. Але ми не йдемо простими шляхами. Дзвінка, акустична фолкова гітара ніби розправляє плечі, коли вступають духові, і заповнює весь простір в навушниках. Театральний споукен-ворд в одному треці може несподівано перейти в легке кантрі в наступному, з характерною перкусією і гітарними партіями з Дикого Заходу. Лірично-центричний, на перший погляд, альбом дивує не лише красою слова, а й різноманіттям стилів в інструментальних партіях.

Червоною ниткою через весь альбом проходить безнадія та журба, проте не позбавлена гедонізму. Ліричні герої ніби усвідомлюють всю пагубність ситуації навкруги, але не дозволяють цьому позбавити їх радощів, сміху та, головне,  любові.

На початку 90-х українська музична сцена перебувала в процесі становлення. Після десятиліть радянської естетики та цензури музиканти отримали свободу експериментувати. «Мертвий півень» став одним із творців цього руху.

Гурт, тісно пов’язаний з літературним угрупованням «Бу-Ба-Бу», створив унікальний симбіоз року та поезії, який розпочався саме в першому альбомі. Відповідальність розділили дуже просто — поети писали лірику, музиканти писали ноти. В «Ето» на слова Юрія Андруховича і Віктора Неборака створили пʼять пісень.

Надалі поезій «Бу-Ба-Бу» на релізах буде лише більшати. У 1994 виходить «Підземне зоо. Live in studio», в якому вісім з тринадцяти пісень будуть написані на слова Андруховича. У 1998 році слова третього з угрупування «Бу-Ба-Бу» — Олександра Ірванця — будуть покладені на музику в рамках альбому «Шабадабада». 

«Ето» може здивувати слухача своєю сміливістю та конвенційністю водночас. Звучання альбому — це raw-андеграунд, записаний у будинку звукозапису в Києві з легендарним звукорежисером Олегом Ступкою, з яким в різний час працювали Океан Ельзи, Mad Heads, Олександр Пономарьов та багато інших. Гітарні рифи переплітаються з експериментальними структурами пісень, створюючи саунд, який не порівняти з будь-чим іншим того періоду. Місько Барбара та Любко Футорський, або просто Футор, вокалісти гурту, доповнюють один одного стилістично та емоційно, ніби розкриваючи спектр емоцій та вібрацій, які можуть передати вокальні партії. 

Тексти альбому — це окремий вимір його значущості. Поєднання авторської лірики з віршами провідних українських поетів створило новий підхід до рок-поезії. Гра слів, структура текстів, іронія та постмодерністська деконструкція — все це зробило «Ето» не просто музичним, а й літературним явищем. Частину текстів написав сам Місько Барбара, але ключову роль відіграли молоді митці зі всієї України. В цілому понад десяток поетів різних обʼєднань та міст доклались до цієї платівки.

Від «Плачу Єремії» до сучасної альтернативи — підхід до роботи з текстом та експериментального звучання, запропонований «Мертвим півнем», залишається актуальним. Фольк-елементи поширились на всі можливі жанри й початки — від електроніки та техно до попмузики та року.

Його вплив відчувається і сьогодні, а сміливість експериментів та глибина змісту роблять його актуальним для нових поколінь слухачів. Вони обʼєднували рок з поезією Сергія Жадана до того, як це робив сам Жадан. Дали простір поетам та поетесам нести сенси в маси.

Хіт «Ми помрем не в Парижі» відкрив поетку Наталку Білоцерківець широкому загалу та закарбував однойменну пісню про злам епохи на сторінках історії.

До «Мертвого півня» ніхто не давав поезії голосу так! Український фольк завдячує нормалізації такого саунду. Важко уявити, як звучав би Zwyntar та чи звучав би так гучно, якби 35 років тому купка львівських бунтарів-інтелігентів не заклали те підґрунтя, на якому стоїть зараз уся альтернативна сцена.

Після раннього відходу вокаліста й ідейника Міська Барбари у 2021 році гурт знайшов у собі сили повернутись із новим вокалістом, Юрком Рокецьким, записувати матеріал та збирати зали слухачів, які ще не вміли говорити коли кристалізувалася ідея першого студійника у стінах львівських кавʼярень.

В історії української музики «Ето» залишається одним із наріжних каменів, на яких будувалася сучасна альтернативна сцена. Тридцять років потому «Ето» продовжує звучати актуально, нагадуючи про важливість культурного пошуку та сміливості в мистецтві. Це не просто історична пам’ятка — це живий приклад того, як українська музика може бути одночасно інтелектуальною, експериментальною та глибоко національною.