Юрко [не] Бозна-як. Рецензія на поетичну збірку Юрка Позаяка «Шедеври»

Юрко Позаяк, в миру — Юрій Васильович Лисенко — поет, перекладач, дипломат, спічрайтер Віктора Ющенка, поетичний штукар та ридикулер. Співзасновник та член поетичної групи «Пропала грамота», свідок створення поетичної групи «Бу-Ба-Бу», поетичний почарківець Олександра Ірванця, Юрія Андруховича, Віктора Неборака та інших академістів бурлескно-балаганно-буфонадного ґеопсихологічного зламу кінця 80-их – початку 90-их років.  

У цьому есеї ми дивимось на збірку Юрка Позаяка «Шедеври», яка вийшла першодруком у 1997-му році та була перевидана 2017 року за сумісництва Івана Малковича у видавництві «А-ба-ба-га-ла-ма-га». «Шедеври» побудовані за принципом тематичних «відділів» та містять «Екзистенційний відділ», «Політичний відділ», «Кохальний відділ», «Алкогольний відділ», «Етнографічний відділ», «Літературознавчий відділ», «Іноземний відділ», «Дитячий відділ» та «Відділ перекладів». В цій книзі видно весь діапазон Юрка Позаяка: від безпардонного фіґляра, що не гребує перейти межу дозволеного, до обдарованого поета і мовознавця.

Мистецтво багато в чому визначає втома від минулого. Життєвий цикл ідей приблизно однаковий: людство захоплюється ідеєю — обсесивно носиться з нею, заповнює галереї, книгарні, колонні зали парламентів та амбасади — втомлюється (переважно від самих себе) — заперечує стару ідею — знаходить нову — обсесивно носиться з нею, заповнює галереї, книгарні, міняє полотна в рамах парламентів та амбасад… — і так далі. 

Відродження втомилось від середньовічної ідеї божественного і заперечило її в гуманізмі; бароко знудилось античною раціональністю і почало містифікувати та надбудовувати патос; класицизм заперечив надмірність і знову повернувся до раціонального порядку; романтикам остогидла простота тіла — вони поставили в центр складність емоцій; реалісти не стягували емоційних істерик — їм треба був світ дійсних речей і намацальних проблем… Юрко Позаяк втомився від ригідного радянського «іскуства» і ще більше — від закляклого читача — та заперечив їх в епатажних текстах, які повернули обличчя соцреалізму нефотогенічним боком. 

І в цьому весь Юрко Позаяк — поет радянського заперечення, який запропонував епатаж як спосіб протидії заскорузлості поезії (а в ширшому смислі — умів), але остаточно не сформулював, що ставити на її місце. Його тексти скидають пам’ятник Леніну, але постамент залишається пустим. Тексти Юрка — це поезія-жарт, яка сміється зі свого складного становища, але не для соціальної революції, а для автотерапії. Це, що з одного боку здається простою поетичною забавою без соціальної місії — але ж поет в українській свідомості є пророк, — з іншого боку і створює у віршах Позаяка простір щирості, терапевтичної придуркуватості і свободи, яка своєю чергою стала запереченням тотального рабства радянського мистецтва. Юрко Позаяк — це поет імпульсу свого часу. 

Направду, Позаяк ніколи не лукавив щодо свого поетичного доробку та його місії. У авторській передмові до першого видання «Шедеврів» він говорить: «Єдиною метою автора було розважати себе й читача, хоча слава та гроші, звичайно ж, теж не завадять…».

Тож саме так і варто підходити до текстів Юрка Позаяка — як до розваги, яка з огляду на часопростір свого виникнення змогла штовхнути українську поезію в бік переосмислення власних стилістичних меж. Це глузування з усього, що втомило; а втомило, здається, все.

На Юркові Позаяку лежить чорна мітка гумору. Гуморист — це статус, який майже не залишає простору для інших якостей автора; перед авдиторією непросто бути Поетом-гумористом, адже іронія, сатира, бурлеск, буфонада роблять з письменника першочергово — гумориста-поета. Поряд з тим, що самому Юркові Позаяку такий стан справ, вочевидь, не створює дискомфорту, я вважаю все ж за необхідне звернути уваги передовсім на поетичну складову, яка є чільною та засадничою для успіху автора як штукаря ґеопсихологічного зламу епохи.

Кінець 80-их — це час розхристаного Радянського Союзу. Нерв суспільства почав пульсувати інакше. Чи стався б Юрко Позаяк у 2025 році в тому масштабі, в якому він з’явився у 80-их? Я ставлю це під сумнів. Так само, як я ставлю під сумнів, що Юрко міг би бути в 70-их, чи — простигосподи — 60-их. Позаяк — це поет темпорально зафіксований у 80-их — 00-их; у часі, який він поетично зчитав і переплавив у тексти. 

Багато з його віршів дійсно повняться сатиричною вульгарністю, але це авторська лінза, а не автор цілком. Поряд з лімериками, про які також згадуватимемо нижче, Юрко Позаяк має у своєму корпусі добрі власні тексти (деякі з відтінком гумору, деякі — без) та вкрай майстерні переклади.

Приміром, текст «Квазіамор», адаптований гуртом «Мертвий півень» в однойменну композицію, дотепно — та це не шкодить змісту — описує акт «любові без любові», ерзац-кохання — дешевого замінника справжніх почуттів, фізичного субституту емоційної близькості, який продається і купується. Автор працює з цією темою не лише словесно, але й ритмічно. Ритм наростає, поспішає разом з ліричним героєм, аби встигнути до завершення сеансу ерзац-кохання. Поет розбігається від меланхолійної першої строфи до відбійного молотка останньої, яка реплікує акт ерзац-кохання, завершуючи вірш на піку. Останній катрен — біжить, тривожно-поспішає, і читач розуміє, в чому поспіх.  Наводжу цей текст повністю:

Примітно, що саме у Кохальному відділі «Шедеврів» концентрація подібних за силою текстів — чи не найвища. Вірш «Своїми синіми очима», що також про кохання, цікавий не лише свіжими образами, але й вдало вмонтованою алюзією на інтимний текст Михайля Семенка «П’єро кохає»:

Вражає переклад Ремона Кено. У книзі «Сто тисяч мільярдів сонетів» Кено, поет та математик, сконструював 10 формально досконалих віршів, кожен рядок яких можна комбінувати з іншими, утворюючи сто тисяч мільярдів комбінацій. Переклади цих 10-ти сонетів рукою Юрка Позаяка вміщені у Відділ перекладів «Шедеврів» разом з п’ятьма прикладами комбінування. Цей проєкт Ремона Кено вважається однією з найамбітніших формальних конструкцій у поезії XX ст., створеною на межі літератури й математики, і став іконічним для Уліпо — мистецького  руху, що тестував спроможності літератури в жорстких формальних обмеженнях.

Тексти Позяка вповну відтворюють метахімію Ремона Кено — кожен верс функціонує як молекула — смислова структура, з якої будується замкнений поетичний простір «Ста тисяч мільярдів сонет». Механічно перезібраний вірш не стає безглуздям, а перезбирається на рівні ідей. Шлюб рядка зі смислом є, але кордонів смислу — немає. Цей зв’язок лише почасти раціонально вловимий. Рядок ніби безперебійно посилає сигнал у семантичний простір книги і завжди отримує різну відповідь. А от варіантів цих відповідей — далеко за сто тисяч мільярдів. Впоратись із перекладацьким викликом такого масштабу здатен лише справжній Поет. 

Складність та строгість версифікаційної майстерності Юрка Позаяка, будь-то у створенні віршів чи в їх адаптації — має прибрати усі сумніви щодо Юрка як поета: його тексти вивірені та сплановані, і якщо здається інакше — авторський замисел спрацював. Тому розуміння поетового наміру — обов’язкове для вхоплення цілого портрету Позаяка. Про це — далі.

Основними інструментами для Юрка Позаяка є бурлеск, сатира, іронія та вульгарність. Поет змішує їх та кристалізує в різних текстах, десь багатозначно кивне читачу, десь прямолінійно гаркне. Подекуди автор впритул наближається до кордону вульгарності, і майже нічого не стримує його від пошлості, але таких текстів у «Шедеврах» небагато. Поряд з тим не виникає сумнівів, що ступені вульгарності, іронії, бурлеску, та — місцями — пошлості є контрольованими. Кожен вірш є таким, бо має бути саме таким. Юрко високоточний гуморист. 

«Шедеври», як кега пива: поволі веде читача від приємної алкогольної невагомості вечора до п’яного балагану о 3-ій ночі. Врешті-решт, ти захмелілий і голий, і лише нав’язливий Юрків голос в голові читає лімерики.

До прикладу візьмемо «Англійську баладу» — один з найвідоміших текстів. На противагу віршам Юрка глибше в книзі — це ж бо тільки третій у збірці — «Англійська балада» лише зняла із себе кожуха зашкарублої поезії, решта прет-а-порте ще надіта. Тут автор використовує англо-український суржик для створення гнітючої середньовічної атмосфери, на тлі якої ліричний герой фатально закриває вірш таким:

Задача бурлеску викликати когнітивний дисонанс — працює, мова іронізує над «традиційним» українсько-російським суржиком, не підважуючи поетичності тексту.  Вірш не відверто кепкує над життям, але стилістично натякає на втому від патосного куртуазного життя «кнайтів», яке неодмінно закінчиться, але лише тоді, коли скаже «пендулум». 

Текст, що слідує наступним («Втеча»), теж невинно грається з читачем прямолінійністю шизофренії ліричного героя:

Особливо гострого епатажу в цьому вірші ще немає, однак останнє слово вибухає та залишає неочікуваний посмак, який хочеться продовжити. Тому рухаєшся збіркою далі. В наступних віршах Юрко Позаяк дуркує: «Коли у яйці / мене мама знесла / я вже у яйці / був гордим», баламутить: «Знай, псяюхо, твоє діло швах — / ти не ґазда своїх дестинацій, / ти гомункуль, мураха з мурах, / Марйонета у грі констеляцій!», розповідає про «гіпертрофованих жлобів-огірків», про «лободубих дуболобів» та «дуболобих лободубів». Ще далі — і книга вже починає давати в голову:

Остаточно ліричний герой скидає штани в лімериках, не залишається ніяких напівтонів і напівзмістів — все прямолінійно, грубо, сатирично і вульгарно:

Подекуди від віршів Позаяка хочеться відсторонити своє інтелігентне лице, перед яким автор розмахує безпардонними рядками. До прикладу: «У ніздрях пахло ніжним м’ясом, / Рука моя пішла кудись, / І щось слизькало вихилясом, / І пальці в тепле заплелись». Але справа якраз і є в цій безпардонності. Юрко Позаяк пише не інтуїтивно, а вивірено, як того потребує авторський замисел. І коли треба, щоб було огидно, — буде огидно. Зрештою, описати потворність — складніше, ніж красу. 

Проте Позаяк майже не переходить межу непривабливості. Тексти, що містять подібні стилістичні злами, не залишаються такими до кінця. Вірш, цитований вище, завершується так: «і вже коли поліз бюстгальтер / й нахабно виперся сосок / дістали ви свій чорний Вальтер / і тричі стрельнули в висок». Поет вирулює з контрольованого піке в останніх двох рядках — і вбиває бридкого ліричного героя трьома пострілами. Читач дочитує вірш з почуттям естетичної помсти, ніби він сам тричі застрелив це поетичне втілення. В чотирьох строфах Юрко Позаяк розігрує психологічну драму, в якій ми стаємо і головною сценою, і єдиним глядачем, і протагоністом. Позаяк заводить нас в яму з багном — і ставить туди драбину.

За, на перший погляд, поверхневою пошлістю текстів Юрка Позаяка (попри те, що в деяких текстах все-таки пошлість є самоціллю), приховано тонке поетичне і стилістичне відчуття. Створення неприємного вірша — це справа зовсім не легша, аніж написання осанни красі. Позаяк — фахівець теорії стилістики, Поет, штукар та маніпулятор емоцій. Нехай гумор є темпорально залежним і рідко може без втрати якості покинути свій час — поезія, на противагу, є поза часом. 

Юрко Позаяк як гуморист, можливо, і залишиться закапсульованим у 90-их роках, попри свою тогочасну свіжість, проте Юрій Васильович Лисенко як поет перейшов межу зламу держав і століть. І «Шедеври» наочно показують весь спектр автора. По прочитанню для уважного дослідника назва збірки вже не здаватиметься самоіронією, а цілком собі заслуженим описом поезій, що вміщені в цій зеленій книжці від «А-ба-би-га-ла-ма-ги».