Український військовий Олексій Стребков (позивний Подвох) відкриває на телефоні Google-мапу. Його пальці ковзають екраном — показує маршрут з Маріуполя в полон до колонії в Оленівці Донецької області. Це його рідні місця — він з Донецька, тому кожен поворот автобуса, яким їх везли в травні 2022-го, закарбувався у пам’яті.
Я розмовляла з десятком українських військових, і більшість з них повторює одне й те саме: найгірше було не на Азовсталі — металургійному заводі, звідки до останнього велася оборона Маріуполя та який опинився в російській облозі. Не під нескінченними бомбардуваннями, а у ворожому полоні. Там, де тіло більше не належить тобі. Де ворог має повний контроль і може знущатися — фізично, психологічно, як заманеться.
Подвох змінює масштаб карти й знаходить колонію в Оленівці.
— Ось тут, на другому поверсі, ми й жили. Жодних наглядачів усередині, вони всі за парканом. Не ризикують, — згадує Подвох, вказуючи на барак 1/2.
Олексій Стребков, позивний «Подвох», Маріуполь, весна 2022
В Оленівській колонії панували нелюдські умови. Полонених утримували в переповнених бараках. У бараку 9/10 спочатку не було навіть туалету — в’язням доводилося нишком пробиратися до сусіднього 1/2, чий туалет не витримував навантаження. Згодом там викопали вигрібну яму, але доступ до води залишався обмеженим для всіх — її привозили машиною зі ставка. Жінки перебували в приміщені дисциплінарного ізолятора колонії. Вони залишили воду в баночці на світлі — і незабаром у ній з’явилося життя. Такою забрудненою вона була. Гігієнічні засоби залишалися недосяжною розкішшю.
Їжі видавали мізерно мало — люди виснажувалися, втрачали вагу та сили. Дехто, аби хоч трохи приглушити голод, жував листя абрикоси та винограду.
Допити перетворювалися на випробування фізичної та психологічної витривалості: побиття, моральний тиск, приниження. Інформаційна ізоляція гнітила ще дужче — жодних новин, жодних звісток від рідних. Часом уривки реальності доходили випадково — коли наглядачі говорили між собою. Проте полоненим доносили зовсім іншу «правду»: України більше не існує, її нібито поділили між собою Росія та Польща.
Олексій показує на карті простір біля барака, і навіть знаходить тінь від кущика:
— А у двір барака можна було вийти вільно, — зауважує він.
У дворі бійці Національної гвардії України з полку «Азов» сиділи на лавках чи просто на бордюрах. Але найцінніше, що відбувалося тут — це лекції, які проводилися таємно від адміністрації колонії.
Деякі звільнені азовці називають цю ініціативу Азовською Вільною Академією, додаючи — «Острозька». Натяк не лише на Острозьку академію, засновану в XVI столітті як перший вищий навчальний заклад Східної Європи, а й на слово «острог», що водночас означає і фортецю, і в’язницю. У полоні цей збіг набуває гіркої іронії.
Традиція українських «університетів» у полоні
Згадка про ці лекції нагадала мені іншу історію.
Восени 1919 року, коли російська денікінська контррозвідка переслідувала українських діячів у Києві — не лише політиків, а й письменників, науковців — у Лук’янівській в’язниці опинився вісімнадцятирічний поет і активіст Василь Чумак.
У тюремних щоденниках, які дійдуть до читачів уже після його загибелі, Чумак описував не лише той самий голод, а й створений полоненими Пролетарський університет 9-ї камери. Там читали лекції з історії музики, фізики, хімії, медицини (про пухлини та венеричні хвороби). Про ліві течії в мистецтві розповідав поет Михайль Семенко, якого ненадовго кинули до тієї ж камери.
В’язні обговорювали політичну економію, драматичне мистецтво, агрономію та металургію. Були лекції з юриспруденції, фінансових наук. Також вони розробили концепцію тюремного журналу, що мав містити літературні та суспільно-політичні тексти. Організували навіть літературний вечір із піснями. Звучав український романс «Місяченьку блідолиций» і псалом 140 «Жертва вечірняя». І, звісно, читали книжки, які до них потрапляли або з новими полоненими, або з передачками від родичів.
Сотню років потому історія триває без змін. У російському полоні українці знову не мають достатньо їжі, їх знову катують, але також знову українці створюють простір свободи — «академію» в полоні.
— Хтось викладав мови, — розповідає Подвох. — Хтось учив гри в шахи. Були лекції з електроніки, обчислювальної техніки. У кожного в голові був якийсь багаж знань, і ми його використовували, щоб не деградувати.
Владислав Дутчак, позивний «Доцент», Маріуполь, весна 2022
— Коли наших командирів етапували, ми вже тоді розуміли: треба чимось займатися, щоб не деградувати, — розповідає Владислав Дутчак (Доцент), кандидат філософських наук, історик, та хорунжий «Азову». — Наші командири Редіс, Калина та інші були в Оленівці недовго — їх швидко відправили в Лефортово. А перед тим Калина підізвав мене до переговорного пункту й каже:
— Доцент, займайтеся особовим складом. Читайте лекції, працюйте, щоб не було тюремного жаргону.
І я почав.
Азовська вільна академія в неволі
Першу лекцію Владислав провів на тему «Українські повстанці в сталінських концтаборах ГУЛАГ». Він переліз із барака 9/10 у барак 1/2, і виступив перед офіцерами. Лекцію сприйняли із зацікавленням.
З цього почався лекторій з історії України.
Книжок не було. Весь матеріал доводилося відтворювати з пам’яті. І тут неочікувано «допомогли» самі росіяни.
— Офіцер ФСБ приніс книгу Сергія Бунтовського «Украина: русский взгляд». Гидотна книжка, суцільна дезінформація. Але в ній була хронологія. А це вже зачіпка, бо пам’ятати всі дати неможливо, — каже Доцент.
Подвох пригадує:
— Дуже цікаво було слухати лекції про розвиток суспільства ще з часів неолітичної революції. Як змінювалися народи, що населяли наші терени, як вони взаємодіяли. Серед нас були професійні історики, щонайменше двоє.
— Паралельно стартували курси з англійської мови, — розповідає Доцент.
Було щонайменше троє викладачів — Валерій Горішній (Ярило), Костянтин Кожекін та Геннадій Харченко (Терегиря) — кожен з них мав навчальну групу.
— Для читання і перекладу ми використовували роздруківку «Падіння чорного яструба» (BlackHawk Down), — розповідає Геннадій Харченко. — Це було цікавіше за англомовну Біблію, з якої ми починали, бо текст простіший, а ще всі бачили екранізацію. — Роман Марка Бовдена, за яким Рідлі Скотт зняв відомий фільм, на бараки приніс Єрмолай, колишній заступник командира першого батальйону з тилового забезпечення.
Генадій Харченко, позивний «Терегиря», Маріуполь, 2022
Командир оборони Маріуполя Денис Прокопенко (Редіс) призначив Сергія Єрмошина (Єрмолая) старшим по Оленівці, тож він мав можливість вести переговори з адміністрацією та отримувати якісь передачі.
Дошки для уроків не було, тому адаптували пластикові щити, на яких малювали граматичні схеми або план міста Моґадішо, де відбувається дія.
— Кожен учасник грав когось із персонажів, — пояснює Геннадій. — Один був кореспондентом CNN і мав говорити в Present Continuous, бо це прямий ефір. Хтось грав лідера повстанців — його мова будувалася в Future Indefinite, адже він планував операцію. Один був аналітиком зі штабу і працював із Past Indefinite, бо аналізував події, що вже відбулися. А найскладніше було в ролі сержанта — він мав використовувати конструкції, що описують дії, які почалися в минулому й тривають досі.
Форми навчання варіювалися від відносно організованих занять у невеликих групах із зошитами, рукописними словничками, саморобними дошками й підручниками — до майже конспіративного шепотіння, дряпання літер гострим предметом на обгортці туалетного паперу та постійного чатування, щоб уникнути викриття наглядачами. Записи доводилося ховати, а в разі загрози обшуку — знищувати, а потім відновлювати.
Курс Терегирі складався з 17 розділів, названих на честь популярних рок-пісень. Першим уроком була не стандартна розповідь про себе, і навіть не їжа, якої в полоні так бракувало. Вивчення англійської починалося з теми про романтичну любов, названої за однойменною піснею Scorpions — «When Passion Rules the Game».
У навчанні використовували ілюстрації, на яких були підписані назви об’єктів англійською, як-от на ілюстрації до теми «To Do The Medieval City», що була зроблена одним із учнів Терегирі, котрий зараз залишається в полоні.
Ілюстрація одного з військових до теми To Do the Medieval City з курсу з англійської мови Генадія Харченка. Автор малюнку перебуває в російському полоні
Так у російському полоні з’явився справжній університет. Без аудиторій, без підручників, без жодних умов — але з абсолютною потребою в знаннях. Як в українських середньовічних навчальних закладах — що в Києво-Могилянській, що в Острозькій академії — тут не було сучасної системи оцінювання у балах. Як іронічно зазначає Терегиря, своїх учнів він оцінював, як у давнину, словами на кшталт: «дитя нерозумноє все проболіло і мало чого к концу окончания уразумєло».
У азовців працювала навіть бібліотека. Це були книжки, що їх вдалося вивезти з Азовсталі, точніше ті, що не конфіскували російські військові десь по дорозі або наглядачі в колонії. Ще якісь книжки вдалося дістати вже в Оленівці.
— Я видавав ці книжки по кімнатах, за позивними, — розповідає Доцент, який привіз з однієї зустрічі з ФСБ-шником ледь не мішок книжок.
Азовці не обмежувалися лише історією чи англійською. Брали участь в лекціях про автомобілі — їх проводив Андрій Кориневич, спеціаліст у цій сфері. Інші хлопці розповідали про зброю. Згадуваний викладач англійської Костянтин Кожекін, котрий приєднався до «Азову» на початку повномасштабного вторгнення, ділився історіями своїх мандрів — країни, звичаї, особливості життя. Це було віддушиною.
Психологиня і психотерапевт з Центру реабілітації військових Unbroken, Мирослава Бодаковська, пояснює: інтелектуальна діяльність — читання книжок, слухання лекцій, навіть писання віршів — є однією з копінг-стратегій у полоні. Тобто такою стратегією, яка сприяє подоланню дистресу і виживанню.
— Це називається ментальна активація або когнітивна включеність. Вона дозволяє переключити увагу зі страждань на інтелектуальну діяльність. З точки зору нейрофізіології, коли активується префронтальна кора, рівень стресу знижується. Амігдала, яка продукує страх і стрес, поступається місцем аналізу ситуації.
Але є й інший бік. Читання в полоні іноді стає способом перемикання уваги, а не навчанням.
Анна Савицька (Енні), яка до полону була начальником їдальні на пункті постійної дислокації — Маріуполь, і перебувала в жіночій камері тієї ж колонії, пригадує:
— В Оленівці я, мабуть, 47 книг прочитала. А зараз покажи мені ці книги — я навіть не скажу, читала їх чи ні.
Ритуали як засіб самоконтролю і примусу
Чи не найбільш ефективною копінг-стратегією, як для військових, так і для цивільних, психотерапевтка вважає ритуали.
— Це може здатися дрібницею, але ритуали створюють відчуття контролю, — пояснює Мирослава. — Це те, що можна контролювати, навіть якщо вони існують тільки в уяві. Наприклад, людина уявляє, що стоїть під душем, відчуває потік води на собі. Це допомагає зберігати самоідентичність. Навіть якщо немає зубної щітки, можна вирішити: чистити зуби пальцем чи ні. Це маленькі речі, але вони тримають людину в нормальності. Ритуали — як пір’їнка, що здається невагомою, але насправді заповнює багато простору.
Одним із таких ритуалів у полоні стали нічні молитви.
— Ми збиралися вузьким колом приблизно о першій ночі, — розповідає Доцент. — Серед нас були люди різних конфесій. Я читав «Отче наш», друг Корінь — «Богородице Діво, радуйся». А потім промовляв ще один хлопець, мій друг, який досі залишається в полоні. Він протестант, і його молитви завжди були дуже простими, без прокльонів чи образ. Він просто казав: «Господи, вручаю ворогів наших у Твої руки. Розсуди».
Після цього ми завершували молитвою українського націоналіста. Це був дуже тихий і значний момент.
Але були й інші ритуали — примусові. Рутина, яку контролювала колонія.
Перший час їжа видавалася хаотично — могли розбудити серед ночі й погнати в їдальню на миску рідкої похльобки. Пізніше все ж її почали видавати регулярніше. Могли прийти у будь-який час і забрати людину на допит ФСИН (Федеральная служба исполнения наказаний), що міг супроводжуватися побиттям, або на розмову з ФСБ, де могли пригостити книжками або цигарками, чи на інтерв’ю з російськими так званими ЗМІ, де пробували розізлити, щоб зняти компромат для пропаганди. Поки військового вели, поки змушували чекати, інколи годинами, незнання ставало пекельним, а кінцівки, часом поранені, затерпали й набрякали.
І ще одна незмінна частина режиму в колонії — це гімн РФ. Його змушували слухати стоячи у дворі біля чоловічих бараків.
— Спочатку ніхто не виходив, — згадує Доцент. — Потім почали виганяти всіх, але ще не слідкували, щоб стояли рівно. Тож перші ряди стояли для вигляду, а всі інші — як хотіли. Дехто в цей час жартома цинічно справляв природні потреби.
Згодом контроль посилили. Усіх змушували виходити, стояти рівно. Співати ще не примушували, але для тих, хто шукав спосіб опору, знайшлася така його форма.
Фото книжок, які зібрав Владислав Дутчак, щоб забрати в полон до Оленівської колонії, але більшість з них російські військові повикидали по дорозі
— У гімні є рядок «Братских народов союз вековой», і ми дружно підспівували «Рабських народів», — сміється Доцент. — А в кінці, де «Наша страна, мы гордимся тобою», ми співали: «Ваша страна превратится в навоз». Це була така дрібна форма протесту, яку заглушав звук динаміків. І це було весело.
Жінки-військові з «Азову» також згадують співання гімну РФ, як обов’язкову для них рутину. Аркуші з текстом роздавали по камерах, та змушували співати його щоранку і щовечора.
— За відмову — покарання: три сотні присідань, які могли подвоїти чи потроїти, або побиття дубинками, — згадує Анна Савицька.
Та навіть під таким примусом українські військові знаходили спосіб вистояти.
— Мені дуже подобалося співати гімн Росії — я прямо кайфувала, як його нівечила, — сміється вона. — Що голосніше я горланила, то більше задоволення отримувала.
Навколо дівчата починали хихотіти. Це був момент абсурду, момент зламаного механізму примусу. Але водночас — небезпека. У якийсь момент майже всі замовкали. Було страшно.
— Ми розуміли, що якщо не співати — нас поб’ють, — додає Анна.
Проте одна думка давала сили витримати це.
— Я хотіла повернутися в Україну, вийти в поле і заспівати Гімн України. Так, щоб усією душею, — захоплено каже Анна.
І коли це стало можливим, вона зробила саме так. Після її повернення з полону, десь за місяць вийшов також з полону її чоловік, теж військовий, вони купили колонку з караоке, знайшли місце і заспівали.
Анна згадує і голос її підвищується:
— Боже, як я хотіла тебе заспівати й скільки разів!
Василь та Анна Савицькі, 28 березня 2022, Маріуполь, «Азовсталь»
Соціальна підтримка як спосіб вижити
— Я завжди повторюю: немає універсального рецепта виживання в полоні, — каже Доцент. — У мене в пам’яті завжди стояли висновки Солженіцина, який, попри те, що він був російським імперіалістом, теж пройшов табір — ГУЛАГ. Він писав, що люди перетворюються на «табірний пил». Я це теж бачив.
Полон стирає грані між стійкістю й слабкістю, між тими, хто витримує, і тими, кого зламали обставини.
— Я стояв і очікував на допит, — розповідає він. — Поруч, біля ґрат, сидів чоловік і дивився в пустоту. Він не з азовців, але офіцер. Повільно розхитувався і повторював: «Гражданін начальнік, дайтє сігарєтку». Це було моторошно. Я знав його раніше — він був тигром. Сподіваюся, зараз він відновився, дай Боже йому здоров’я. Але тоді… це було так.
— У кожного своя ситуація, — додає Доцент. — Я не засуджую тих людей, які потрапили в такі складні умови й вони їх зламали. Засуджувати можна тільки тих, хто ставав катом своїх побратимів.
В Оленівці це стало очевидним. Але багатьом допомагала триматися підтримка побратимів і посестер.
— Найважливіше в полоні — знайти людину, яка буде тебе підтримувати, — каже Терегиря. — Без цього буде дуже погано.
— Соціальна підтримка — ще один важливий механізм копінг-стратегій, — пояснює психотерапевт Мирослава. — Найгірше — це ізоляція. Тому карцер — це не лише фізичне покарання, а й метод зламати людину. У полоні люди обʼєднуються в групи. Це дає відчуття підтримки. Навіть просто розділити страждання з кимось — уже полегшення.
За словами Мирослави, окситоцин, гормон, що виробляється під час соціальної взаємодії, сприяє відчуттю єдності. А єдність допомагає вижити.
— Саме цей механізм спрацював на початку повномасштабного вторгнення, коли українці почали гуртуватися, — додає вона.
Психологи кажуть: ці корисні стратегії, які рятують у полоні, можна перенести й на цивільне життя. Вони допомагають справлятися з травмою, адаптуватися до нової реальності та знаходити в ній точки контролю.
Там, де колонія обмежує свободу людини, намагаючись підкорити тіло, все ще залишається можливість існування іншої реальності — поза регламентами, поза наглядом, поза примусом. Цю реальність творить мислення, що не має стін, котре не спинити наказами, а зруйнувати можна лише разом з тілом. Так в Оленівці постала Азовська вільна академія — не просто втеча від дисциплінарного впливу, а спосіб перетворити колонію на простір спротиву.
