Як знайомитися з Лишегою? Домашній рецепт

Літо пасує першій зустрічі з Олегом Лишегою. Це починаєш розуміти восени — коли настає час для більш ґрунтовного знайомства, із переглядами статей, розбиранням хаотичних записів із поетом на YouTube, власних інтервʼю, взятих у сучасників, гортанням книги спогадів «Полумʼя відігріє памʼять». 

Зрештою, все закінчується повторним читанням містерії «Друже Лі Бо, брате Ду Фу», найбільш довгих есеїв, яких раніше сторонилася, та усвідомленням, що Лишега — це, можливо, не про декодування авторських послань, схованих між літер. Навпаки, перед вами надзвичайно освітлена оптика, крізь яку самі обираєте, що розглядати — себе чи сторонні предмети. 

Тож не слід дивуватися: щоразу, як ви намагатиметеся розкусити творчу манеру Лишеги, цей митець, наче психотерапевт чи священик, що сповідає грішника, повертатиме розмову до вас самих: 

А поки ані сезон теплої жовтневої вохри, ані сліпучої зими в Тисмениці не настав, тривало літо — безпосереднє, оголене та чесне. Сезон, в який вбирати й накопичувати хочеться значно більше, ніж аналізувати і синтезувати.

Якою б похмурою не була наша реальність влітку 2024-го, між масованих обстрілів та днів затишшя, блекаутів та зборів, трагедій у прямому ефірі та приголомшливих корупційних скандалів усе ж знаходився час для дрібної побутової насолоди. Такої, що її може запропонувати розлога крона дерева в спекотний день. Або стиглий фрукт із нічийного саду. Вода з криниці. Несподівана зустріч із твариною. А, якщо вам пощастить, може, і з поетом-філософом, якого, як і все Витіснене покоління, обійшла увагою шкільна програма з української літератури, сфокусувавшись на шістдесятниках.  

Але навчальні контексти неважливі, бо тут і зараз — літо, що перетікає у вересень, створює передумови для мʼякого контакту зі спадком Лишеги. Дає фізичний та інтуїтивно зрозумілий інструментарій для його сприйняття. 

Наприклад, ваш цілком закономірний потяг закинути справи та мерщій податися до водойми може неабияк зміцнитися, варто лише розгорнути збірку на правильній сторінці. Не слід перейматися її номером: річка Ворона, що тече крізь Тисменицю, поволі жене свої води з пісні в пісню, сполучаючи їх у каскад озер, — аж поки не утворить дельту перед розділом із перекладацьким доробком Лишеги. 

І ось поет вже перетворює вас на самозакохану рибу з поезії Девіда Герберта Лоуренса:

Чи не так. Літо — це також довгий світловий день, у який знайдеться час додатковим заняттям. Наприклад, писанню роману під час літературної резиденції в Івано-Франківську (так сталося зі мною) чи тесанню деревʼяної скульптури сокирою біля батьківської хати, як було властиво Лишезі.

До слова, скульптуру Лишега вважав формою поезії, а, крім перекладів та власного письма, майстрував та опалював кераміку, знімав фільми і виготовляв у приміщенні Лаври декорації для Київського державного інституту театрального мистецтва. Літу, а також іншим сезонам за цією роботою присвячений його есей «Людина в просторі». Він пахне грушею та абрикосом із монастирського подвірʼя, крейдою, розведеною водою та шкірою єгиптянки, що «не памʼятаючись зі страху, кричить: співай, співай!..».

Лишега, який знається на магії подорожувати всесвітом, не полишаючи Тисмениці, може стати мудрим провідником у цій справі. 

Розмашиста географія митця зʼєднує Львів, де він навчався, та Бурятію, де служив та навчав; Київ, де жив серед сосен Глевахи, та Пенсильванію, куди попрямував як перекладач за Фулбрайтом і де ловив з індіанцями річкову форель. 

Та де б не опинився Лишега, за спогадами художника Богдана Бринського, впливав на середовище. Мав прикметну манеру спілкування: наче шаман, закочуючи очі, транслював ідеї про всесвіт, зʼєднував клапті його послань між собою, зшивав їх у цілісну тканину оповіді. Зустрічі з ним обростали легендами і ставали формотворчими. 

Лишега доведе вам: можна одночасно бути міським філософом, який любить «чорну роботу» (слова самого поета), і здобувати престижні міжнародні премії. Мати театральні премʼєри в Нью-Йорку і сповідувати філософію непублічності, легко забуваючи про власні публікації чи вважаючи друк творів недоречним.   

Приємна деталь для любителів читати в дорозі: жодне з видань Олега Лишеги не обтяжить валізу. Проте будь-яке з видань, які ви можете зараз знайти у книгарнях, чи то «Тепла вохра» Івано-Франківської «Лілеї-НВ», чи вибрані твори з серії «А-БА-БА-ГА-ЛА-МА-ГА», вміщують барвисте різноманіття ідей та сюжетів, запасу яких вистачить навіть на дуже довгу та монотонну літню дорогу. Образи збиратимуться й розлітатимуться, перемішуватимуться, наче в калейдоскопі. Повертатися до вже прочитаного буде приємно та цікаво. 

Із якогось моменту ви побачите, що Олег Лишега сидить перед вами. І раптом «той, хто у великому звʼязку всього зі всім виконує роль надійного медіатора» (за словами Тараса Прохаська), сам розпочне свою оповідь, показуючи тендітну душу речей, що соромʼязливо оточують вас і не привертають особливої уваги. 

«Кажуть, їх було четверо. …щовечора о шостій вони сходилися за столиком у кафе “Київському”. […] Кількох років такого акуратного сидіння вистачило тоді, щоб утвердити у просторі і часі мить витончено зосередженої тиші серед безконечного гулу проминання», — так писав Олег Лишега в оповіданні Adamo et Diana авжеж геть про інших персонажів, ніж ми, учасники літературної резиденції його імені. 

Проте згадка про зосереджену тишу резонує, бо саме її потребувало те, заради чого ми зібралися. Тиші, якої у середині літа вдоста мав Івано-Франківськ, загуслий від аномальної спеки. 

Коли мій поїзд прибув у місто, сонце тільки починало визирати з-за лісу. В будинку, що мав стати моїм тимчасовим домом, не було світла. Не роздягаючись, я прилягла на ліжко. Широке вікно було розчахнуто — слідом за сигналом повітряної тривоги я почула військовий літак, а, відкривши очі, побачила, як трикутний силует МіГа перерізає небо по діагоналі.

Того дня я придбаю примірник «Теплої вохри» у крамниці «Лілеї», а разом із ним листівки з давніми видами Станіславова, і пройду перші десять тисяч кроків містом, через яке маю досліджувати Олега Лишегу. 

За кілька хвилин до комендантської години, після настання якої в Івано-Франківську не стихає вуличне життя, я перечіплюся через бетонну клумбу, сховану в щільному мороку блекауту. Кров відтінку теплої вохри позначить мій шлях від озера до дому, а на моєму тілі назавжди залишиться слід від знайомства з Лишегою і місцями, якими він так само ходив десятиліття тому. 

Коли я зайду додому, кругляк місяця вийде з-за хмари і дасть прочитати першу поезію із «Радощів буття», перенасичену горизонтальними двокрапками: