Есей створено у рамках «Літньої літературної школи в Карпатах» від школи творчого та професійного письма Litosvita.
Гора в імітованому фіранкою тумані — не найгірший краєвид для прокидання. «Як все задовбало», — починаю з чесності, це приємно. Ось воно, моє тіло, на відчуття — тепле і м’яке. Мімікрувало під ковдру. Вночі я, напевно, займаюся bedsheet pleasing-ом. Вирішила: сьогодні пропускаю все, окрім їжі. Відтак сиджу в гарненькому кріслі, на вигляд — як злизане морозиво у вафельному стаканчику. Ця літшкола в Карпатах — красивий лабіринт, у якому смачно годують. У принципі, можна вкінці вийти і там, де зайшла, але я йду блукати.
Тицяю пальцями по клавішах. Після двадцяти хвилин і кількох речень хочеться все кинути і втекти. Може, перевірити, чи висох сьогодні кривий гамак біля котеджу? Звідти вже побігти на найближчу полонину, чекати, поки розверзнуться небеса і вдарить блискавка, явиться Коцюбинський; кричати йому щось, впасти посеред бурі, заснути, загубитися…
Нудьга. Тривожна відсутність чогось, невідома потенція, колупання палицею в землі в пустому дворі на літніх канікулах. Неохоче вітаю її в кімнаті. Виявляється, в інтер’єрі рівно десять відтінків коричневого. Нудьга — це добре. Нудьга — це той омріяний вільний час, який за найкращими літературними традиціями приходить, переодягнений у прокаженого в лахміттях. Вперше я дізналася про переваги нудьги в «Кради, як митець» Остіна Клеона. Саме в години нудьги ми намагаємося вигадати щось, щоб себе розважити. Чи мав він на увазі, що красти варто, зокрема, мінішампуні з готельного номеру? Це вже вирішувати тільки мені.
Я не крастиму мінішампуні. Це рішення дає мені сил, бо це рішення — не робити. «Жива сила Карпат», — написано на пляшці питної води. Ось яка вона. Гори не рухаються тисячами років, хмари повніють дощем, але не ллють його, а просто лежать на вершинах, коти не обертаються на «кис-кис». Карпати вирішують не робити, поки не вирішать інакше. «Ніхто за вас вашу роботу не зробить», — повторював учора на лекції Кідрук. Саме тоді я вирішила не ходити більше на лекції. Сміливість — для мене, вона така. Я залишаюся в кімнаті і замість того, щоб слухати мудрих людей, слухаю слова у себе в голові.
Поблизу Літшколи точно десь тече потічок, це ж гори. Сьогодні за програмою в них треба йти, але я в цьому гірському потічку — великий плаский камінь, і я не знаю слова «треба». Я лежу, нехай мене хоч точить, хоч не точить. Камінь не боїться почекати доброї нагоди, коли вийде сонце, і можна буде чепуритися блискітками від його променів. Сонце освітлює п’ять відтінків коричневого в кімнаті: штори, килим, покривало на ліжку, панель над ним і крісло-морозиво, і думки пливуть і точать слова в голові.
Правда в тому, що мені часто хочеться вистрибнути зі своєї шкури: від страху чи нудьги. Звідси, мабуть, і всі ці історії, фантазії, літшколи. Але тут, в такому мальовничому лабіринті, не хочеться далеко стрибати: я оточена програмою подій, горами, жінками і чоловіками, які, зрештою, теж тримають себе в руках і власних шкурах. Ми блукаємо, з кожним днем все лінивіше. Серпень — мабуть, вже не сезон Коцюбинських на полонинах, немає куди поспішати.
Коли я тільки сіла писати сьогодні, ненароком натицяла купку символів. «У мене що, є “Ґ”? У мене є “Ґ” на клавіатурі, це ж треба» Так сучасно і прогресивно (щойно я вже уточнила в інтернеті, чи не можна написати «прогресивно» через «ґ» — ні, не можна). Як я не помічала її раніше? Така знахідка — це привід радіти. Мені пасує ця літера «Ґ» на клавіатурі, як каменю в ріці пасують сонячні промені. Я знаю це — отже, це правда.
Літера «Ґ» схожа на ключ. За правилами жанру, якщо ти знаходиш у лабіринті ключ, то далі мають бути двері. Я не переймаюся, якщо не знайду їх одразу. Зараз мене чекають двері на заняття до Ростислава Семківа, і вони будуть відчинені.
