«Національна памʼять найдовше зберігається через їжу, яку готують люди», — згадує письменниця Олеся Яремчук про те, як писала книжку про національні меншини в Україні та їздила по всій країні до кримських татар, шведів, євреїв, турків-месхетинців, гагаузів, греків… Усі частували її домашніми стравами. Олесина книжка перекладена кількома європейськими мовами, тож зараз авторка розповідає історії цих спільнот іноземцям, спростовуючи стереотипи про Україну й відкриваючи її різноманіття. Історії не можуть розповісти себе самі — вони потребують наших уст і голосів, щоб прозвучати. Утім, вони не перестають існувати від того, що люди більше не розповідають їх. Нерозказані історії залишаються в нашій колективній памʼяті й володіють нами. Саме момент оповіді допомагає стати з тією чи іншою історією на рівних, спробувати взаємодіяти з нею, а не сліпо їй віддаватися.
Про їжу як частину культури й тожсамості я вперше всерйоз замислилася у 2012 році. Тоді Львів змагався за статус «Місто літератури ЮНЕСКО», велика група людей працювала над тим, щоб через історію міста і його письменників пояснити, що робить його винятковим на культурній мапі світу. Тоді ж я виявила, що існують також і гастрономічні мережі міст ЮНЕСКО, які будують великі культурні історії через страви, продукти, кулінарію та повʼязані з ними традиції у певних регіонах світу. Львів теж пропонував чимало — хоча тоді дослідниця галицької кухні пані Стефа була ще не настільки відомою, а кожен другий міг дебатувати про те, яким має бути сирник, як зробити цвібак із яблуками достатньо пишним чи що таке дійсно добрі андрути.
У моєму дитинстві удома й у школі уважних розмов про їжу як про щось окремо вартісне майже не було. Їжа, щоденно й постійно присутня, часоємка, була проміжковим етапом для того, щоб займатися дійсно важливими речами: школою, роботою, справжньою культурою, розвагами. Пригадую, як зʼявлялися перші фестивалі вина, сиру й іншої гастрономії, до яких ставилися дещо зневажливо — як до потенційних викрадачів культури книжок, театрів, філармоній. Урешті виявилося, що українську їжу й те, як ми з нею взаємодіємо, потрібно деколонізовувати так само, як і літературний канон чи національну історію. Процес деколонізації відкриває не завжди легку правду, але завжди дарує також усвідомлення багатства, про яке ми раніше не замислювалися. Історики, шеф-кухарі, ресторатори й блогери роблять насправді єдину справу — повертають нам нашу кухню. Але хто, крім нас самих, поверне нам втрачену приватність, повʼязану з їжею? Приватність, що працює в обидва боки, тобто не лише захищає, а й нагадує не втручатися в життя іншого?
Окупація та колонізація завжди вриваються у приватний простір і руйнують його. Їжа — це один з найприватніших сегментів життя, невіддільний від людського буття. Насильницька втрата доступу до їжі відбирає приватність і полегшує встановлення контролю над людьми. Олена Стяжкіна, історикиня, звертає увагу на те, що контролем за наявністю їжі й створенням політичних «хлібних» панік у СРСР вирішувалися конкретні політичні завдання. Стяжкіна наголошує, що їжа є мовою, яка, за Клодом Леві-Стросом, мимоволі відбиває устрій суспільства чи принаймні виявляє ті протиріччя, які саме суспільство не усвідомлює.
Радянська їжа в популярній культурі, пише Стяжкіна в книжці «Смак радянського», часто не мала видового й родового імені, що вказує на непрописаність смаку: люди в ресторанах обирали безлике перше, а не страву, яку бажали саме зараз. Їжа сприймалася як паливо — дослідниця пояснює це ворожим ставленням до світу, адже якщо світ не можна описати через смакові категорії, його не можна охопити мовою. Хоча що можна назвати улюбленим, коли вибору немає? Як тоді смакувати? Простіше витіснити цю тему, не обговорювати її.
Досвід голоду є епігенетичним чинником, тобто фактором, що може впливати на активацію чи реактивацію гена людини, не міняючи його структури, а отже, вплинути на поведінку поколінь, народжених після травматичного досвіду. Найдослідженішим штучним голодом є «Голодна зима» в Нідерландах 1944-45, організована нацистською Німеччиною задля запобігання партизанській боротьбі й покарання населення, яке допомагало спротиву. Внаслідок цього понад 100 000 голландців потрапили в ситуацію тривалого голоду.
«По війні досліджували нащадків людей, що пережили голод. Було виявлено, що такі люди успадкували епігенетичну схильність до певних захворювань: метаболічного синдрому, цукрового діабету другого типу й низки психічних розладів. Українські колективні травми ХХ століття однозначно можемо розглядати через цю призму, — коментує доктор медичних наук Олег Чабан. — Я певен, що міжпоколіннєві зміни зафіксувалися й перейшли в окремий культурний пласт. Згадайте популярні образи-асоціації з нашою країною: це Україна-мати, яка прагне зберегти й нагодувати свою сімʼю, українець-господар, який дбає про їжу й добротний стіл. Виняткове цінування хліба теж стало епігенетичним чинником, який передається, адже Голодомор охопив дуже велику частину населення й залишився у родинних переказах. Сьогодні ми стикаємося з подібними викликами, бо війна передусім вдаряє по біології людини, запускає процеси виживання».
Чабан пригадує старт пандемії COVID-19, під час якої українці скуповували продукти харчування тривалого зберігання, тоді як американці — легально доступну зброю, що вказує на різні запити щодо безпеки з огляду на історію суспільств.
Брак доступу до їжі, неможливість вибору, принизливі черги, пошук обхідних шляхів для отримання їжі, штучний голод, репресії, нацьковування сусідів і родичів одне на одного, убивства, голодні смерті. Це тільки частина асоціацій, повʼязаних з памʼяттю українців про голод.
У книжці «Простори спогаду. Форми та трансформації культурної памʼяті» німецька дослідниця Аляйда Ассман пояснює парадоксальну суперечливість травми через образ непрооперованої свинцевої кулі в тілі: «Як невіддільна частина людини вона залишаться не асимільованою до структури особистості, вона є чужорідним тілом, що підриває категорії традиційної логіки: як розрізнення внутрішнього й зовнішнього, так і присутності й відсутності». З кулею потрібно навчитися жити, вона нікуди не зникне й не може бути проігнорована, інакше тіло навколо неї почне хворіти.
Для усвідомлення того, як передається травма, важливою категорією є епігенетичне маркування, тобто міжпоколіннєве відображення травматичного досвіду: «Такий досвід позначається у гені організму, який переніс травму, і може передаватися у спадок та впливати на гени нащадків. Промовистими є експерименти на тваринах, — коментує патофізіолог і генетик, професор Віктор Досенко. — У 2013 році журнал Nature опублікував дослідження про передавання у спадок умовного рефлексу страху. Цей рефлекс випрацьовували в досліджуваних тварин, поєднуючи запах черемшини з легкими ударами струму. У результаті тварина, чуючи запах цієї рослини, завмирала, очікуючи на струм. Учені були впевнені, що цей рефлекс запамʼятається, як і навички, тільки першому поколінню, але страх передавався у спадок. Реально це відображається у зникненні метильних груп у певних місцях геному, відбувається вертикальна передача набутих ознак. Ми легко переносимо цей приклад на травму голоду, адже голод є другим найбільшим викликом після загрози смерті для будь-якої живої істоти».
Україна на державному рівні визнала Голодомор 1932-33 років геноцидом українського народу лише у 2006 році. Визнати Голодомор означало тоді й значить досі не лише озвучити правду про злочин, але й учитися приймати, що українці — постгеноцидна нація. Кияни згадують, як у перший рік національної комеморації жертв лампадки памʼяті, засвічені на площі поруч з Михайлівським золотоверхим собором, за ніч були прибрані, наче їх і не було. Памʼятати — страшно, а асоціювати своє сучасне життя з сумнозвісними світлинами загиблих від голоду українців — складно. Утім, такі речі не можна залишати самі на себе й чекати, що офіційне визнання змінить усе й інтегрує історію в наші життя, бо «куля» травми починає руйнувати тіло, в якому перебуває, — потрібні історичні розвідки, популярні матеріали, а також дослідження про вплив на всі сфери суспільного життя. Організаторів Голодомору — геноциду українців — Апеляційний суд Києва офіційно перелічив аж у 2010 році. Станція метро «Петрівка», названа на честь одного з виконавців Голодомору, була перейменована лише у 2018 році. У 2017-му зʼявилася ключова книжка американської дослідниці Енн Епплбаум «Червоний голод» про політику СРСР в Україні в 1932-33 роках.
У 2020 році медіапроєкт Ukraїner здійснив експедицію для архівування історій живих жертв Голодомору — в результаті постали також доступні дослідження про те, як Голодомор впливає на Україну й звички українців сьогодні. Експедиція визначила ключовою проблемою той факт, що трансгенераційний вплив геноциду значно більший, ніж це усвідомлює суспільство, він поширюється як на публічну, так і на приватну сфери життя.
Станом на серпень 2023-го завдяки послідовній адвокації МЗС Голодомор визнали геноцидом понад 30 держав, що свідчить про готовність світу визнавати українську історію, якщо ми самі послідовно її розповідаємо.
Моя подруга, художниця Ольга Штейн, згадує, як у 2022 році почала переосмислювати підхід українців до їжі в художній формі й досліджувати ретравматизацію, яку сучасні люди переживають через війну, зʼясовувати передумови поведінки, яку Ольга бачила навколо. Скульптури, які вона створює з хліба, нагадують фрагменти ікон. Бачу в них не тільки піднесення символу збереження життя — чергове осмислення хліба в мистецькій формі дає мені підстави думати, що рефлексія допоможе описати травму, а отже спробувати опанувати її.
