Як повинна писати «перша незакомплексована авторка української літератури»: у чому вся «сіль» роману Світлани Пиркало «Зелена Маргарита»

Роман 2000-х, що спричинив фурор у літературних колах та викликав чимало запитань: це по-справжньому нова українська література чи не більше, ніж чергова «жіноча писанина для жінок»? В есе про книжку Світлани Пиркало «Зелена Маргарита» міркуємо, які важливі й донині теми порушує авторка та чим київський текст відгукується сьогодні?

Світ захоплюють люди, що читають. У барах, кафе, парках чи метро точно зустрінеш когось, хто вміє концентруватися та фантазувати над книжкою, незалежно від зовнішніх умов. Читати сьогодні — модно. Інше питання, що саме читати? Після повномасштабного вторгнення відбувся справжній бум української класики. Саме в цей період відкриттям для українок та українців були наші 20-ті: дехто взявся перечитувати шкільну програму, а дехто чи не вперше познайомився з текстами Миколи Хвильового, Майка Йогансена чи Валерʼяна Підмогильного. 

Та врешті, що ж далі? Яка ще епоха зачепить читачів? Це непросте питання, проте можемо підозрювати, що ними стануть зухвалі й незалежні «нульові», адже нині спостерігаємо світовий тренд на ностальгію за музикою, серіалами, модою та літературою цього часу.

Звернімося до тексту 2000-х, що в анотації від видавництва Komubook у 2024 нарікають «першим українським романом», а ще «нестерпною легкістю буття по-українськи», «про молодість і бажання жити нормальним життям у не зовсім нормальних реаліях України змалу тисячоліть».

«Зелена Маргарита» Світлани Пиркало, як хороший жарт, доречна та дотепна незалежно від часу. З перших сторінок опиняємося чи то в голові, чи то у щоденнику головної героїні, яка мешкає в Києві та працює журналісткою, а саме — спеціалізується на ресторанній критиці та оглядах світської хроніки. Окрім того, має на меті скласти міжнародний іспит з англійської, щоб вихопити можливість вчитися та працювати за кордоном. Періодично Марина-Маргарита Погрібна ходить на каву з потенційним залицяльником Кірілом, терпить постійні мігрені, тусується з друзями-хлопцями за пивом, нудьгує в офісі на роботі, вигадуючи чергові статті для колонки. А ще вона має бойфренда, що коли-не-коли зринає на сторінках роману, проте із загальної характеристики в нас про нього враження може виникнути лише позитивне (любить, піклується, не альфонс).

Здавалося б, чим тут здивує нас Світлана Пиркало? Сьогодні подібний роман може написати кожен, хто бодай трохи володіє «словом художнім». Спробуємо заперечити.

Книжка вийшла друком у 2000-му році, покоління «зумерів» саме з’являлося на світ. Проте, думаю, дехто з нас ще пам’ятає кнопочні телефони, які потроху захоплювали ринок, а згодом і сенсорні — привілей більш забезпечених. Брудні пакети, що тоді не викидалися, а мились-сушились і використовувались повторно, як і стаканчики від йогуртів. Порвані колготки, зношені штани, курточки та светри, що отримували друге життя: у перших фарбуєте крашанки, штанами підлогу миєте, у курточці город сапаєте, а щось взагалі шкода викидати — буде онукам. 

Звичайно, Помаранчева революція давала певні надії. Відчуття свободи та змін проявлялися в музиці, кіно, літературі, але в бібліотеках досі лишалися підручники про відданих жовтенят та завзятих піонерів, а в телепрограмі завжди можна було знайти щось подібне до серіалу про няню в московській родині.

Видавництво Komubook перевидало роман Світлани Пиркало аж у 2024, але впродовж 20+ років про нього чутно було не так багато. Над чим ми задумаємося сьогодні, коли візьмемося за прочитання? Які проблеми відчувалися та турбували людей? Врешті — як потрібно писати, аби стати прикладом для інших та започаткувати щось нове?

Професія журналіста/журналістки є значущою. Це люди, які шукають актуальні теми, події або проблеми, що цікавлять суспільство, аналізують дані і створюють та пишуть матеріали. Такі собі транслятори думок — ті, хто пояснює й фіксує події цього світу. Проте журналістика буває різна, зокрема, існує «жовта» преса, що має свого специфічного автора і свого читача. Чутки про зради, відкриття вчених без наукових доказів, конспірологічні теорії — саме з тієї сфери інформаційних зацікавлень.

У романі «Зелена Маргарита» вміщено статті головної героїні, що не страшно назвати феміністичними, водночас у них немає ні глибокої аналітики, ні складної рефлексії. 

Назви «Нарада: як стати зіркою. Поради для бізнес-леді», «Пальто як мірило людяності», «Чоловік як істота надзвичайно корисна», «Я — жінка? Я — краплинка? Я — роса?» — говорять самі за себе. Та головне, сама авторка їх Марина-Маргарита усвідомлює, що іншого її читачу не потрібно і такий контент смакуватиме, як «гарячий пиріжечок». Більше про біль цієї професії Пиркало пише в другому своєму романі «Не думай про червоне».

Окремо звернімо увагу на оголошення, що вигулькують у тексті наче Пилип з конопель — то російською, то українською, абсолютно безглузді та дивні. Навіщо вони тут узагалі? Та коли все ж читаєш, мимоволі замислюєшся: от чим жили люди. Продавали цемент, нерухомість, отруту для тарганів, йогівські чайні збори, нашийники для собак, тайські масажі, манікюри для чоловіків, пропонували роботу в нічних клубах, допомогу з вибором другої половинки — і не лише. Від написання роману минуло більш ніж 20 років, проте й у 2025 запити та потреби суспільства подібні.

Певно, в кожного з нас є родичі, які жили, учились чи працювали за кордоном. І це «за кордоном» завжди асоціювалося з чимось прекрасним, перспективним, успішним — загалом, кращим, ніж у нас. Для Марини-Маргарити Погрібної «закордон» теж таким є. І хоч тема нині дуже тригерна, адже чимало українців змушені були рятувати власні життя від війни, виїжджаючи за кордон, сьогодні все частіше чуєш, що краще ніж удома не буває ніде. 

Головна героїня з перших сторінок книжки прагне скласти міжнародний іспит з англійської мови, аби потрапити в Штати та отримати роботу мрії. Коли дівчині таки щастить, вона вдало складає тест, виграє навіть ґрант і запрошення у Вісконсин, раптово з’ясовується, що… Марина не хоче.

Причин вона не називає, проте можемо висунути кілька версій прийняття цього рішення. Чізбургери з омріяної країни «макдональдсів» невдовзі з’являються у власній, тож наприкінці роману Марина-Маргарита купує собі аж цілих два, що на смак, як «цілком нормальні бутерброди». Можливість бачити нових людей та отримувати більшу зарплату теж пропонують у своїй країні. Англійська мова опанована, час вивчити або нову, або взагалі «записатися на курси вишивання хрестиком». Окрім того, інтерв’ю з російським художником, який хоч і став популярним у США, але «більше втратив, ніж здобув», підштовхує до вирішального — «гудбай, Америка». Та й зрештою, чи варто покидати «улюблене, хоч і нервове, хоч і марнотне» місто, в якому твоя родина, друзі, коханий, житло та робота? Американська мрія Марини-Маргарити чи то руйнується, чи, навпаки, реалізується на Батьківщині. 

2000-ні були періодом розриву між пострадянським минулим та європейським майбутнім, а також пошуку векторів орієнтації. Головна героїня читає американські ЗМІ, має бажані всіма «адідаси», може дозволити собі кока-колу та вже згадувані чізбургери, вивчає англійську — мову престижу та молоді. Та, окрім західного, чималу роль відігравав і російський вплив. На прилавках можна було придбати «Комуніста» чи «Свободу» Соломона Волкова, країною керували проросійськи налаштовані депутати, згадуваний в книжці Суркіс та Медведчук, і «дивний рудимент радянської свідомості», російська мова в спілкуванні з колегами на роботі та суржик — удома, усе не полишали українську свідомість. У «нульові» ці впливи не були настільки очевидними. Але тепер, коли Україна та українська ментальність очищуються від усього російського, згадки в романі можна розглядати як постколоніальний іманентний натяк авторки — обережний, іронічний, проте промовистий.

Чимало дослідників і дослідниць творчості Світлани Пиркало вважають її книгу романом у жанрі чикліту — жіночої масової літератури. Таку думку, зокрема, висловлює Лінда Гайніґова в статті «Коротко про розвиток жанру чикліт на матеріалі творів Наталки Снядалко та Світлани Пиркало», а також докторка філологічних наук Софія Філоненко в монографії «Масова література в Україні: дискурс / ґендер / жанр». Натомість літературний критик Ярослав Голобородько в статті «Нобелівські лауреати і романні ейдоси Світлани Пиркало» називає «Зелену Маргариту» романом столично-урбаністичним.

Думок чимало, і це не дивно. Автори та авторки 2000-х провокували, рухалися методом спроб і помилок. Марина Рябченко в статті «Жанрова дифузія в сучасній українській прозі (на матеріалі творів Н.Сняданко, М.Соколян, С. Пиркало)» пише про те, що українські письменники нівелювали усталені українські означення жанрових форм, бо прагнули наслідувати європейську та американську літературні традиції. 

Стиль письма в авторки добірний, експресивний, супердеталізований. І хоч для когось (Ярослава Голобородька) деталізм є надмірним і нагадує окрошку з «лахміття фактів, недопалків спостережень, обгорток діалогів і т.д.», для інших (як-от Андрій Бондар) — це «серйозна, але без пафосу, легка, але не попсова, доступна, але не масова проза».

Світлана Пиркало та її «Зелена Маргарита» свого часу спричинила фурор в літературі. У великому засиллі нової російської та старої радянської — це була по-справжньому нова українська література. Після виходу другого роману авторки «Не думай про червоне» Олександр Ірванець написав, що твори Пиркало є «штормом у склянці води, заворушкою в літературному гетто», адже тогочасна «потенційна читацька маса, сидячи на дермантинових сидіннях громадського транспорту, розгортала м’які палітурки російськомовних «бестселерів». Проте тодішні критики усвідомлювали важливість виходу «Зеленої Маргарити». Для Андрія Бондаря Світлана Пиркало була «першою незакомплексованою авторкою української літератури», роман якої «став головною подією української літератури, після якого уже був можливий “Депеш Мод” Сергія Жадана і проза двохтисячників». 

Тексти 2000-х сьогодні ми сприймаємо інакше. Деколи — не розуміємо, або навпаки — впізнаємо в них себе. Це була епоха літературної свободи — і вона проявляється в сюжетах, художній мові, персонажах. Важливо тут пам’ятати одне: текст без контексту інколи ніяк до нас не промовить, тому варто вчити історію.

Для роману Світлани Пиркало не потрібно особливого настрою, пори доби, освітлення, м’якої подушечки — її проза, як улюблена пісня, звертатися до якої можна коли завгодно, адже в ній завжди звучатимуть знайомі й такі рідні мотиви.