У Луцьку під час дводенного інтенсиву з екокритики для професіоналів у галузі культури й мистецтва EcoLab 2.0 відбулися міжнародні перформативні читання «Вірші. Хліб. Вино». Говорити поезією в межах екокритики? Освітити екологічну реальність як глибоко особисту, емоційну й пов’язану з тілом, мовою та пам’яттю — через вірші?
Луцьк. 14 травня. Волинське сонце у травні цьогоріч — химерне. Вранці багатообіцяюче, в другій половині дня — вже за щільними хмарами, надворі от-от задощить. У центр креативних індустрій «Або Або», де будівельники зупинили на один вечір свої роботи і прибрали пил, щоб дати час відбутися поезії, сховавши її від негоди, сходяться люди різного віку.
Ділові дітлахи, що самостійно чимчикують одразу в перші ряди; старші та молодь — перемовляються між собою, з інтересом розглядають стіни і стелю: ще не глянець, але цілком собі вже лофт, підсвічений, з нагоди проведення тут міжнародних перформативних читань «Вірші. Хліб. Вино» в межах EcoLab 2.0 — ніжно-зеленим. Випадково почута фраза, що сьогодні поезія — це не втеча від реальності, а спосіб її витримати — стає лейтмотивом.
У повітрі — запах бетону й очікування. Чутно українську, англійську, подекуди — польську. За мить світло змінюється. Простір імпровізованого залу заповнює музика, входять актори незалежного театру «Гармидер» і танцівники Castle studio. Вони приносять із собою у польових сумках… камені. Із яких з упертою терплячістю щось будують, кожен — своє. А на сцені тим часом — акт повернення: актор театру, а нині військовослужбовець Павло Порицький, який на момент проведення дійства — у відпустці, проказує текст — вірш сучасного українського поета і музиканта Олега Каданова:
«геть розучився співати
з горла рветься
хрипкий звук сирени
і перетворює птахів на камені
що падають з неба
на беззахисне місто»
Тим часом камені на авансцені не слухаються: падають і падають з глухим стукотом. Із наростанням перформансу метафора каменю буде ставати багатошаровим елементом висловлення і працюватиме як досвід, пам’ять, тіло, спротив, творення.
Павло Порицький
Актори незалежного театру «Гармидер» і танцівники Castle studio
А поки — вірш української поетки Вікторії Амеліної, яку вбила російська ракета. Її голос тепер звучить голосом іншої людини, акторки Оксани Бречко. А вірш про камені, що їх поетка називала «дитячими іменами», а один лишився без, як «нічиє дитя» — робить тишу в залі густою і дзвінкою водночас. Один німий камінчик — про затиснуте всередині. Знайома нам мова травми.
Власне, про це — EcoLab 2.0, що його організувала в Луцьку Літературна платформа «Фронтера» за підтримки Британської Ради в Україні, Інституту Адама Міцкевича, Центру довкіллєвої гуманітаристики Варшавського університету, Каталонського ПЕН та платформи «Алгоритм дій» для митців, критиків, кураторів та дослідників з усієї України, а також спікерів з Польщі, Великої Британії, Канади та Іспанії.
Про всі травмуючі впливи, що їх сьогодні зазнає сучасна людина: війну, зміну клімату, розрив із домом, землею, а отже, з собою, — мовою культурного активізму, а також візуального мистецтва, академічної музики крізь призму екокритики. І міжнародні перформативні читання «Вірші. Хліб. Вино» режисерки Руслани Порицької, єдиний публічний захід дводенного інтенсиву, також стали однією з мов EcoLab 2.0.
Великий екран і відеоряд: на запилюженому віконному склі хтось пише рядки поезії загиблого на передовій українського активіста і поета Максима Кривцова: «Тут була колись людина».
Але любов проростає крізь втрати і біль. Українці шукають красу між уламків. Вони вирощують і танцюють її серед темряви — у барвистих сукнях, вирощують у солдатських касках: насипаючи всередину землю — садять фіалки. Люди цієї землі — квіти, що вперто чіпляються за життя.
А ще один вірш Максима Кривцова «Ти більше, ніж дотик чи слово» — стає танцем. І красивий камінчик у вигляді серця — як символ: животворне почуття завжди перемагає і проступає крізь найбільшу твердь.
А от чи можна уявити, що поезія проростає з науки? Ось на сцені — поет із Канади — Адам Дікінсон, який має українське коріння. Свої вірші він читає англійською, і вони — це відгук на експерименти, рефлексія на результати лабораторних дослідів, де в основі — людська мікрофлора й те, яких змін вона зазнає через впливи різних хімічних і не тільки сполук та елементів. Його поезія, не метафора — аналіз, звіт перед собою: що залишається в нашій крові після контакту з цивілізацією? З війною? З тишею після вибуху?
А Юлія Федорчук, поетка з Польщі, чия поезія — філософське осмислення себе в середовищі, яке впливає на нас так само болісно, як і ми на нього, зізнається: «Мені знайомі вірші загиблих українських поетів Максима Кривцова та Вікторії Амеліної. З Вікторією ми були знайомі. І сьогодні я особливо глибоко проживаю поезії обох у виконанні акторів театру»
Адам Дікінсон
Юлія Федорчук
І на сцені, й на екрані — дійство, що виводить у простір також імена інших сучасних українських поетів:
Юлії Мусаковської з її болісним віршем про підрив Каховської ГЕС російськими окупантами;
Катерини Міхаліциної з її
«вирви в землі — наче знаки родимі,
і ти їх наносиш на внутрішню карту,
яку не досвідчить жоден на світі ворог»;
Артура Дроня з його пронизливим:
«Не кажи, де ти є. Скажи,
чи там, де ти є,
змолотили пшеницю?»;
Остапа Сливинського з його рядками про нашу здатність виживати, попри все:
«Ми не вміємо розважатись, як ви — як востаннє в житті,
боюсь, все останнє в нас буде лише востаннє.
Зате ми хороші плавці, хоч народились в мілкій воді,
скаламученій вашими стопами».
У крихкі скляні посудини падають камінці і слова. Над сценою стоїть срібний гомін, схожий на великодній передзвін. Промовлені вголос, вони набувають іншої сили, обережно зшивають потрощену цими роками втрат і болю внутрішню ексосистему: хтось неприховано плаче, хтось уже гуглить імена поетів, щоб потім зустрітися з ними в тиші свого серця. І поки Юлія Федорчук читає польською свої поезії, актори приносять камені до великого вікна, що стоїть, прихилене до стіни, в ніжно-зеленому світлі. Його запилені шиби довго й ретельно протирають. Розкладають поряд на підлозі камені. Розламують хліб. Розливають вино.
Звучить фінальний вірш Олега Каданова:
«всі слова скінчилися
час вигадувати нові».
Можливо, це і є справжня географія поезії: не країна, не кордон, а зв’язок. Те, що тримає. Те, що звучить після останнього слова. І тоді вже — тиша. Уже не порожня. А повна. І в жмені дорогою додому — три гладенькі білі камінці. На яких виведено червоним «Вірші». «Хліб». «Вино».
